Історія одного кохання

      

Микола Іванович працював викладачем технікуму і одночасно очолював комітет комсомолу навчального закладу. Це, не високого зросту, але кремезний парубок. Обличчя округле, а у карих очах, як скеля з води, виблискують іскри. Ходить у добре випрасуваному костюмі з краваткою під колір сорочки.

Зразу видно, що людина занадто практична, акуратна, з хитринкою, до всього допитливий. При розмові приємно посміхається, але відчувається прискіпливий, вивчаючий погляд.

По натурі не кар’єрист. Часто досить прямолінійний. Тонко відчуває любу не справедливість і протестує проти неї.

Його завжди бентежить недоглянута зовнішність, награність у відношеннях, плазування перед начальством, завищена самооцінка.

Працює багато, та й по іншому бути не може, адже робота педагога вимагає широкого кругозору, терпіння, наполегливості для досягнення позитивних результатів. А тут ще й комсомольська робота, що потребує не тільки організаторських здібностей, але й багато паперової волокіти. Але напрочуд цьому, саме із-за паперового перевантаження він  і познайомився ближче із своєю майбутньою дружиною Марійкою, яка, будучи відповідальною в комсомольському бюро групи за навчання, погодилась допомогти йому в написанні протоколів засідань комітету комсомолу. Працювали до сьомої години вечора, а коли закінчили писати останній протокол і подивились на годинник, то виявилось, що студентська їдальня уже зачинена, а вони, як самі призналися, снідали лише булочкою з чаєм, поспішаючи на першу пару.

Тут-то він і вирішив, не відпустить Марію в гуртожиток до того часу, поки вони десь не повечеряють.

Вечеряли в ресторані, що розташований в центрі міста. Саме після цієї вечері і розпочались їх таємничі зустрічі які, що можна здогадатись, переросли в помітну його закоханість. Марійка це бачила і їй цього хотілось.

Вона має світло-русяві коси з рудуватим відтінком, великі, довірливі карі очі. Ці очі зразу викликали у Миколи Івановича якесь хвилювання і змусили без застережно в них закохатися.

Невисока, ставна, з нерозгаданим поглядом. Легко вступає в контакт з людьми. Любить щоб на неї звертали увагу.

Основними рисами її характеру є незалежність і оригінальність. Вона вміє і з задоволенням готовить смачні страви. Любить веселі компанії і сама залюбки приймає гостей.

Головним прагненням в її житті було здобути вищу освіту і домогтися  відчуття комфортності  в наповненому протиріччями світі.

                                                               ***

Закінчувався березневий день та й  місяць березень підходив до свого кінця.

Жінки весело і не вимушено розмовляли, сміялись.

Микола Іванович із господарем хати вийшли на перекур. А коли Ольга, сестра Марії, почала прибирати зі столу, Марія раптом сказала: « Миколо Івановичу, допоможіть мені, будь-ласка, зібрати посуду». – Я завжди радий допомогти молоді, - весело відгукнувся він.

І коли всі справи були закінчені, Марія і Микола знову присіли біля столу і ще довго розмовляли на житейські теми.

Час невпинно пролітав, а Микола Іванович все ще не збирався в дорогу, та вже й не було чим добратись до міста, адже рейсові автобуси з села не так часто курсують до районного центру.

І тут Марійка подивилась йому прямо у вічі та сміливо сказала: «Миколо Івановичу! Сьогодні ви переночуєте в нас, а завтра, з ранку, помандруєте дальше  по пунктах вашого відрядження. Уже пізно, потрібно лягати спати».

Вона розстелила ліжко, приготувала постіль для Миколи Івановича, а сама влаштувалася на кушетці.

Не менше півгодини вони мовчки лежали в темноті: кожний на своєму місці. А потім Микола Іванович не витримав і тихенько запитав: «Марійко, ти спиш?»

Ні, - відповіла вона.

- Можна  я переберусь до тебе? Вона мовчала.

- Ти чула про що я запитав тебе?  - Чула.

-А чому ти не відповіла?  - Я думаю.

-Цікаво, про що це ти думаєш? Мабуть боїшся мене, так? Сьогодні перебереться, а завтра, що буде?

-Ні, не зовсім так,- відповіла Марія.

-А як?

-Я також хочу, щоб ти перебрався до мене, але не тільки сьогодні в постіль, а щоб ми завжди були разом!

-Обіцяю, мій повелителю! - випалив Микола і в ту ж мить уже лежав в постелі Марійки.

Важко передати те хвилювання, те відчуття, яке охопило його, будучи поруч з нею під однією ковдрою.

Микола ще по-справжньому й не знав, що таке жіноча ласка. Йому хотілося щось сказати Марійці, подякувати за її тепло і ласку, але язик не слухався його. Вони відчували щастя і без всяких слів.

Вранці Марії і Миколі здалося, що будильник задзвонив надто рано. Марія збиралася йти на  практику в колгоспну контору, а у Миколи Івановича сьогодні закінчувався строк його відрядження і завтра йому потрібно вже бути на заняттях в технікумі.

                                                                 ***

Після закінчення виробничої практики Марія повернулася в технікум щоб продовжити навчання. Була неділя. Завтра вона знову піде на заняття і перше, що потрібно, здати і захистити звіт про виконання плану проходження практики. Звіт буде приймати Микола Іванович. Його захист пройшов з дотриманням всіх вимог і процедур відповідної форми контролю  знань.

І вже знову п’ятниця. В цей день Марійка завжди їде до батьків на вихідні. Микола Іванович, дізнавшись про її наміри їхати до дому, запропонував Марійці взяти його з собою. Марійка, спочатку, завагалася, а тоді, трохи подумавши, погодилася. Але погодилася не сьогодні, у п’ятницю, а завтра, у суботу, обідньою електричкою.

З міста, до її станції, їхали десь хвилин тридцять, а звідти, за хвилин десять, були біля батьківської хати. Висиль Іванович з дружиною, отримавши телефонне повідомлення про приїзд гостя, чекали на Марію і її викладача виглядаючи з-за паркану на вулицю.

Зустріч пройшла тепло і обнадійливо. Миколу Івановича приємно порадував тато Марії своєю розсудливістю, веселим нравом і простодушністю.

Для більш повної оцінки свого викладача, Марія, після вечері,залишила його на одинці з батьками, а сама, із сестрою, пішла до клубу на танці. Для годиці, вона запропонувала і йому піти з ними, але він відмовився. В клубі дівчата були більше години, а після повернення Марії так хотілося щось сказати Миколі Івановичу щось приємне, але вона, на томість, посміхнулась, подивилась йому в очі і сказала: «Мабуть ви ніяк не дочекаєтесь, коли перестануть вас оцінювати і залишать у спокої?»

-Ні, Марійко. Я почуваю себе як у дома, - відповів  Микола. І твої батьки мені дуже сподобались. Мені здається, що ми, з твоїм татом, навіть подружились.

-Так, вони дуже раді, що ми з тобою разом. Ти їм також сподобався.

Марія закохано подивилася на Миколу і було видно, що вона щиро радіє, що вони зустрілися у цьому житті, такому складному і неоднозначному.

І коли уже зовсім стемніло, гуляючи на подвір’ї,  Микола зненацька промовив: «Марійко, давай одружимося! Я дякую Богу за те, що він звів нас і я, відчуваю, знайшов своє щастя»

Вона мовчала. Її обличчя налилось кров’ю, а губи затремтіли.

-Я також щаслива, зніяковіло, відповіла вона.

-Я знав, що ти віриш мені, віриш в те,  що я всім серцем бажаю тобі добра і щастя.

- Заглянь в глибину своєї свідомості,- промовив Микола, - і ти зрозумієш, що нас  з тобою пов’язала моя любов, ця велика сила і багатство людського духу.

Справжні  почуття  не потребують  яких – небуть  слів: наше ставлення один до одного, говорить саме за себе. Я кохаю тебе!

                                                                          ***

Регістрацію  шлюбу призначено на 17 травня, а 15 травня - Миколі виповнилося 27 років.

На весілля прийшли  та приїхали їх друзі, родичі та колеги по роботі.

- Ось тепер ти законна моя дружина,- з трепетом промовив Микола. В його голосі відчувалась радість і щастя.

Марійка посміхнулась і притулила голову до Миколового плеча.

Залишилося ще визначитись, де вони мають разом жити. В студентському гуртожитку не дозволить директор, залишається орендувати квартиру. За декілька  днів і ця проблема була вирішена.

Марія здавала державні іспити і незабаром потрібно було відшукати їй хоть якусь першу роботу  по спеціальності, так як за направленням вона не розподілялась. Знайома,  Миколи Івановича, завідувачка паливним складом, запропонувала Марії тимчасово стати касиром на складі. Пропозиція була з вдячністю прийнята. Тепер вона працевлаштована, що хоть якось зміцнить їх матеріальний стан, адже викладачі на той час одержували зарплату в залежності від педагогічного навантаження в межах 150 крб.

А дальше все як у всіх. Перші придбані для сім’ї ліжко, холодильник, телевізор. Проведені разом перші вечори, ночі, вихідні дні. У робочі дні – була робота.

Марії вистачало сил і натхнення як на роботі, так і виконувати домашню, хатню роботу.

Миколі вона сказала: «Ти мені достав, що треба для дому і життя, а я розберусь, що з ним зробити». І розбиралась. Вміло по – господарські.

Не помітно пролітали дні і місяці, було весело і радісно на душі. І тут, в один з вихідних днів, Марія заявила, що з неділі вона вже йде у декретну відпустку. Микола аж затремтів від радості. Пригорнув до себе дружину і легенько провів рукою по уже добре випуклому животі. Лице Марії  порум’яніло.

А вранці, 27 грудня, Марійка подарувала йому доньку. Радості не було меж. В телеграмах, що Микола відправляв рідним, писалось: «Народилась  дочка Таня, вагою три кілограми, ростом 51 см.».

З ім’ям дитини, ніхто раніше не визначався. Не знали хто народиться. А вийшло все якось спонтанно і Марія не заперечувала.

Важко прийшлось Марії з малим немовлям в орендованій квартирі. Готувати  їсти для всієї сім’ї вона мусила на літній кухні, до якої вона часто добігала навіть не одівшись. А була зима. Микола приходив з роботи, коли вже вечоріло, адже за календарем були короткі зимові дні. Але Марійка зі всім справлялась і ніколи ні на що не жалілась.

А коли Танюші виповнилось два роки і вона сама стала користуватися ложкою за призначенням, батьки вирішили влаштувати дитину в дитячий садочок у ясельну групу.

Зробити це було не просто, але через міськком комсомолу Миколі вдалося отримати місце в яслах неподалік технікуму. Марія стала працювати в студентському гуртожитку вихователем. Робота вихователя не була надто навантаженою і Марія, порадившись з Миколою, вирішила продовжити своє навчання на заочному відділенні інституту. На сесії їздила двічі на рік, а контрольні роботи примудрялась писати на роботі. Танюшу, на період Маріїної сесії, Микола відвозив до своїх батьків.

А тут ще одна радість,29 жовтня, на день народження Ленінського комсомолу, молода сім’я отримала ключі від нової квартири і цього ж таки дня, Микола доставив у нове помешкання куплений меблевий гарнітур «Руту». Варто уявити яка то була радість. І дитячий садочок Тані виявився через дорогу. Таке можливе лише у дитячих казочках, але це була правда.

Після такої радості молоде подружжя вирішило народити Танюші братика чи сестричку. Народився братик Павлик, але за Божою волею він, ангелятком, полетів на небеса. Марія продовжила навчання, але, незабаром, Марійка знову завагітніла і знову народила сина, тепер уже Івана. Марія знову в академвідпустці, але тягнути з навчанням не хотілось, а тому уже через 1,5 роки  Ванюша також був прилаштований в ясельну групу Таниного садочка.

Незабаром Марія отримала вузівський диплом і перейшла працювати в державну страхову компанію « Оранта» заступником начальника відділення, а, незабаром, стала начальником. Посада «начальника» помітно поміняла її цінності, вона стала на подив «діловою», прагнула виділитись поміж інших. На роботі почала носити навіть змінне взуття.

Проте, невдовзі, із-за досить ризикового страхування кредиту одного бізнесмена, що викликав у правоохоронних органах запитання, вона залишила цю посаду і за домовленістю з директором технікуму, перейшла на викладацьку роботу. Але для цього потрібно було ще закінчити педагогічний факультет Київського аграрного університету, що вона й зробила поступивши туди на заочне відділення. Так Марія стала для Миколи не тільки дружиною, але й колегою по роботі.

Все було б добре, коли б Марія правильно оцінювала свої помилки які приводили  її до не адекватних дій. Тоді Марії здавалося, що люди її не розуміють, а вона відчувала себе ображеною. Так, на зауваження Миколи про її легковажність, вона відповіла поданою заявою до суду на їх розлучення. Спочатку Микола старався переконати Марію про її передчасне рішення, але, коли переконався, що питання розлучення обговоренню не підлягає – беззастережно погодився.

Після розлучення вони обоє залишились самотніми в своїх двокімнатних квартирах. Марія продовжує працювати в технікумі, нарощуючи свій страховий пенсійний стаж, а Микола пішов на пенсію по вислузі років, але самотність не покидає їх обох. Діти вже повиростали і тепер живуть у власних оселях своїм життям. Ходять на роботу, долають труднощі, стомлюються і відпочивають, приймають власні рішення, здобувають авторитет і повагу. А їх батьки, сумно і самотньо сидять у своїх квартирах та думають про своїх дітей та внуків: як там їм живеться, чи добре все з роботою, чи, бува, не захворіли. Сидячи в порожніх квартирах вони згадують ті золоті дні, коли батьківська оселя була наповнена дитячим сміхом, жартами, а смачна мамина  вечеря за одним столом зникала в одну мить після активно проведеного дня, а на душі було тепло і спокійно.

                                                                         ***

 Микола був для Марії тим єдиним промінчиком сонця, який освітлював дорогу її успіхів, сам того не розуміючи. Він не усвідомлював, яку доленосну роль він відіграє у її житті.

А Марія прагнула за будь-що  отримати незалежність ні від кого, ні від чого переступаючи, не рідко, людські та моральні цінності. Вона свідомо розуміла, що пов’язала  свою долю з Миколою, але не була впевнена, що зробила це на завжди.

І хоч, через певний період часу, у неї сформувались інші цінності, вона не зможе заперечити того, що Микола залишив у її серці не забутнє місце.

Часто, коли заблукаєш, потрапляєш на те саме місце. Так і Марія, думала, що заблукала, пішла не тією стежкою, а виявляється, що знову  приходить до тих самих проблем… яких прагнула позбутися.

Чому ж тепер сумно і порожньо на душі? Бо все закінчується, так і не розпочавшись.

Їй набридло боротися за щастя, щоб знову страждати.

Небо розкололось на два фронти: сірі грозові хмари, здається, знову пустять дощ і ніжно голубе небо, яке обіцяє, що не допустить пригнічувати землю своєю негодою. Між частинками неба – протистояння. На душі сумно. Але ніжна блакить перемагає, бере гору і природа знову радіє.

Одні лише Микола і Марія залишилися в печалі і журбі. Залишились самотніми. Самотність – це не лише, коли поруч немає близької серцю людини, це стан душі. Вони намагаються вилікувати свої душі від цього стану, але не так це просто зробити. А їм так хочеться бути щасливими. Але просто – нічого не буває.

Тепер Марія відчула, що все буде добре. Японська приказка говорить: «Минулого вже немає, а майбутнього може не бути. Тому треба жити теперішнім». Але правдою є й те, що без минулого – не буває майбутнього. Вона вийшла на вулицю. Посміхнулася. Над головою ясне небо. Сонце дарує свої теплі промінчики людям. І тут вона згадала ще один вислів: «Хочеш бути щасливою? Будь нею!». Я обов’язково буду щасливою,- подумала вона. І довкілля у цьому її переконує.