Мамо, я - екстреміст !
Нас вчора травили газом,
Та я не боявся впасти - у мене тепер є вісь.
Мамо, я - екстреміст!
Бо брат мій, що прагнув волі,
Стояв на морозі голим, та поглядом линув ввись.
Мамо, я - екстреміст,
Вдихаю дими Майдану,
Життя своє, Богом дане, гартую під кулі свист.
Мамо, я - екстреміст,
І шля'ху назад не буде,
Бо в моїх пробитих грудях гуркоче, мов грім -"Борись!".
Мамо, я - екстреміст,
Я кров'ю cкропив землицю,
Вірю - мені проститься завтра, а чи колись.
Мамо, я - екстреміст,
Я вже не боюся смерті.
Війна потребує жертви... Рідна моя, молись !!!
У вінок пам’яті Юрію Вербицькому, герою Майдану
У сніжних шоломах засмучені гори,
сумує за Юрієм Київ і Львів.
У серці він завжди плекав непокору,
стояв на Майдані у лавах борців.
За фахом – сейсмограф, як мудро він стежив –
чи десь не підкрався, бува, землетрус?
А тут барикади, як вуличні вежі,
і кожна стоїть – як духовний Ельбрус!
Був "Беркутом" схоплений прямо в лікарні,
завезли його у Бориспільський ліс,
знущалися з нього катюги безкарні,
та й кинули… холод все тіло затис.
Не зміг доповзти до проїжджої траси,
в День свята Соборності – він замерзав!
А був же завжди альпініст першокласний,
в Криму й на Кавказі бескеття долав!
У Львові його поховали сьогодні,
і дзвони з небес виливали жалі;
він зараз лежить, і вчуває з безодні –
пульсують в ядрі напівтони Землі.
Ольга Страшенко
Мама відправила сина…
Мама відправила сина,
Просила
Бути обачним.
Син обіцяв берегтися щосили:
"Мамо, не плачте".
Місяць минає, закони погіршали,
Прийняті жестами.
"Мамо, я просто не можу по-іншому –
Я на Грушевського".
Вулиця стала дуже болючою –
Що говорити?
Син повернувся – очі заплющені,
Прапором вкритий.
Сонце сховалось – негода.
Чи буде
Праведний суд?
Там, де учора проходив, сьогодні
Друзі несуть.
Мама заплакана, хрестить повсталих
Мовчки, без слів.
Сина не стало,
В неї віднині – мільйони синів.
Тетяна Власова
Сьогодні, сину, мене хоронили (монолог батька "беркутянина")
Сьогодні, сину, мене хоронили
разом із тим, що ти його убив.
Твій сад не прийметься.І вишенька зчорніла,
яку торік з тобою я садив.
Навіщо жити? Вкрилося ганьбою
й прокльонами твоє ім'я.
Я так гордився, сину мій тобою,
а нині вслід: це ж батько упиря...
Ти зводив дім. Я мріяв про онука,
(той постріл всім життя переверне).
Душа поранена - страшна пекельна мука,
ти в нього цілився. А вбив - мене.
Казали, він мав карі очі,
казали, що Шевченка так любив.
А, знаєш, він прийшов тієї ночі,
щоб запитать, за що ти його вбив...
Сьогодні того хлопця поховали,
він був Вкраїни справжній син.
Його мільйони, чуєш, проводжали.
Я ж в путь останню йшов один.
Оксана Максимишин-Корабель
Мені наснилось, що вони зустрілись…
Мені наснилось, що вони зустрілись
Убитий в Крутах й вірменин Сергій.
В саду едемськім на травичці всілись:
"За що тебе? " "За Україну, друже мій. "
"Ти знаєш і мене за неї вбили,
Та це було вже років майже сто.
Тоді померли ми, щоб ви нам жили.
А вас вбивають...
Вас тепер за що?"
"Ти пам'ятаєш, друже. Звісно, пам'ятаєш,
Як біло-біло в нас цвітуть сади.
І ти цей запах п'єш. І ти його вдихаєш ...
Я б все віддав, щоб хоч на мить туди."
"А я ще ввечері узяв дівча за руку
Й тихенько так до серця притулив.
Тоді не знав, що Бог уже розлуку
Навіки на землі нам присудив.
Під Крутами стояли ми стіною.
В очах не страх, а злість до ворогів.
Большевики готовились до бою,
Я йшов на смерть... а жити так хотів."
"Мені твій попіл стукав, брате, в груди.
Я вірменин, а теж Вкраїни - син.
Не мав у серці й крапельки облуди,
За те й убив мене проклятий поганин."
... Мені наснилось, що вони зустрілись.
Убитий в Крутах й бородач Сергій.
В саду едемськім на травичці всілись:
"За Україну нас вбивають, брате мій."
Оксана Максимишин-Корабель (с)
Сіль життя...
Не думав я, що він колись настане,
Цей час, що трансформується в сюжет:
Дві ери, дві епохи, два Майдани,
І дві країни…ніби з двох планет.
Автобуси, міліція, кордони,
І клунки з "тормозками" у руках,
Забуті і недіючі закони,
І навіть різне небо у очах.
Хтось хоче бути в небі зорельотом,
І прогоріти свій короткий вік,
А куликам достатньо і болота,
Болотом завжди хвалиться кулик…
Одні летять, бредуть, чи доповзають,
Змішавши в серці людяність і лють,
І їх пакують, в'яжуть, закривають,
Їх вже вбивають... а вони все йдуть.
А мешканців прилеглої планети,
В Маріїнський… В Потьомкінське село…
Їм напинають правильні намети,
Проводять воду, світло і тепло.
Одні лежать рядами на підлогах,
Вслухаючись у шум нічних атак,
І вороном чатує на дорогах,
Надійний друг "тридцятих" - автозак!
А іншим з польової кухні кашу,
Гарячий чай і блоки сигарет,
Стоять на двох майданах наші й наші,
Та виглядає, ніби з двох планет.
Поділені водою з водометів,
Затягнуті в лиху, погану гру,
Поділені брехнею в Інтернеті,
Поділені межею по Дніпру.
Поділені коктейлем, що палає,
І чорним димом відшумілих шин,
Поділені…Доведені до краю,
Розділені Отець і Дух, і Син…
Осліплені, замиті кров'ю очі,
І кулі, що влучають в об'єктив,
Плач матері, і зойк грудей дівочих,
Два місяці пустих…порожніх слів…
Заяви, маніфести, протоколи,
Скінчились між "Динамівських" колон…
Згорів портрет філософа футболу,
Накривши тілом рідний стадіон.
Бо з двох боків підвозяться набої,
І гострить брат на брата чорний ніж,
Моя країно, все це не з тобою,
Вщипни себе, бо, мабуть, ти ще спиш.
Красуне спляча…скільки ти проспала,
Того,що в світі доброго було,
Закресли день, коли ти дозволяла,
Корону одягнути на чоло.
Ти припиняєш буть смиренним птахом,
Скажи це всім, забудь тваринний страх:
Що той, хто сам себе назвав монархом,
Відповідати має, як монарх.
За те, що відстояли на колінах,
За тих, що вже не мають вороття,
За те, щоб пожила моя країна,
Не на Майданах, а одним життям.
Щоб молячись за скам'яніли "душки",
Кучкуючись, як мухи в молоці,
Пішли на вік в тумани "простітушки",
Стискаючи дві сотні у руці.
Щоб після щирих слів святого Папи,
Про істину возведену на трон,
Голубку білу не хапали лапи,
Розлючених і жадібних ворон…
Петро Мага
Комментарии