Від Невського до Суворова. Облудна слава «великих» полководців Московії

Присекін С. Хто з мечем до нас прийде, той від меча і загине. 1983 р.

Олександр Невський

  Князь Олександр Ярославович отримав прізвисько «Невський» за перемогу над шведським військом на річці Нева. Так це було, чи ні можна з’ясувати звернувшись до джерел.

  Розвідку стосовно будь-якої історичної події варто починати з вивчення першоджерел, які про цю подію розповідають. Якщо наявні схожі свідчення хоча б двох незалежних одне від одного джерел, можна вважати, що подія мала місце.

  І вже на початковому етапі аналізу виявляється, що про вікопомну битву, в якій молодий князь Олександр зупинив католицький Drang nach Osten, оповідає всього єдине джерело – Перший Новгородський літопис. Після смерті Невського, було створено його «Житіє», яке дублює літопис з додаванням незначних деталей. Одна з деталей дуже точно віддзеркалює перебіг битви. Згідно «Повісті о житії Олександра Невського» більшість шведів загинуло на іншому березі Іжори, куди військо князя Олександра не змогло пройти. Там шведів побили... янголи божі. Ось вона – життєдайна  сила «духовных скреп»!    

  Шведські літописи взагалі про таку битву нічого не відають. Більше того, виявляється, що «розбитий» князем Олександром ярл Біргер, став ярлом у 1248 році, тобто набагато пізніше від дня Невської битви (15 липня 1240 року). У 1240 році ярлом Швеції був Ульфасі – двоюрідний брат Біргера. Отже кого і коли переміг Олександр Невський, лишається загадкою. Мабуть більшою, ніж загадка бібліотеки Івана Грозного.

  Заради справедливості варто відзначити, що сутички шведів та новгородців були тоді справою мало не буденною. Так що не виключено, що якась сутичка шведів та новгородців, яких очолював князь Олександр, таки відбулася, але вона не мала якогось вирішального значення для долі цих двох країн.

  Інша битва, за яку князь Олександр отримав звання «великого полководця» – Льодове побоїще на Чудському озері. Московські історики стверджують, що саме тут було покладено край агресії хрестоносців проти Русі. Ця битва висвітлюється джерелами обох сторін конфлікту. Завдяки їм, можна з’ясувати, що агресором в тій битві був саме Олександр Невський.

  У 1242 році, він разом зі своїм молодшим братом Андрієм Ярославовичем, здійснює напад на землі Ордену мечоносців. Спочатку був захоплений Псков.

Усупереч уславленому фільму Ейзенштейна, Олександр не звільняв Псков, а захоплював його. Справа в тім, що через постійні напади Новгороду на землі Ордену страждав ... Псков. У відповідь на рейди новгородців мечоносці завдавали удару по псковських землях.

  Тому псковичі, прагнучи уникнути дошкульних ударів тевтонських лицарів та отримати більшу незалежність від Новгорода звернулися до Ордену з проханням про захист. Мечоносці погодилися, у Пскові розташувалася орденська залога. Псков виявився досить відданим союзником Ордену – 22 вересня 1236 року в битві при Саулі  (сучасний Шауляй), литовський князь Міндовг вщент розбив мечоносців, разом з якими загинуло багато псковичів – союзників Ордену.

  Та повернімося в рік 1242.  Після захоплення Пскову військо Ярославовичів вирушило в землі Ордену, точніше Дерптського єпископства, де жили племена естів. Саме там відбулася битва на Чудському озері. Вона дійсно була значною для свого часу. Утім «пси-лицарі» були не з Тевтонського Ордену (чи Ордену мечоносців). Це було військо єпископа Дерпта (сучасний Тарту).
  Цікава деталь. Лівонська римована хроніка, згадує, що вбиті лицарі падали у траву. Якщо виросла трава (битва відбулася 5 квітня), лишається не зрозумілим, як не розтанула крига в озері, скрізь яку провалилися «мечоносці»?  

  Отже, згідно джерел, агресором був не Орден, а князь Олександр Ярославович Невський. Цілком істотно, що ця битва не зупинила просування Ордену на Схід. На заваді Ордену вже давно стояли внутрішні проблеми, вони навіть не прагнули захоплювати землі Господина Великого Новгорода.

  Справжня слава та історична місія князя Олександра Ярославовича зовсім в іншому. У 1243 році батько Олександра Невського – володимирський князь Ярослав Всеволодович отримав від Бату-хана (Батия) ярлик на велике княжіння. Цю подію можна вважати народженням традиції державності майбутньої Московії, саме тут її початки. Після смерті князя Ярослава Всеволодовича (1246 рік) ярлик переходить  до його синів, від одного з яких – Олександра, походить весь рід Великих князів та царів московських, які панували над Московією аж до кінця ХVІ століття.

  Серед нащадків Олександра Невського гучну славу «великого полководця» здобув московський князь Дмитрій Іванович на прізвисько «Донськой».

Дмитрій Донськой

  Московський князь Дмитрій Донськой 1380 року виграв епічну битву на Куликовскьому полі, в якій взяло участь багато сотень тисяч вояків. Перемога князя Дмитрія започаткувала звільнення Московії з під монголо-татарського ярма. Таку байку оповідає класична московська міфологія.

  Що являла собою насправді ця битва розглядалося в статті «Куликовская битва – сражение которого не было». До неї ми й відсилаємо читачів для докладного ознайомлення, тут лише пригадаємо її основні твердження.

  Джерела. Про Куликовську битву докладно розповідається в лише в творах красного письменства Московії. Усі вони створені значно пізніше описуваних подій і не належать очевидцям.

  Іноземні джерела навіть не згадують бодай про якусь битву московського  князя Дмитрія.  Про битву руських і татарських військ  повідомлення наявне, називається навіть місце битви – Сині Води (1362 рік). У якій Московія якщо і брала участь, то лише на боці монголів.

  Місце битви. Визначається досить чітко – там, де Непрядва впадає в Дон. Але чомусь археологічні розкопки, яких було проведено чимало, так і не знайшли залишків битви в якій загинули та були поховані на місці бою десятки тисяч вояків.

  Олег Рязанський та Ягайло вважаються союзниками Мамая. Лишається дивним, чому ж ці князі ніяк не допомогли Мамаю, не виявили ніякої ворожої діяльності проти князя Дмитрія. Більше того, «Задонщина» згадує про загибель «тридцяти панів литовських , сімдесяти бояр рязанських» які були соратниками московського князя.

  Двобій Пересвета з Челубеєм належить до фантастичних оповідок, бо ані московити, ані татари не мали традиції розпочинати битви подібними змаганнями.

  Князь Дмитрій як полководець. У цьому випадку маємо просто анекдотичну ситуацію. «Великий полководець» Дмитрій Іванович повністю усунувся від керування битвою, вдягнувся як звичайний вояк і... Наприкінці битви був знайдений лежачим під деревом. Московський князь виявився цілим і неушкодженим, полишивши прийдешнім поколінням низку загадок: він валявся під деревом п’яним, чи просто ховався з переляку? Хто і навіщо рубав те дерево? Якщо це був московський князь то робив він це з перепою, чи заготовляв дрова задля приготування бенкету переможців? 

  Навіть поверхневе ознайомлення з оповідями про Куликовську битву, доводять, що все відбувалося зовсім не так, не так і не мало такого значення, яке приписується московськими істориками. Щоб переконатися в цьому варто поглянути на дати: Московія позбулася панування Золотої Орди лише через сто років після цієї «битви» (1480 рік), а виплачувати данину татарам припинила через 320 років (1700 року).

  Найвірогідніше, Дмитрій Донськой дійсно мав якусь невеличку сутичку з татарами десь поблизу Дону. Його нащадкам потрібні були величні предки, які отримували вікопомні звитяги. Придворні борзописці охоче виконували замовлення московських володарів, і створювали баєчки про епохальні перемоги Олександра Невського та Дмитрія Донського.

Петро І

  Цар Петро І – яскравий взірець полководця, що міг перемагати виключно за умов величезної військової переваги. І навіть коли він мав численнішу та краще озброєну армію, йому це вдавалося не завжди. Утім Петру поталанило виграти ключову битву, завдяки цілій низці сприятливих обставин, що і дозволило московським історикам приписати йому славу військового генія. Зробимо і ми невеличку подорож слідами битв проведених Петром І.

  Облога Азову. Почалася його військова кар’єра зі спроб захопити турецьку фортецю Азов. Перша спроба (1694 рік) була повністю невдалою. Петро урахував усі помилки і 1696 року знов пішов на Азов. Для облоги фортеці, яку захищала семитисячна залога, московський цар привів 75 тисяч війська, та флот: два великі військові кораблі, 23 галери, 4 брандери та 1 300 козацьких чайок та московських барж.

  Попри величезну кількість московського війська, успіх облоги визначила несанкціонована царем ініціатива запорозького та донського козацтва.

20 травня козацька флотилія напала на турецький караван у гирлі Дону. Унаслідок цієї операції залога Азову була позбавлена можливості відновлювати матеріальні та людські ресурси, було знищено дві османські галери та дев’ять малих суден.
  17 липня півтори тисячі козаків зведеного загону свавільно пішли на штурм Азову та захопили два бастіони фортеці. І лише тоді московське військо змогло досягти падіння Азову 20 липня 1796 року.

 Наступна військова відправа, яку очолив особисто сам Петро І – облога Нарви. Вона завершилася нищівною поразкою московської армії. Не врятувала навіть чимала військова перевага – царське військо,що налічувало від 34 до 40 тис. вояків при 195 гарматах, атакувала дев’ятитисячна шведська армія Карла ХІІ, яка мала 37 гармат. До армії Карла можна долучити залогу Нарви – це ще 1 900 бійців.

  Втрати. Шведи: 677 убитих (31 офіцер), 1247 поранених (66 офіцерів). Москвини: 8 тисяч загиблих (кількість офіцерів не відома), поранених ніхто не лічив. Крім того потрапили в полон 700 московитів (10 генералів, 56 офіцерів). Трофеї: московство втратило усі 195 гармат, 210 прапорів, 20 штандартів.

  Битва під Полтавою. Шведський король Карл ХІІ змушений був стати до бою за вкрай несприятливих для нього обставин. Шведська армія мала обмаль харчів та боєприпасів. Московським військам удалося захопити значну частину припасів підготованих Гетьманом України Іваном Мазепою, та захопити обози шведської армії яка йшла на допомогу Карлу ХІІ біля Лісної. Там корпус генерала Левенгаупта (12,5 тисяч бійців, більшість з яких складали фінські та інгерманландські новобранці), зазнав нападу переважаючих сил московства: 15 тисяч регулярної армії, 6 тисяч козаків та 6 тисяч калмиків. Петро І брав участь у битві в якості командира одного з підрозділів, загальне командування здійснював князь Михаїл Голіцин.

  Генерал Левенгаупт утратив півтори тисячі бійців та обози, москвини – понад три тисячі загиблих та чотири тисячі поранених вояків (втрати козаків та калмиків рахувати ніхто навіть не збирався).

  Напередодні битви під Полтавою у війську шведів відчувався брак набоїв та харчів – запасів приготованих Гетьманом Мазепою було не так багато. Коли почалася битва шведи мусили рахувати мало не кожен постріл – відновити запаси пороху можна було тільки захопивши його у московитів.

  Московські історики не люблять згадувати, що під Полтавою військова перевага була повністю на боці Петра І. Крім переваги в постачанні армії, була значна перевага в живій силі та техніці. Військо Карла ХІІ складалося з 8 200 піхотинців, 7 800 кіннотників та 4 (!) гармат. Це військо вирушило в наступ на московське військо яке сховалося за укріпленнями (редутами). Військова наука радить для успішної наступальної операції на укріплені позиції супротивника переважати його, принаймні, втричі. Армія царя Петра, яка оборонялася, мала в своєму складі: 37 000 піхоти, 23 000 кавалерії та 102 гармати. Не кажучи вже про перевагу у постачанні.

  Шведська та козацька кіннота змогли відбити атаку калмиків. Наступ шведської піхоти був зупинений гарматним вогнем, що вівся із московських  редутів. Попри це шведи змогли перегрупуватися та відновити атаку. Розпочався рукопашний бій. Під час якого сталася подія, яка сильно вплинула на хід битви.

  Шведський король був поранений напередодні, тому поклав загальне командування на фельдмаршала Реншільда. Аби підбадьорити своїх бійців Карл ХІІ наказав винести себе на поле битви на носилках. В носилки влучило московське ядро, шведи вирішили, що їх король загинув. Почалася паніка та безлад. Карлу ледве вдалося втекти від переслідування.

  Отже, шведський король зазнав поразки через низку несприятливих обставин та військову тактику, що порушувала всі канони військової науки. Петро І зміг цим скористатися, і здобув перемогу «числом» (чисельністю війська), а не вмінням полководця.

  Мабуть Полтавська битва породила в Петра І думку, що він геніальний полководець. Він зневажив свого наступного супротивника, і зазнав поразки від османів на річці Прут. Докладнішу інформацію можна отримати зі статті про Прутську авантюру Петра І.

Тут лише стисло переповімо історію Прутського походу.

  Московський цар припустився цілої низки помилок. Військо рушило без запасу харчів. В разі великої тривалості походу царська армія ризикувала померти від голоду. Та мабуть цар цим не переймався. По дорозі влаштовували бучні бенкети для командного складу, пиячили, нехтували елементарними заходами безпеки.

  Закономірно, московська армія опинилася в повному оточенні, а сам цар бігав по табору як навіжений. Від повного розгрому царську армію врятувала нерішучість турецького візира та наданий йому величезний бакшиш (хабар). Після Прутської катастрофи цар Петро І був фактично усунений від справ, залишаючись маріонеткою на троні.

Олександр Суворов

  Московська пропаганда подає генерала Олександра Суворова як непереможного полководця, який воював «не числом, а вмінням». Насправді, більшість своїх перемог Суворов отримав над повстанцями проти Російської імперії. Практично всі його подвиги – це подвиги карателя. Про це вже розповідалося в статті «Генерал-каратель Суворов».

  Чомусь саме ці славні сторінки Суворовської біографії московські історики сором’язливо замовчують.

  Не згадують про різанину в Празі та перемоги над погано підготованими для ведення бойових дій польськими конфедератами, про геноцид ногайців та перемоги регулярної армії Суворова над погано озброєними ногайськими повстанцями.

  Про те, як «великий полководець» виконував функцію тюремного конвоїра славного козачого отамана Омеляна Пугачова. Про депортацію християнського населення Криму.

  Про що ж згадують? Про війну з турками та героїчний штурм Ізмаїла. Замовчуючи при цьому, що вже протягом тривалого часу Османська імперія перебувала в глибокій системній кризі.

  Розпад тимарної системи землеволодіння спричинявся до сильного занепаду сільського господарства – економічної основи Блискучої Порти. Через це в імперії османів був хронічний дефіцит бюджету, а отже – серйозна соціальна-економічна криза, яка породжувала, в тому числі, і технічну військову відсталість. Наприклад, відомі випадки використання мармурових ядер (зброї ХVІ століття) для гармат у ХVІІІ сторіччі!

  І все це на тлі безмежної корупції. За хабарі призначалися такі «вправні» полководці, що занапащали цілі армії та ескадри. Варто пригадати хабар Великому візиру, що врятував армію Петра І від повного знищення на річці Прут.

  Найкраще військовий геній Суворова можна оцінити в його війні з європейською армією, яка за бойовими та технічними параметрами не поступалася царському війську. І за цих умов Суворов зазнав поразки!

  Йдеться про італійський похід Суворова та його зіткнення з армією революційної Франції під проводом генералів Моро та Масени.

  Армія Моро складалася зовсім не з елітних підрозділів. Левову частку її становили іноземні частини: швейцарці, італійці, голландці. Московсько-австрійська коаліція мала значну перевагу в чисельності та озброєнні. Завдяки цій перевазі Суворову вдалося отримати три перемоги: при Адді, при Требії та при Нові. Утім, головнокомандуючому армією коаліції Суворову, не вдавалося розбити французькі війська. Генералам Революції вдавалося уникати нищівної поразки, та зберігати боєздатну армію. І це за умов дефіциту боєприпасів та інших ресурсів у французького війська!

  У Суворова виник план остаточної перемоги над французами у Швейцарії. Згідно цього плану французьку армію мали  оточити з різних боків, армія Суворова, австрійське військо та корпус Римського-Корсакова.

  Французи розгадали цей план, розбили австрійців та Римського-Корсакова, а Суворова затримали на марші через гори. Ситуація змінилася – той хто хотів оточити, сам опинився під загрозою оточення. Аби не опинитися в лещатах між двома французькими арміями, Суворов змушений був тікати манівцями, тобто гірськими стежинками. Ця втеча отримала назву «героїчний перехід Суворова через Альпи». Тікаючи «великий полководець» кинув увесь обоз, гармати та поранених. Під час переходу загинуло більше шести тисяч московських вояків.

  Цар Павло І поквапився оголосити втечу суворовської армії блискучою перемогою російської зброї, та надав Суворову звання генералісимуса.

  Утім подальші події засвідчують повний крах московсько-австрійської коаліції. Австрія та Росія були змушені залишити Італію та Швейцарію. Втрати корпусу Суворова становили близько третини особового складу, Римського-Корсакова – понад половину. Цар відправив «переможця» у свій маєток, де Суворов незабаром сконав, як оповідають у великому смутку.

  Павло І вирішив замиритися з Францією, та уклав угоду з Наполеоном про спільні бойові дії проти Англії. Під час підготовки походу до перлини британської корони – Індії, імператор Павло І був убитий власними гвардійськими офіцерами.

  Ну, а альпійський перехід Суворова москвини досі згадують як велику перемогу, повторюючи, при цьому, мантру: «Я помню! Я нажрусь!».

Замість післямови

  Військові таланти«великих» московських полководців та «всесвітньо-історичне значення» їх перемог вельми перебільшено. Зазвичай вони отримували перемоги завдяки чималій чисельній перевазі, і воювали не вмінням, а числом, хоча намагалися переконати усіх у зворотному.

  Головний здобуток цих осіб був зовсім у іншому – вони розбудовували імперію у кращих традиціях Золотої Орди. Але чомусь на Московщині про це не прийнято говорити...