Сотник УПА Мирослав Симчич: "Скільки встиг – стільки вбив"

http://img.istpravda.com.ua/images/doc/6/4/64b646d-2.jpg  Мирослав Симчич, він же сотенний УПА "Кривоніс" (ліворуч).

"...Місцеве населення створило УПА. Якби не їхня підтримка, то нас і не було б. Місцеве населення нас годувало, давало нам одяг, розвідку. Все, що ми мали – було від пересічних українців. Без них УПА не втрималася б і півроку, а ми воювали більше десяти"......

це один з останніх командирів УПА, від яких ми ще можемо почути історію українського визвольного руху ХХ ст. Сотнику сьогодні 90 років. 5 із них він провів в УПА, 33 роки - в радянських таборах.

Чи траплялись вояки УПА з інших регіонів України?

- В УПА були не тільки українці, а навіть народи з усіх кавказьких республік. Воювали і євреї, яких наші вивели з гетто, або вони самі прийшли. Хто хотів боротись проти більшовизму та нацизму – того ми приймали.

- Які були міжнаціональні стосунки в УПА?

- Досить дружні. Якоїсь різниці між національностями не було.....

Як позначилась Ваша боротьба на долі рідних?

- Вся наша господарка була знищена. У мене тата не було – був вітчим. Його вивезли в Росію. А мама поміж людей переховувалась аж до 1956-го, коли Хрущов оголосив амністію.

Сьогодні часто намагаються прив’язати термін "фашизм" до будь-якого прояву націоналізму, а то й опозиції. Чи використовували цей метод в часи УПА?

- "Фашистами" нас обзивали відтоді, відколи почався наш рух. Це не нове діло. Відколи існує Росія – відтоді будь-який прояв свободи серед українців розцінюється нашим східним сусідом як "злочин", "фашизм", або приклеюють іще якийсь ярлик.

- Чи були інші методи пропаганди?

- Основний їхній метод – це зобразити нас у народі вбивцями, чого з нашої сторони не було. Радянські провокаційні групи від нашого імені вбивали пересічних українців. Наприклад, в Івано-Франківській області було організовано 36 провокативних груп.

Вони ходили по селах перевдягнутими у нашу форму, розмовляли українською мовою, грабували господарства, ґвалтували жінок, вбивали людей та робили інші безчинства. Насамперед, цього зазнавали авторитетні люди серед громади. Все це було покликано для того, щоб люди  почали говорити: "Ось диви, що бандерівці творять".

- Людям важко було їх відрізнити від вас?

- Важко, бо радянська влада використовувала місцевих "ястрибків" ["винищувальні батальйони" – Авт.], яких формували з місцевого населення. У них навіть акцент був гуцульський.

Після арешту в 1948 році вас засудили на 25 років позбавлення волі. У 1978 році у вас була можливість вийти на волю взамін на покаяння. Чому не пішли на цю угоду?

- Написати покаяння – це означає плювати на свій народ, на історію. Я почував себе українцем і відповідальним за свою справу. У Декалозі українського націоналіста написано: "Здобудеш Українську державу, або загинеш у боротьбі за неї".

Питання стояло таким чином: або витримати до кінця, або вмерти. Хто мав у собі силу, той витримував до кінця. З Божою допомогою я належав до тих людей.

- У 1985-му вийшли з концтабору. Як адаптувались до умов Радянського Союзу?

- Я поселився у Запоріжжі. Коли виходив з концтабору, мені дали документ, де було написано, що забороняється в’їзд до Західної України, Прибалтики та Калінінградської області. У західні області мені було не дозволено навіть ступати ногою.....

http://img.istpravda.com.ua/images/doc/2/5/2573254-60.jpg

Мирослав Симчич. Сучасне фото.

................

Через якийсь час в обласній газеті на всю шпальту з’явилась стаття про мене. У найкращих методах радянської пропаганди мене зобразили "фашистом", "вбивцею" і не тільки. Газета вийшла у п’ятницю. Я ж на ці вихідні поїхав за місто на город (дачу), тож не знав про цю статтю.

Коли у понеділок прийшов у цех, то побачив, що водії біжать до мене і кричать: "Дед, й*п твою мать, ты почему коммунистов всех не убил. Смотри, сколько их, бл*дей, еще осталось". Я кажу: "Хлопці, заспокійтесь! Скільки встиг – стільки вбив".

Після цієї публікації мої співробітники почали ставитись до мене як до рідного батька: з усякими домашніми незгодами приходили на пораду. Я вже навіть не радий був, але кожного треба було вислухати – не міг відштовхнути людей. Мені й говорили: "Дед, что тебе надо, ты говори – все поможем".

- Чи не викликає у Вас сьогоднішня Україна розчарування?

- У цьому питанні звучить і відповідь. Більшовики настільки знищили нашу інтелігенцію, що коли постала незалежність, то не було кадрів, щоб охопити всі державні установи і будувати ту Україну, за яку ми боролись. Ця більшовицька номенклатура грабує та продає Україну і по сьогоднішній день.

пы.сы. Очень непросто всё. С моей стороны воевали 6-ро. Все на красной стороне. 2 не вернулись.
И сейчас я думаю-слава богу что погибли в 41-42 году. Не от пули Мирослава.