Новий політичний проект "Національний рух Державницька Ініціатива Яроша".

Харизматичний -- це саме про цю людину. Дмитро Анатолійович спокійний та впевнений у собі. Він дуже часто посміхається та шуткує. При цьому його очі залишаються серйозними та уважними, продовжують уважно вивчати все навкруги, від нього не приховується жодна дрібничка. Знаходячись поряд з Ярошем, відчуваєш, яка позитивна сильна енергія від нього йде. Дмитра Анатолійовича цікаво слухати, хоча він не багатослівний.

Роль створеного Ярошем «Правого сектора» і Добровольчого українського корпусу (тепер Українська Добровольча Армія) у подіях на Майдані та на війні важко переоцінити. Патріотично налаштовані українці згуртувалися, аби захистити свою країну. А Провідником, що їх очолив, російська пропаганда до цих пір лякає світ. Хоча Ярош та його побратими зробили для України велику справу, держава не відзначає їх нагородами, як військових чи бійців добровольчих батальонів. Коли рік тому виникла недержавна нагорода "Народний герой України" та її засновники попросили назвати найдостойніших цього звання, найчастіше звучало ім'я саме Дмитра Яроша. Тому на першій церемонії нагородження, що проходила 4 червня 2016 року в Софії Київській, орден під номер 2 був вручений йому. Перший, посмертно, отримав Ігор Брановицький...

Як відомо, за освітою Дмитро Анатолійович -- філолог. Свого часу служив у ракетних військах радянської армії. Після того займався підготовкою до боротьби з ворогом. "У мене було не передчуття війни, а тверезий аналіз того, що відбувалося, -- говорить провідник Дмитро. -- Ще в 2009 році писав на цю тему статті". Одна з найвідоміших фраз Яроша "Я на війні себе доволі комфортно почуваю, бо готувався до неї двадцять років" чітко характеризує його ставлення до того, що відбувається в країні.

-- Ви пам'ятаєте свій перший бій?

-- О! Дуже добре. Це відбулося 20 квітня. Великодня ніч під Слов'янськом. Хороший бій був. Близький. У нас тоді майже не було боєприпасів. Ми взяли блокпост, але з того боку підійшло підкріплення. Тому ми змушені були відійти. Бійця втратили. Одного нашого хлопця з Тернополя важко поранили. У «орків» же втрати були набагато більшими.

-- Коли у вас особисто зв'явилося відчуття, що в країні війна?

-- У березні під час президентських виборів я сидів в своєму штабі у Києві і ставив прапорці на захоплені міста. Коли побачив, скільки міст вже не наші, зрозумів: годі займатися виборами. Поїхав сам і перевів велику частину бійців з-під Києва до Дніпропетровська...

-- Ви розуміли тоді, що не всі повернуться?

-- Так. Але я і сам йшов брати участь у бойових діях разом з хлопцями. Інших варіантів не було. Якби ми не прийшли на підкріплення збройним силам, Красноармійськ був би захопленим. 11 травня ми його звільнили. І пішли аж до Донецька. В той період багато рішень приймалося під власну відповідальність, не чекали розпоряджень від генерального штабу. Якби наші підрозділи не включилися в активну роботу, ситуація була б набагато гірше. Добровольчий рух розгортався спонтанно, але дуже потужно.

Не тільки наш Добровольчий корпус брав участь у воєнних діях. Формувалися і приходили на допомогу і "Азов", і "Донбас"... Саме завдячуючи зусиллям всіх, хто активно воював, вдалося зупинити ворога. Всі ж розуміють, що Одеська, Миколаївська, Херсонська області також могли відколотися. В Одесі 2 травня загинув прибічник саме нашого руху. Загинув, захистивши своє місто. Я намагаюся об'єктивно оцінювати те, що було нами зроблено, особливо на першому етапі війни. Але не можна не сказати: якби не було зройних сил, навіть в тому стані, в якому вони перебували, і ми не могли б діяти.

-- Коли вам особисто було найстрашніше?

-- Під час близького контактного бою, а у мене було декілька саме таких, про страх не думаєш. Коли по тобі гатять із важкої артилерії, а ти не можеш відповісти, -- от це не приємно. Але, мабуть, найважчим для мене була і є відповідальність за людей.

У січні минулого року під Донецьким аеропортом Дмитро Ярош отримав поранення. Спочатку всі вважали -- легке, але згодом стало зрозуміло, що ліва рука постраждала досить серйозно. Провідникові зробили декілька складних операцій, аби відновити чуттєвість та рух кисті.

-- Звідки у вчорашніх будівельників, вчителів, водіїв тролейбусів вміння воювати? Багато хто з добровольців, особливо першої хвилі, навіть в армії не служили.

-- Це, мабуть, дух одвічної стихії.

-- В кожному чоловікові він є?

-- Ні. Суспільство поділяється на тих, хто веде, і тих, кого ведуть. Козаків також було набагато менше порівняно з іншими чоловіками.

-- Хто для вас особисто найбільший герой цієї війни?

-- Важке питання. Багато у нас справжніх героїв. Але я бачив особисто, як воює Михайло Забродський, що зараз очолює десантні війська України. От йому звання Героя України дали абсолютно заслужено. Також цілком героїчний танкіст Євген Мєжевікін, позивний "Адам". Він також справжній "Герой України". Легендарна особистість.

-- Вас війна змінила?

-- Не люблю такі філософські питання... Найголовніше, що я зрозумів, --
неможливо здобути незалежність, не проливши кров. А ще почав цінувати саме життя. І немає нічого найкращого в житті, чим мати таких друзів, як мої побратими. А ще... Я виступаю найбільшим противником участі жінок у бойових діях, але зупинити потік дівчат, які бажали взяти в руки зброю, було неможливо. Яна Зінкевич -- яскравий приклад того, як зовсім юна дівчина організувала потужну медичну організацію"Госпітальєри", що врятувала багато життів, вивезла тисячі поранених та працює на передовій до цього часу.

-- Чому вас всі бояться?

-- Та не всі, -- посміхається Ярош. -- Російська пропаганди створила істерію навкруги руху, який я очолив, ще під час Майдану. А люди звільнених міст, коли бачили колону під червоно-чорними прапорами, несли їду, воду, дякували.

-- Ви можете сказати, як закінчиться ця війна?

-- Однозначно нашою перемогою. Але в який спосіб, поки не знаю. Звичайно, я, як і всі інші патріоти України, хочу, щоб пролилося якомога менше крові наших хлопців. Але й сам готовий воювати далі за нашу країну.

Violetta Kirtoka