Якою мовою молилася давня Україна: Русь.

Довгi роки нас запевняли, що українська вимова церковнослов’янських текстiв — греко-католицька вигадка, що лише росiйська редакцiя — це «канонiчна», «священна» й «незмiнна мова святих Кирила та Мефодiя», i нiякої iншої нiколи не було й не може бути.

Але Господь рано чи пiзно виявляє правду. I коли ми дiзнаємо́ся, що цiєю «греко-католицькою вигадкою» молилися святi Дмитро Ростовський, Iов Почаївський, богоноснi Антонiй, Феодосiй i всi чудотворцi Києво-Печерськi, хреститель Київської Русi рiвноапостольний Володимир та сотнi iнших українських святих; коли усвiдомлюємо, що традицiя нашої вимови простягається крiзь тисячолiття — вiд автора кирилицi свт. Климента Охридського проз усi вiки аж до сучасної нашої мови, — тодi розумiємо, який скарб довiрив нам Господь i яку вiдповiдальнiсть маємо за те, щоб захистити та зберегти його.

Тобi подобаєть пiснь, Боже, в Сионi
i Тобi вздасться молитва в Iєрусалимi,
услиши молитву мою, к Тобi всяка плоть прийдеть

Зміст

1. Якою була давньоукраїнська мова
2. Транслітерація і вимова
   1. Коротка iсторична довiдка з прикладами
3. Особливості української транслітерації
4. Правила української транслiтерацiї церковнослов’янських текстiв
   1. Українська транслiтерацiя ц.-сл. абетки
   2. Велика лiтера i пунктуацiя
   3. Вимова та написання голосних лiтер
      1. Незмінні у звучанні голосні
      2. Змінні у звучанні голосні
         1. а
         2. є, е
         3. і
         4. и
         5. э
         6. v
   4. Лiтери ъ i ь
   5. Апостроф
   6. Приголосні
5. Надрядковi знаки
6. Найуживанiшi форми скорочень
7. Цифри та числа
8. Приклади транслітерування, ілюстрації, завдання
9. Що робити з помилками
10. Хронологічний покажчик основних використаних джерел

Якою була давньоукраїнська мова

Ту церковнослов’янську (далi — ц.-сл.) богослужбову мову, яку ми тепер маємо, можна назвати новiтньою, тому що з’явилася вона лише в ХVII столiттi та й вiдтодi перетерпiла ще кiлька суттєвих реформ. Вона закоренилася завдяки славнозвiснiй, визнанiй усiм православним слов’янським свiтом «Граматицi» видатного фiлолога архиєп. Мелетiя (Смотрицького) /1577–1633/, який довершив тривалу творчу працю багатьох високоосвiчених українцiв у прагненнi вiдновити єдину, «чисту словенську» мову¹. Проте, як зауважує академiк Л. Булаховський, «Смотрицький вiрного уявлення про походження i природу старослов’янської мови не мав i за неї приймав мову слов’янських рукописiв московської редакцiї, не давнiших ХV–ХVI столiття»². Як стверджує вiдомий мовознавець доктор словесностi П. Житецький, «вийшла таким чином вигадана мова, а не дiйсна… не так чиста слов’янська мова, як мова очищена вiд давнiх її особливостей»³. Також основоположник сучасної славiстики чех Й. Добровський, схиляючись перед генiєм Смотрицького, «не мiг схвалити багато того, що не пiдтверджується найдавнiшими пам’ятками»⁴. І хоча граматика блискучого філолога фіксує споконвічну українську вимову богослужбових текстів, але багато властивих нашій мові особливостей, згідних з найдавнішими кириличними пам’ятками, у ній уже не знаходимо. Про нинiшню ж ц.-сл. мову в її цiлком зросiйщеному викладi росiйський академiк свiтової слави Ф. Фортунатов висловлювався ще суворiше: «С течением времени старославянский язык обратился у нас в тот искусственный искаженный язык, который употребляется теперь в богослужении и называется церковнославянским языком. Не смешивать с этим ломаным языком древний церковнославянский язык»⁵. Отже, вшановуючи цю мову заради її 400-лiтньої молитовної традицiї, не слiд, однак, ототожнювати її з мовою святих Кирила та Мефодiя, тим паче обожнювати як дещо недоторкане й досконале⁶. Не варто також забувати, що кожен слов’янський народ має власну редакцiю ц.-сл. мови: вiдмiнностi, що сформувалися внаслiдок нацiональних особливостей вимови.

Давньоукраїнська богослужбова мова — власне та, яку ми прийняли вiд учнів рiвноапостольних братiв Кирила та Мефодiя, якою писав, молився й читав Святе Письмо наш народ i всi святi землi української з Х до кiнця ХVI ст., — багатьма рисами подiбна до нашої сучасної рiдної мови. Протягом щонайменше семи столiть (!) загальновживаними були форми:

• любить, веселить, речеть, прийдуть, наставить, iсчезнуть, будуть (а не новiтнi: любит, веселит, речет, наставит, iсчезнут, будут);
• Отець, Творець, Человiколюбець, Агнець, конець, вiнець; вдовиць, овець, сердець (а не теперiшнi: Отец, Творец, вiнец; вдовиц, сердец тощо);
• пакы, духы, слугы, погыбель, мукы, грiхы, рiкы, на вiкы, iсточникы, праздникы, ангельскый, великый, от Лукы (через ы, що потiм було змiнено на зручне для московської вимови и);
• Христос, херувими, серафими, Галилея, Ливан, вино, виноград (а не впровадженi значно пiзнiше: Хрiстос, херувiми, серафiми, Галiлея, Лiван, вiно, вiноград)⁷;
• едомьскых, кидарьскых, ливаньскых, сионьскых, морьскых: таке пом’якшення мiж скупченням приголосних згодом трансформувалося в нашiй мовi у закiнчення -ських (а не едомскiх, кидарскiх, лiванскiх, сiонскiх, морскiх);
• тобi й собi (а не тебi й себi); на рiцi вавилоньстiй (а не «на рiках вавилонских» i тим паче не «на рєках вавiлонскiх»);
• Марко, Давыд, Гаврил, Iоан, Филип, Кирил, Iсус (а не Марк, Давид, Гаврiїл, Iоанн, Филипп, Кирилл, Iiсус⁸); створив, сберуть, сусiдом (а не сотворив, соберут, сосiдом) та iншi⁹.

«Величить душа моя Господа»; «по Пасцi… грiхы отпустяться»; «Отець не судить» — читаємо в Остромировiм Євангелiї, написаному в Києвi 1057 року. «В Iорданьстiй рiцi»; «грядеть»; «хрестить»; «отпущаються тобi грiсi» — у Галицькому Євангелiї 1144 року; «На горах стануть води… восходять гори i нисходять поля… створил єси… животная малая с великыми… Вся к Тобi чають… Давшю Тобi їм — сберуть… Буди слава Господня в вiкы» — у Київському Псалтирi 1397 року. «Моленiя ради… святих отець… О Христi Iсусi» — писав у молитвi прп. Феодосiй Києво-Печерський (‡1074). «Яко iмя Тобi Человiколюбець» — залишив у своїй молитвi свт. Iларiон Київський (ХI ст.).

Найбiльше спiльного в нашiй старiй мовi знаходимо з найдавнiшими кириличними зразками, зокрема з мовою свт. Климента Охридського (IХ ст.), учня святих Кирила та Мефодiя, одного з творцiв кирилицi. Вiн також уживає слова тобi й собi, пакы, любить, Творець, Iсус, Гаврил тощо (i навiть те, що пiзнiше зникає зi староболгарських рукописiв, а в давньоруських пiсля ХIII ст. трапляється як виняток: Отця, Отцю, Тройцю; створяться, утiшаться, нарекуться, прославиться тощо)¹⁰.

Наведенi мовнi риси з дивогiдною вiрнiстю зберiгав наш народ у богослужбi (i зберiг у рiднiй мовi дотепер — незважаючи на всi лiнгвоциди!) аж до другої пол. ХVI ст., до революцiйних редакцiй за московськими рукописами та узаконення у другiй пол. ХVII ст. московським патрiархом Никоном нових мовних реформ, на пiдставi яких давньоукраїнську мову сховали пiзнiше за туманною московською назвою: «дониконiвська»¹¹.

Проте стара сакральна мова протрималася в Українi ще принаймнi кiлька десятилiть. Окремi мовнi риси збереглися в богослужбовому спiвi та iконописi Української Православної Церкви подекуди й до початку ХIХ ст. Греко-Католицька ж Церква донесла окремi давнi форми аж до нашого часу.

Транслітерація і вимова

Транслiтерацiя — це «передавання тексту, написаного однiєю абеткою, лiтерами iншої»¹². Зауважимо, що транслiтерацiя — це не переклад, а вiдтворення iншої мови зi збереженням її неповторних особливостей.

Теоретично транслiтерування передбачає передавання слiв лiтера-в-лiтеру, однак у практицi неодмiнно виникають розбіжності, якi можна оформити у певнi правила.

Церковнослов’янську мову рiзнi слов’янськi народи транслiтерують згiдно зi своєю багатовiковою традицiєю вимови. Цi традицiї, що згодом впливали й на орфографiю ц.-сл. мови, називають редакцiями того чи iншого народу: редакцiя болгарська, македонська, сербська, хорватська, чеська, українська, бiлоруська, росiйська та iн.¹³

«Кожна слов’янська церква вимовляє богослужбовий текст по-своєму, для чого iснують рiзнi вимови богослужбового тексту: болгарська, сербська, українська, росiйська. Маємо багато записiв богослужб ХVI–ХVIII вiкiв латиною, i вони й показують, як вимовляли тодi богослужбовий текст»¹⁴.

Наприклад:

• гнЂвъ, дЂти, надЂйтеся—
  • по-росiйськи звучатимуть: гнєв, дєтi, надєйтєся,
  • а по-українськи: гнiв, дiти, надiйтеся;
• видЂхъ неразумЂвающыя—
  • по-росiйськи: вiдєх нєразумєвающiя,
  • а по-українськи: видiх неразумiвающия;
• рyцэЂ твои сотвористЂ мя—
  • по-росiйськи: руцє Твоi сотворiстє мя,
  • а по-українськи: руцi Твої сотвористi м’я;
• нинЂ, херувЂми, память—
  • по-українськи: нинi, херувими, пам’ять,
  • по-сербськи: нин’є, хєрувiмi, пам’ят,
  • а по-болгарськи: нiне, хєрувiмi, памят;
• троицЂ тристyю пЂснь припЂвающе—
  • по-українськи: Тройцi трисвятую пiснь припiвающе,
  • по-сербськи: Троїце трiсв’ятую п’єсн прип’єваюшче,
  • по-болгарськи: Тройце трiсвятую песн прiпеваюште,
  • а по-словацьки: Тройцi трiсв’ятую пiсн прiпiваюшче¹⁵.

Отже, й транслiтерують цi однаковi ц.-сл. тексти рiзнi народи по-рiзному: згiдно зi своєю вимовою, а не з iншою.

Незалежно вiд того, де творили сакральною мовою богослови-письменники та композитори — у Болгарiї, Румунiї, Словенiї, Українi чи Росiї — транслiтерувати їхнi твори належить кожному народовi за мовними правилами своєї землi. Бо як неприродно росiянам цитувати ц.-сл. тексти з українською вимовою, так недоречно й українцям послуговуватися росiйськими правилами, зневажаючи багатовiковi традицiї свого народу.

Доцiльно згадати, що українська редакцiя ц.-сл. мови має понад тисячолiтнє корiння, тодi як росiйську можна назвати наймолодшою серед усiх слов’янських мов.

Коротка iсторична довiдка з прикладами

Iще у ХVIII ст. наша вимова звучала не лише в Українi, а й у Росiї. Визначний науковець-енциклопедист митр. Iларiон (Огiєнко) наводить скарги О. Сумарокова (1717–1777) на те, що українцi псують росiйську вимову: «… а потому, что все школы ими (українцями. — Г. К.) были наполнены, так сие провинцияльное произношение и вкоренилося, яко… „теби“ (свiдоцтво того, що э українцi вимовляли як i. — Г. К.), „мья“ (пiдтвердження вживання апострофа пiсля губних. — Г. К.) и протчия малороссийския испорченныя выговоры; а особливо певчия многое преобразили… малороссиянцы вместо „Господи, помилуй“ поют „Господы, помылуй“… и так даляе»¹⁶.

Навiть у ХIХ ст. Росiя ще користувалася деякими українськими правилами вимови, справедливо обурюючи цим адептiв росiйської культури¹⁷.

Яскраво засвiдчують нашу вимову численнi написи на iконах — вiд найдавнiших i до сер. ХVIII ст. У будь-якому регiонi України цього часу на iконах Спаса Вседержителя у вiдкритому в Його руках Євангелiї закарбовано: ПріидЂте… возмЂте — що росiянам з їхньою вимовою Ђ як є довелося б читати: «Прiiдєтє… возмєтє». Саме тому в Росiї запроваджено iнше написання: Пріидите… возмите… (хоч на iконах св. Андрiя Рубльова та в росiйських служебниках аж до сер. ХVII ст. бачимо ПріидЂте). Зауважимо, що написання наказового способу дiєслiв через э бере початок у найдавнiших ст.-сл. рукописах. В Iрмологiонах середини ХVIII ст., писаних у Росiї, мусили зазначати: Книга глаголемая Ірмосый напЂву Києвскаго, а наречія великоросcійскаго¹⁸, — занадто бо розповсюджене було «малороссiйскоє нарєчiє». Особливостi української вимови засвiдчують численнi рукописнi пам’ятки. Зокрема в Київському Псалтирi (1397 р.), Острозькiй Бiблiї (1581 р.), Iрмологiонах ХVI–ХVIII ст., у творах М. Дилецького та iнших композиторiв доби бароко знаходимо: церковъ, матеръ, дверъ, кровъ, pалтыръ, царъ, лазаръ, внутръ, нощъ (що фiксує вiдкидання м’якого знака пiсля губних приголосних, шиплячих та лiтери р); пріидЂте, поклонЂмся, воскликнЂте (тобто суто українську вимову наказового способу дiєслiв); вино, христосъ, херувими, серафими (так, як вимовляють цi слова й нинi); уживання в кiнцi ы, де росiяни пишуть и: с безплотнымы ликы тощо.

Українську вимову закарбовано у всесвiтньо вiдомiй «Граматицi» архиєп. Мелетiя (Смотрицького)¹⁹, який хоч i закрiпив деякi чужi та значно пiзнiшi мовнi форми (московськi й новоболгарськi), але зберiг споконвiчну нашу вимову лiтер г, є, е, и; засвiдчив, що Ђ слiд вимовляти як i, а не як є. I саме так учили вимовляти ц.-сл. текст у Києво-Могилянськiй Академiї, саме такою мовою писали богословськi твори святi українськi святителi-чудотворцi, що просвiтили та християнизували Росiю.

На титульнiй сторiнцi видатної духовної працi свт. Iоана (Максимовича) «Iлiотропiон», виданiй 1714 р. в Чернiговi²⁰, читаємо: митрополита тобольскаго и всея сибЂри… чернЂговъ… року… У Київському Псалтирi 1715 р. — нашi давнi: рцЂте, воскликнЂте, долготерпеливъ; i новiшi: прийдоша, помощъ тощо. Цю свою вимову, незважаючи на численнi царськi та синодальнi укази (лише в перiод з кiн. ХVII до кiн. ХVIII ст. вийшло понад 30 указiв проти нашої мови та культури!²¹), закриття друкарень, заборони видавати книжки, проповiдувати в церквах i навчати дiтей рiдною мовою, безперервний iдеологiчний штурм «канонiчнiстю» всього росiйського, Україна боронила аж до нищiвного удару таємним циркуляром П. Валуєва 1863 року.

Отже, впровадження питомої української вимови ц.-сл. текстiв у богослужбових читаннях i пiснеспiвах є нашим обов’язком перед Україною, дiєвою любов’ю та пошаною до Божого дару, даного кожному народовi в його рiднiй мовi.

На iконi зображено останнiй, незакiнчений твiр святителя — ЛЂтопЫс. У першому друкованому виданнi цього твору, що вийшло в Росiї в 1-й пол. ХVIII ст., було написано: ЛЂтопИсъ. Чого ж у деяких сучасних розвiдках українськi науковцi називають його «Лєтопiсь»?..

Особливостi української транслiтерацiї

Усi правила української транслiтерацiї умовно можна подiлити на три роздiли: незмiннi, успадкованi та нововведенi.

НЕЗМIННИМИ («мурованими») правилами ми називаємо тi, що спираються на щонайдавнiшу традицiю та не зазнали змiни аж до нашого часу. Наприклад:

1. Закiнчення -аго, -яго: святаго /святаго/, одiющагося /одiющагося/, вышняго /Вишняго/ тощо. Не слiд вважати, що цi закiнчення виникли пiд московським впливом, позаяк вони сягають корiнням у першi кириличнi пам’ятки IХ ст. (за три столiття до заснування Москви), i в давньоукраїнських текстах, окрiм небагатьох виняткiв, не мали iншого написання.
2. Написання i пiсля шиплячих перед голосними: божіи /Божiї/, орyжіе /оружiє/, подножіе /подножiє/, овчіи /овчiї/, почiю /почiю/, ведшіи /ведшiї/, изгонящіи /iзгонящiї/ тощо. Це правило — данина традицiї давньої мови, де шиплячi були завжди м’якими (писали: дyшю, кожю, бышя, идошя, чюдо, не постыжюся тощо), але до наших днiв збереглося незмiнним написання лише групи слiв з і пiсля шиплячих.
3. Збереження незручних для української вимови скупчень приголосних (якi в сучаснiй мовi ми не вимовляємо): сердце /сердце/, солнце /солнце/, праздникъ /праздник/ тощо.
4. Фiксацiя української вимови лiтер г, є, е, и: глаголати /глаголати/, господи помилуй /Господи, помилуй/, превознести /превознести/, помышлєніе /помишленiє/ тощо (таке звучання, подане у «Граматицi» архиєп. Мелетiя (Смотрицького), вiдбиває орфоепiчну традицiю, що йде вiд часiв Київської Русi).
5. Вимова лiтери ы як и та вiдповiдна транслiтерацiя: языцы /язици/, младенцы /младенци/, быша /биша/ тощо.

УСПАДКОВАНI правила — тi, що вiдновлюють давню традицiю або виникли з часом як адаптацiя до живої мови. До таких правил належать:

1. Транслiтерацiя лiтери Ђ як i та ї: недёля /недiля/, стрЂлы /стрiли/, дЂла /дiла/, uрожаЂ /урожаї/ тощо. Лiтера Ђ у Київськiй Русi звучала по-рiзному: як довге е, iе, i, а чи я. Та згодом i витiсняє всi iншi рiзновиди вимови. Українцi навiть писали Ђ замiсть i: жЂнка, вЂдкЂль, мЂръ, вЂвцЂ тощо²².
2. Замiна и на i  у транслiтеруваннi наказового способу дiєслiв: отступите /отступiте/, вкусите /вкусiте/, приклоните, внемлите /приклонiте, внемлiте/ тощо.
3. Замiна і на и мiж приголосними: херувіми /херувими/, галілеа /Галилея/, філіппъ /Филип/, віно /вино/, каfiсма /кафисма/.
4. Транслiтерацiя iменi iисyсъ (iисъ) з одним i: Iсус²³.
5. Написання i замiсть и на початку слiв, а також у сполучнику та займеннику: имя /iм’я/, имутъ /iмут/, нынЂ и присно и во вЂки вЂковъ /нинi, i присно, i во вiки вiков/, и изъятъ и /i iз’ят i/. Таку вимову засвiдчено у «Граматицi» архиєп. Мелетiя (Смотрицького).
6. Написання и пiсля подвiйних приголосних пр, вр та хр: пріе1млите /приємлите/, пріz1ти /прияти/, пріодёти /приодiти/, гавріил /Гавриїл/, хріста /Христа/, хрістіани /христiани/ тощо.
7. Вiдкидання ь пiсля шиплячих i губних приголосних (ж, ч, ш, щ; б, п, в, м, ф) та лiтери р: мечь /меч/, плачь /плач/, помощь /помощ/, церковь /церков/, есмь /єсм/, царь /цар/, матерь /матер/ тощо.

НОВОВВЕДЕНИМИ правилами названо зафiксованi у транслiтерацiї чи запровадженi у вимовi не ранiше ХХ столiття.

Серед таких:

1. Введення апострофа (вимова з апострофом узвичаїлася в Українi з давнiх-давен, однак у транслiтерацiю її введено лише у 2-й пол. ХХ ст.): имя /iм’я/, память /пам’ять/, подялъ /под’ял/, обемлютъ /об’ємлют/ тощо.
2. Написання i замiсть и в означальному займенниковi вси, а також у кiнцi прикметникiв та iменникiв давального, мiсцевого вiдмiнкiв i множини там, де за сучасним правописом має бути i: блгословени вы гдcви /благословенi ви Господевi/, вси отци наши /всi отцi нашi/, на нбси и на земли /на небесi i на землi/, очи, стези, врази, ѕвЂри /очi, стезi, вразi, звiрi/ тощо²⁴.

Наведений розподiл неповний i, звичайно, потребує глибшого дослiдження та продовження.

Ми подали його для того, щоб можна було побачити, з якого матерiалу зводилася багатовiкова цiлiсна будiвля української редакцiї ц.-сл. мови. Можливо, цей розподiл допоможе фахiвцям i практикам з’ясувати доречнiсть тої чи iншої корекцiї, щось доповнити чи змiнити, оскiльки ц.-сл. мова не мертва, а жива, доки нею пишуть, читають, спiвають…

Правила української транслiтерацiї церковнослов’янських текстiв

Основнi правила транслiтерацiї можна сформулювати кiлькома словами: 

Ђ звучить як i;

е, є — як е, а на початку слова, пiсля голосних i префiксiв — як є;

и — як и, а пiсля голосних — ї.

Решта правил — систематизованi уточнення, доповнення й винятки, зумовленi багатством сакральної мови, її реформами та вимогами часу. Отже, читаймо ц.-сл. текст по-українськи, звертаючись до правил тодi, коли виникатимуть питання, — i дуже скоро опануємо це нехитре, чудове, милозвучне мистецтво, освячене тисячолiтньою традицiєю нашого народу.

.......

Приклади транслiтерування, iлюстрацiї, завдання

Наведенi далi тексти рiзних часiв транслiтеровано за правилами, поданими у брошурi. Отже, якщо виникатимуть питання стосовно транслiтерацiї того чи iншого слова, звертайтеся до правил, щоб знайти вiдповiдь.

Тут i далi пiдкреслено слова та формулювання, якi вiдрiзняються вiд новiтнiх ц.-сл.

Остромирове Євангелiє 1056–57 рр. Київ.

Яко бо Отець вскрешаєть мертвия i живить, такоже i Син, яже хощеть, живить. Отець бо не судить никомуже, но суд весь дасть Синовi, да всi чтуть Сина, якоже чтуть Отца. Iже не чтеть Сина, не чтеть Отца, iже посла Єго. Амiн, амi[н глаголю вам] /Iн. 5:21–24/.

Рече Господь своїм учеником: Тако взлюби Бог мира, яко Сина Своєго Єдиночядааго дасть, да всяк вiруяй в Него не погибнеть, но iмать живота вiчнаа[го] /Iн. 3:16/.

Рече Господь причту сию: чловiк нiкий створи вечеру велику i зва многи, i посла ра[би своя]… /Лк. 14:16–17/.

Євангелиє от Iоана

От Луки

У всiх давнiх богослужбових Євангелiях знаходимо однаковi слова та звороти, що потiм зникли з ц.-сл. мови, але збереглися в українськiй вимовi аж до нашого часу.

1. Мстиславове, 1103–1117 рр. Київ. 2. Галицьке, 1144 р. 3. ХVI ст. Галичина. 4. ХIV ст. Галичина. 5. Верковича, ХIV ст. Пiвденна Русь. 6. Архангельське, 1092 р. Пiвденна Русь. 7. Добрилове, 1164 р. Волинь. 8, 12. ХV ст. Волинь. 9. Бл. 1526 р. Київ. 10. Кiн. ХVI ст. Львiвщина. 11. Лаврське, ХIV ст. Київ.

Свiдiтельствуєть.

Це слово споконвiку писали з Ђ на першому складi: свЂдЂтельство, свЂдительство чи свЂдiтельство (звiдси походять нашi: свiдчити, свiдок, свiдоцтво тощо). Та оскiльки росiяни вимовляють Ђ як є, у Єлизаветинськiй Бiблiї 1751 р. впроваджено iнше написання: свидЂтельство — що природно для росiйської вимови, але неприродно для української.

Московська Біблія 1663 року. Цю першу московську Бiблiю було передруковано з Острозької «с многочисленными, но несущественными исправлениями», якi змiнили одвiчнi, усталенi в Українi слов’янськi слова згiдно з росiйською вимовою: пакы, въ вЂкы, рЂкы, облакы було замiнено на паки, во вЂки, рЂки, облаки;

ливанъ, галилея — на ліванъ, галілея;

рцЂте, пріидЂте, принесЂте — на рцыте, пріидите, принесите;

іюдейскыя — на іудейскія;

iс — на iис;

сътворилъ — на сотворилъ тощо.

Проте багато давнiх форм iще лишилося; їх було змiнено наступними виправленнями у Єлизаветинськiй Бiблiї 1751 р. Саме тодi свэдётельство змiнили на свидётельство; марко — на маркъ; вино — на віно³²

Фрагменти Київського Псалтиря 1397 року та Київського Псалтиря 1902 року

Порiвняйте уривки обох Псалтирiв.

Многи скорбi праведнимь, i от всiх їх iзбавить я Господь /Пс. 33:20/.
Яко Господь любить суд i не оставить преподобних Своїх. В вiки [схраняться] /Пс. 36:28/.
Поженíте i iмíте єго /Пс. 70:11/.
Господи, возвах к Тобi, услиши м’я, вонми гласа молитви моєя, єгда взову к Тобi. Да ся iсправить молитва моя, яко [кадило пред Тобою] /Пс. 140:1–2/.
… правду. Судить нищимь людскимь i спасеть сини убогих, i смирить клеветника, i пребудеть солнцемь преже луни рода родов. I [ul]снидеть, яко дождь на ру[но] /Пс. 71:4–6/.

.

З Острозької Бiблiї 1581 року

… вставше, лже свiдiтельствоваху нань, глаголюще, яко ми слишахом Єго глаголюща, яко Аз разорю церков сiю рукотворéную i трими деньми iну нерукотворéну сзижду, i ни тако равно бi свiдiтельство їх. I встав архiєрей посредi, впроси Iсуса, глаголя: «Не отвiщаваєши ли ничесоже, что сiї на Тя свiдiтельствуют?» Он же млчаше i ничесоже отвiщаваше. Паки архiєрей впроси Его i глагола Єму: «Ти ли єси Христос?» /Мк. 14:57–61/.

Зауважимо, що для Острозької Бiблiї — взiрця ц.-сл. мови для всього слов’янського свiту аж до видання Єлизаветинської Бiблiї 1751 р. — були характернi такi одвiчнi слов’янськi мовнi форми, що вiдрiзняються вiд пiзнiшої росiйської редакцiї: многы, дyхы, слyгы, ногы, врагы, рЂкы, облакы, давыдъ; херувими, ливанъ, вино, пріидЂте и видЂте, принесЂте, пріимЂте, рцЂте, блюдЂте, вскликнЂте; на рЂцЂ вавилонстЂй, сътворилъ, июдейскыя, свЂдЂтельство, ковчежець та iншi, а також суто українськi: церковъ, кровъ, нощъ, внyтръ, мечъ тощо. Форми пакы та паки вживали паралельно, оскiльки звучали вони однаково.

Сторiнки Києво-Печерського Учительного Євангелiя 1619 року, писаного мовою, наближеною до живої

Наука в Недiлю двадцять п’ятую по Сошествiї Святого Духа

Рекл Господь приповiсть тую. Человiковi нiкоторому богатому зродила нива, i розмишлял в собi, мов’ячи, што учиню, їж не маю, где бим зобрал пожитки мої? I рекл, то учиню: розбудую гумна мої, а бóлшiї побудую i зберу там всi урожаї мої i добра мої. I реку душi моєй: душе, маєш многiї добра, положениї на лiта многiї, отпочивай, їж, пий, веселися. Рекл ему зась Бог: «Безрозумний, тої ж ночi душу твою отимут от тебе, а тоє, штось наготовáл, кому будет?» Так скáрб’ячий собi, а не в Бозi богатiючий /Лк. 12:16–21/.

Виклад того святого Євангелiя

Великая i шкодливая єст душам людским зараза — лакомство. А над него нiчого на душу німá ш срожшого i окрутнiйшого. Лакомство бо, вiм, — тихоє i скромноє прироженiє людскоє — надвшелякого i найсуровiйшого звiра чинит ядовитшим i окрутнiйшим. Лакомство коренем єст немилосердю…

Псалом 23 з Великого требника свт. Петра Могили 1646 року

Господня єст земля i iсполненiє єя, вселенная, i всi живущiї на ней. Той на морях основал ю єст i на рiках уготовáл ю єст. Кто взийдет на гору Господню iли кто станет на мiстi святом Єго? Неповинний рукама i чистий сердцем, iже не приять на сує душя своєя i не клятся лестiю iскренему своєму. Сей приймет благословенiє от Господа i милостиню от Бога Спаса своєго. Сей род iщущих Господа, iщущих лица Бога Iаковля. Взмiте, врата, князi ваша, i взмiтеся, врата вiчная, i внидет Цар слави. Кто єст сей Цар слави? Господь крiпок i силен, Господь силен в бранi. Взмiте, врата, князi ваша, i взмiтеся, врата вiчная, i внидет Цар слави. Кто єст сей Цар слави? Господь силам, Той єст Цар слави.

Янголи вчать, як молитися

Фрагменти розписiв Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської Лаври. 20–30-тi рр. ХVIII ст.

Зауважте, що Ђ у ХVIII ст. звучала в церквах України цiлком «канонiчно» саме як i, а не як є.

Принесiте Господевi отечествiя язик, принесiте Господевi славу i честь. Принесiте Господевi славу iмени Єго /Пс. 95:7–8/.

Київський Псалтир 1397 р.

Острозька Біблія 1581 р.

Київський Псалтир 1902 р.

Iкони говорять українською

Уважно придивiться до цих Євангельських текстiв на iконах Спаса Вседержителя. Цю традицiю написання, що сягає корiнням у найдавнiшi кириличнi пам’ятки, християни всiх куточкiв нашої землi зберiгали аж до початку ХIХ ст. — майже 10 вiкiв!

XVI ст. Галичина	Перша пол. XVII ст. Волинь

Друга пол. XVII ст. Полiсся	XVIII ст. Черкащина	XVII ст. Лiвобережжя

Iнодi замiсть пріидЂте писали при(й)дЂте — це ближче не лише до нашої вимови, але й до найдавнiшої традицiї написання цього слова.

Росiйську редакцiю — пріидите — було введено лише в Московськiй Бiблiї 1663 року, а ще через кiлька столiть православних українцiв позбавлено права вимовляти Ђ як i та нав’язано чужу вимову. I лише Верховний Патрiарх з iкон благословлятиме Українську Церкву молитися споконвiчною мовою її святих.

Прийдiте, благословеннiї Отца Моєго, наслiдуйте уготованноє вам Царствiє Небесноє от сложенiя мира. Взалкахся, i дасте Ми ясти. Вжадахся, i напоїсте М’я. Наг бiх, i одiясте Мене, странен бiх, i приясте М’я в дом свой. Євангелiє от Матфея, зачало 106 /Мф. 25:34–35/.

Перша пол. XVIII ст. Київщина

Прийдiте ко Мнi, всi труждающиїся i обремененi, i Аз ви упокою. Возмiте iго Моє на ся. Iго бо Моє єсть благо i брем’я Моє не тяжко /Мф. 11:28–30/.

Поч. XVII ст. Волинь

XVIII ст. Слобожанщина	Поч. XVIII ст. Київщина
Кiн. XVIII ст. Рiвненщина	Поч. XIX ст. Сумщина

Звернiть увагу не лише на слова пріидЂте, возмЂте, але й на те, що ви та вы в українськiй вимовi звучали однаково. Слово есмъ писали переважно з твердим м (за нашою мовною традицiєю ХVII ст.), а не з м’яким, як нинi.

Сер. XVIII ст. Київщина

Прийдiте к Мнi, всi тружающися i обр[емененi]…

Прп. Андрiй Рубльов. Бл. 1411 р. Московське князiвство

Фрагмент української iкони ХХ ст. з виправленим за росiйською редакцiєю текстом.

Втеча в Єгипет. ХVII ст. Галичина
	Iосифе! Востав, пойми Отроча i Матер, бiжи во Єгипет /Мф. 2:13/.
Вифлеом	Єрусалим