У пам'яті жовтогарячий вир

Сьогодні Україна святкувала День Свободи. Газета "Днепр вечерний" опублікувала кілька листів своїх читачів на цю тему. На мою думку, найкращим був лист завідувачки краєзнавчого відділу Дніпропетровської обласної наукової бібліотеки Ярини ГОЛУБ. 

Тих днів я, певно, ніколи не забуду. Тривожні, насичені, бурхливі листопад-грудень 2004-го стали найяскравішим періодом мого життя. А уже ж перейшло за п'ятдесят. Коли б можна було повернути час назад - неодмінно зробила б це. Бо тоді був такий підйом громадянської свідомості! І надія.

Я людина миролюбна, ціную спокій, стабільність, затишок, не люблю агресії, конфліктів і натовпів. Опинилась у тому жовтогарячому вирі не від сміливості - від страху за майбутнє України, своїх дітей. Хотілося зробити щось задля цього майбутнього, хоч краплину.

Було диво: тисячі, десятки й сотні тисяч людей, а в масштабах країни - мільйони - вийшли на площі. Без зброї - з прапорцями, стрічками, повітряними кульками, з усвідомленням своєї правоти. Адже відстоювали не президентське крісло для "свого" кандидата, йшлося про значно більше - правду, гідність, честь, право бути вільними людьми у вільній державі. То був не натовп, куплена юрба, були однодумці, сподвижники, громадяни. 

На площі у центрі Дніпропетровська стояли поруч українці, росіяни, євреї, поляки, грузини, вірмени, представники інших національностей. Навперемінку звучали українська та російська мови, і жодна нікого не дратувала. Тут були представники різного віку, майнового стану, різних професій, вірувань, партій.

Мені подобалось спостерігати за учасниками мітингів. Запам'ятались окремі обличчя, розмови, слова, епізоди. 

Ось молода сім'я, батько посадовив на плечі маля в яскравому комбінезончику. Поруч дві стареньки жінки, одна з них запнута розкішною жовтогарячою хусткою. Пританцьовують студенти, а поміж них в'ється сучасний Гаврош, весь перев'язаний помаранчевими стрічками, роздає газети. Трохи далі спілкуються бізнесмен і викладач університету.

До трибуни черга, всі хочуть виступити, дехто отримує слово аж на другий чи третій день. Говорять політичні лідери, депутати, представники громадських організацій, працівниця Обленерго, молодий залізничник, професор Металургійної академії, тітонька з села, поляк із Дніпродзержинська, бізнесмени, студенти, робітники. Ніхто не хоче і не може мовчати: "Ми - не раби. Раби - німі". Люди втратили страх, населення перетворюється в націю.

Звичайно, я не розраховувала, що з перемогою демократичних сил одразу все зміниться і почнеться нове щасливе життя. З історії знала, як добре у нас вміють бити свої своїх, як при першій же поразці здають ворогам очильників, виторговуючи прощення, а здобувши перемогу, ділять булаву, портфелі, посади і з'ясовують, хто найбільший патріот і герой. І все ж сподівалась, що хоч помаленьку, поволі, по півкроку Україна наближатиметься до демократії, справжньої, а не декларованої незалежності, добробуту.

Гірко усвідомлювати, що ті сподівання не здійснилися, що "нова" влада виявилась неспроможною виправдати довіру громадян, що багато з людей, які стояли на майданах, зневірились в усьому і всіх. І все ж не жалкую про участь у тих подіях, які промайнули барвистим калейдоскопом, вибухнули яскравим фейверком. Не шкодую за витраченим часом, вистоюванням на холодному вітрі, незробленими справами.

Усе те минулося не даремне. Я отримала ковток свободи, стала сильнішою, впевненішою, терпимішою, увірувала в себе, зустріла однодумців, отримала нових друзів. І зуміла зберегти старих, тих, хто не сприйняв Помаранчевої революції і опинився від мене "по інший бік барикади".

Ніколи не забуду ті яскраві дні у нашому місті. Звичайно, був тоді, і зараз є інший Дніпропетровськ - обізлений дорожнечою і багатолітньою брехнею влади, затурканий комуністичними лозунгами, заляканий "загрозою" націоналізму, куплений передвиюорчими подачками і новими обіцянками. І все ж щось змінилося за ті жовтогарячі дні й тижні...