«Наші» і «їхні»: баланс сил

За останнім за 2015 рік опитуванням Центру Разумкова, Росію агресором вважають 71,1% українців, ДНР і ЛНР терористичними організаціями 64,9%, війну на Донбасі загарбницькою війною Росії проти України 50,4% (a propos 25,9% вважають, що це боротьба США і Росії за сфери впливу).

А тепер трохи відволічемось від цих цифр і перейдемо до інших. Майже всі без винятку вибори в Україні за всю історію її незалежності: президентські, парламентські, місцеві демонструють усім відомий цивілізаційний поділ між «нашими» і «їхніми», тобто між силами «добра» і «зла» (кожний із протилежних таборів безперечно вважає, що «добро» - це власне він, а «зло» - це протилежний табір). Ця лінія поділу між ворожими таборами історично проходить колишніми кордонами Речі Посполитої, територіями поширення Маґдебурзького права, а всередині будь-якої адміністративної одиниці (нехай це буде Львів, Луганськ або Турківський чи Старобільський райони) – співвідношенням етнічного населення українського і російського. Цей глибоко закорінений поділ на «наших» і «їхніх» чи «наших» і «фашистів» на електоральному полі України коливається в межах 3-8% в той чи інший бік. Я це питання досліджував ретельно, але зараз не «грузитиму» читачів купами цифр, приверну вашу увагу лише до однієї магічної цифри - результату третього туру президентських виборів 2004 року: Ющенко 52%, Янукович – 44%. Цей баланс проукраїнських і проросійських настроїв українців можна вважати найбільш коректним через максимально можливу за всі часи незалежної України «чесність» і «прозорість» проведення і підрахунку цих виборів.

А тепер повернімося до останніх цифр Центру Разумкова. Для з’ясування сучасних проукраїнських і проросійських настроїв беремо середню цифру між 71,1% і 50,4%, тобто цифру визнання ДНР і ЛНР терористичними організаціями. Незважаючи на 9 тисяч вбитих, на збитий МН-17 і все інше, лише 64,9% українців вважають деенерівців і еленерівців терористами. Але якщо ми не забули, що Крим і частина Донбасу (де опитування з відомих причин не проводилося) залишаються легітимними, тобто «тимчасово окупованими» територіями України (а у Криму проживає 2,4 млн. населення і приблизно стільки ж на окупованій частині Донбасу, разом це більше 10% населення України), то нам доведеться врахувати і їхню думку. Відкинувши 300 тисяч імовірно проукраїнських кримських татар (сподіваємося, що це насправді так, хоча хто його знає?) і дещицю іншого потенційно проукраїнського населення усіх окупованих територій, отримаємо щонайменше ще 8% проросійськи налаштованих респондентів у межах усієї України.

Але це ще не все. За залізними законами логіки, яка не вписується у жодну соціологію, принаймні ще 4% нашого рідного населення не виказує своєї любові до Путіна і ненависті до «фашистів» через побоювання, що за цю любов, висловлену в анкеті, ці ж «фашисти» їх застрелять, як Бузину і Калашникова. Отож 8% додати 4% буде 12%. Далі від відомих нам, вихідних проукраїнських 64% віднімаємо 12% і отримуємо… ті ж самі магічні проющенківські 52%. Незважаючи на все те, що сталося в нас за останні два роки, баланс проукраїнських і проросійських настроїв в нашій країні аніскілечки не змінився. Однак хочу усіх заспокоїти – навіть, якщо б путінферштеєрів, путінліберів і путінсраколизерів в Україні було не 30-40% відсотків, як зараз, а 60% чи навіть 70%, це б жодним чином не вплинуло на кардинальні політичні процеси і стратегічні напрямки розвитку держави.

А річ у тім, що незважаючи на будь-який баланс сил загалу, історію творить лише активна частина громадянського суспільства, а всі решта, тобто «болото», займають вичікувальну позицію – а що з того всього вийде? У вирішальний історичний момент о 19 годині 20 лютого 2014 року, коли бетеери почали штурмувати Майдан, біля сцени було приблизно 10 тисяч людей, а на 4-5 барикадах, де фактично вирішувалося ВСЕ – лише декілька сотень. Декілька сотень героїчних людей проти усієї репресивної машини авторитарної держави. Декілька сотень відчайдухів проти десятків тисяч спецпризначенців і внутрішніх військ. Завжди вважав банальними і бундючними рядки Котляревського «Любов к вітчизні де героїть, там сила вража не устоїть, там грудь сильніша од гармат». Зрозумів їхню геніальність, коли побачив, як герої з дерев’яними щитами йшли проти «калашів» на неминучу смерть, і вони перемогли. Усі революційні події в Україні останніх років незмінно показують, що вирішальну роль в розвитку історії у кількісному стосунку відіграє лише мізерна частина, яка обчислюється заледве якимись сотими чи навіть тисячними відсотка від усього населення країни.

У балансі цієї активної частини громадянського суспільства проукраїнські сили мають просто неймовірно величезну перевагу над силами проросійськими. Що змушує світлих і шляхетних людей жертвувати своїм життям, змістовну відповідь на це запитання знайдемо у двох дуже коротких цитатах Чубинського і Шевченка, які є квінтесенцією усієї героїчної боротьби українців: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу...» і «Борітеся - поборете, вам Бог помагає. За вас правда, за вас сила і воля святая».

«Наші» і «їхні» у цьому контексті це, з одного боку, високоморальні і високодуховні люди, як Юрій Вербицький і Сергій Нігоян, а з іншого – їхні вбивці – кримінальники і моральні покидьки. А де ж «їхнє» громадянське суспільство, запитаєте ви, яке хоча би приблизно дорівнювало «нашому»? А його просто не існує в природі, і ось чому. Проросійські сили в Україні – це недобиті гомосовєтікуси, це ясніше ясного, вони самі не заперечують, що сповідують власне радянські цінності. А що таке радянська людина, тобто совок?

У явищі тотальної політичної і громадянської сплячки людей радянської ментальності нічого дивного немає, адже від 1917 року усі «народні ініціативи», починаючи від індустріалізації і колективізації і закінчуючи мітингами «палкої підтримки» героїчної боротьби народів Куби і Нікарагуа, здійснювалися добровільно-примусово, а точніше, з-під палки.

У совкового піплу навіть і звички такої немає й ніколи не було - виходити з хати і щось відстоювати. Його завжди добровільно-примусово виганяли на вулиці протестувати проти американського імперіалізму і агресивної політики НАТО, висловлювати свою «гарячу солідарність» з народами Кореї, В'єтнаму, Чилі, Гватемали і ще якихось дивовижних екзотичних країн, про які ніхто ніколи у своєму житті не чував. Дуже інертний і ледачий совєцький піпл без жодного вогника в очах виходив на вулиці, аби засудити «ганебних зрадників соціалістичної батьківщини» - Сахарова, Солженіцина, Чорновола, Дзюбу та «інших прислужників американського грошового мішка». Усім відома реакція совків на руйнацію їхньої рідної держави СССР у 1991 році – її не було взагалі – зруйнували, ну і фіг з ним.

Цю «славну» традицію продовжили забухані люмпени, ласі до протермінованих армійських пайків і шарової горілки під час і Помаранчевої, і революції Гідності. Мітинги у Маріїнському парку на підтримку Януковича, де замість людей стояли лише живі підставки під транспаранти, викликали гомеричний сміх. Коли русскій мір намагається вивергнути з себе, чи точніше виблювати якусь подобу громадянського суспільства, справді розбирає сміх.

Не маючи навіть якоїсь примітивної подоби цього горезвісного громадянського суспільства, русскій мір ставить на його місце злочинців, алкоголіків і наркоманів (а в нього цього добра хоч греблю гати), які за гроші вбивають шляхетних беззбройних людей. До чого треба докотитися, аби у Києві роздавати сотні автоматів Калашникова і тисячі набоїв уркам з мавп’ячими пиками для того, аби вони вбивали беззбройних протестувальників? Якщо є можливість добити ногами непритомного вмираючого «фашиста» на сходах підземного переходу в Харкові, русскій мір такої нагоди ніколи не випустить.

Під час штурму Харківської ОДА у квітні 2014 року коли аваківці затримали майже шістдесятьох нападників, які мали на меті проголосити «Харківську народну республіку», майже третина серед них виявилися кримінальниками-рецидивістами. Про що далі взагалі можна балакати? Однак заради справедливості не можна відкидати якоїсь мізерної частини справді «ідейних» русскомірців, задурених тотальним російським теледроченням, які не за гроші і бухло згідні відстоювати свої «світлі ідеали» боротьби проти «фашистів» і «сатани». Хоча, може й таких зовсім немає, бо якщо в тоталітарній Росії знаходяться десятки і сотні «дураков, дебилов и пида*асов», котрі з «фашистским хохлосранским» прапором виходять на вулиці Москви, Пітера чи Новосибірська, то чому немає в демократичній Україні аналогічних «дураков, дебилов и пида*асов», які б вийшли на вулиці хоча б Харкова, Запоріжжя чи Одеси з триколором? У Донецьку українські патріоти під носом у так званої «поліції» ДНР розмальовують пам’ятник Леніну в українські кольори, а звезене з усіх усюд «громадянське суспільство» тої ж ДНР влаштовує сміхотворні мітинги, де чогось там вимагають від України. Якщо злочинцям платять великі гроші, то вони підривають дітей у Харкові чи міліціонерів у Львові, якщо ж ні, то русскомірське «громадянське суспільсьво» мовчить собі «у тряпочку».

Про справжній російський патріотизм влучно писав «исконно русский православный писатель Даниил Иванович Ювачёв» (Даниїл Хармс). За його версією «наш патриот Иван Иванович Сусанин» проголосив таке: «Я человек храбрый, да только зря живот покладать не люблю… страшусь, что меня ещё чем-нибудь ударят. Вот и приник к земле и ждал: чего дальше будет».

Русскій мір в Україні сьогодні «приник к земле и ждёт: чего дальше будет». Володимир Винниченко про це писав майже сто років тому так: «Чорносотенство… після першого вибуху революції злякалося, принишкло і навіть на українство не сміло сичати зі своїх закутків. Але очунявши трохи, гарненько обнюхавши ситуацію, воно запримітило, що в деяких галузях воно може відстоювати себе і свої позиції…»

Наразі в нас чорносотенство поки не очуняло. Для прикладу, Олександр Вілкул розповідає про те, як іногородня «банда рейдерів хоче захопити Кривий Ріг» (яка ганьба для патріотичних почуттів будь-якого міста, навіть такого, як Кривий Ріг), але з боку русскомірського віртуального «громадянського суспільства» «Кривбасу» реакції – нуль, у той час, як тисячі прибічників чужих «рейдерів» нав’язують свою волю не лише одному містові, а цілій країні. Доведеться до березневих виборів Вілкулу знову наймати за бабки алкашів-тітушок і всіляку іншу маргінальну наволоч, але це в тих умовах, які склалися тепер, мало допоможе.

У нових політичних умовах боротьба між «нашими» і «їхніми» перемістилася на лінію зіткнення на Донбасі і на міждержавні відносини України і Росії, але не забуваймо: щойно трохи послабиться державницький імунітет організму нашої країни, одразу заворушаться принишклі русскомірські «мікроби» в Харкові, Одесі і в багатьох інших місцях.

Однак, на превеликий жаль, трохи приборкавши кацапофільських мікробів, українське громадянське суспільство стикнулося з набагато більш небезпечними «їхніми» - величезним морем наших рідних, деколи дуже навіть патріотичних корупціонерів. Якщо не подолаємо цих набагато страшніших «їхніх», неодмінно на арену виповзуть старі і одвічні «їхні» і Україну буде відкинуто далеко назад.