Иосиф Бродский
ДВАДЦАТЬ СОНЕТОВ
К МАРИИ СТЮАРТ
1.
Мари, шотландцы всё-таки скоты.
В каком колене клетчатого клана
предвиделось, что двинешься с экрана
и оживишь, как статуя, сады?
И Люксембургский, в частности? Сюды
забрёл я как-то после ресторана
взглянуть глазами старого барана
на новые ворота и в пруды.
Где встретил Вас. И в силу этой встречи,
и так как "всё былое ожило
в отжившем сердце", в старое жерло
вложив заряд классической картечи,
я трачу что осталось русской речи
на ваш анфас и матовые плечи.
2.
В конце большой войны не на живот,
когда что было жарили без сала,
Мари, я видел мальчиком как Сара
Леандр шла топ-топ на эшафот.
Меч палача, как ты бы не сказала,
приравнивает к полу небосвод
(см. светило, вставшее из вод).
Мы вышли все на свет из кинозала,
но нечто нас в час сумерек зовёт
назад в "Спартак", в чьей плюшевой утробе
приятнее, чем вечером в Европе.
Там снимки звёзд, там главная - брюнет,
там две картины, очередь на обе.
И лишнего билета нет.
3.
Земной свой путь пройдя до середины,
я, заявившись в Люксембургский сад,
смотрю на затвердевшие седины
мыслителей, письменников; и взад-
вперёд гуляют дамы, господины,
жандарм синеет в зелени, усат,
фонтан мурлычит, дети голосят,
и обратиться не к кому с "иди на".
И ты, Мари, не покладая рук,
стоишь в гирлянде каменных подруг -
французских королев во время оно -
безмолвно, с воробьём на голове.
Сад выглядит как помесь Пантеона
со знаменитой "Завтрак на траве".
4.
Красавица, которую я позже
любил сильней, чем Босуэлла - ты,
с тобой имела общие черты
(шепчу автоматически "о, Боже",
их вспоминая) внешние. Мы тоже
счастливой не составили четы.
Она ушла куда-то в макинтоше.
Во избежанье роковой черты,
я пересёк другую - горизонта,
чьё лезвие, Мари, острей ножа.
Над этой вещью голову держа
не кислорода ради, но азота,
бурлящего в раздувшемся зобу,
гортань... того... благодарит судьбу.
5.
Чило твоих любовников, Мари,
превысило собою цифру три,
четыре, десять, двадцать, двадцать пять.
Нет для короны большего урона,
чем с кем-нибудь случайно переспать.
(Вот почему обречена корона;
республика же может устоять,
как некая античная колонна).
И с этой точки зренья ни на пядь
не сдвинете шотландского барона.
Твоим шотландцам было не понять,
чем койка отличается от трона.
В своём столетьи белая ворона,
для современников была ты блядь.
6.
Я Вас любил. Любовь ещё (возможно,
что просто боль) сверлит мои мозги.
Всё разлетелось к чёрту на куски.
Я застрелиться пробовал, но сложно
с оружием. И далее, виски:
в который вдарить? Портила не дрожь, но
задумчивость. Чёрт, всё не по-людски!
Я Вас любил так сильно, безнадёжно,
как дай Вам Бог другими - но не даст!
Он, будучи на многое горазд,
не сотворит - по Пармениду - дважды
сей жар в крови, ширококостный хруст,
чтоб пломбы в пасти плавились от жажды
коснуться - "бюст" зачеркиваю - уст!
7.
Париж не изменился. Плас де Вож
по-прежнему, скажу тебе, квадратна.
Река не потекла ещё обратно.
Бульвар Распай по-прежнему пригож.
Из нового - концерты за бесплатно
и башня, чтоб почувствовать - ты вошь.
Есть многие, с кем свидеться приятно,
но первым прокричавши "как живёшь".
В Париже, ночью, в ресторане... Шик
подобной фразы - праздник носоглотки.
И входит айне кляйне нахт мужик,
внося мордоворот в косоворотке.
Кафе. Бульвар. Подруга на плече.
Луна, что твой генсек в параличе.
8.
На склоне лет, в стране за океаном
(открытой, как я думаю, при Вас),
деля помятый свой иконостас
меж печкой и продавленным диваном,
я думаю, сведи удача нас,
понадобились вряд ли бы слова нам:
ты просто бы звала меня Иваном
и я бы отвечал тебе "Alas".
Шотлания нам стала бы матрас.
Я б гордым показал тебя славянам.
В порт Глазго, караван за караваном,
пошли бы лапти, пряники, атлас.
Мы встретили бы вместе смертный час.
Топор бы оказался деревянным.
9.
Равнина. Трубы. Входят двое. Лязг
сражения. "Ты кто такой?" - "А сам ты?"
"Я кто такой?" - "Да, ты". - "Мы протестанты".
"А мы католики". - "Ах вот как!" Хряск!
Потом везде валяются останки.
Шум нескончаемых вороньих дрязг.
Потом - зима, узорчатые санки,
примерка шали:"Где это - Дамаск?"
"Там, где самец-павлин прекрасней самки".
"Но даже там он не выходит в дамки"
(за шашками - передохнув от ласк).
Ночь в небольшом по-голливудски замке.
Опять равнина. Полночь. Входят двое.
И всё сливается в их волчьем вое.
10.
Осенний вечер. Якобы с Каменой.
Увы, не поднимающей чела.
Не в первый раз. В такие вечера
всё в радость, даже хор краснознаменный.
Сегодня, превращаясь во вчера,
себя не утруждает переменой
пера, бумаги, жижицы пельменной,
изделия хромого бочара
из Гамбурга. К подержанным вещам,
имеющим царапины и пятна,
у времени чуть больше, вероятно,
доверия, чем к свежим овощам.
Смерть, скрипнув дверью, станет на паркете
в посадском, молью траченом жакете.
11.
Лязг ножниц, ощущение озноба.
Рок, жадный до каракуля с овцы,
что брачные, что царские венцы
снимает с нас. И головы особо.
Прощай, юнцы, их гордые отцы,
разводы, клятвы верности до гроба.
Мозг чувствует, как башня небоскрёба,
в которой не общаются жильцы.
Так пьянствуют в Сиаме близнецы,
где пьёт один, забуревают - оба.
Никто не прокричал тебе "Атас!".
И ты не знала "я одна, а вас...",
глуша латынью в потолок и Бога,
увы, Мари, как выговорить "много".
12.
Что делает Историю? - Тела.
Искусство? - Обезглавленное тело.
Взять Шиллера: Истории влетело
от Шиллера. Мари, ты не ждала,
что немец, закусивши удила,
поднимет старое, по сути, дело:
ему-то вообще какое дело,
кому дала ты или не дала?
Но, может, как любая немчура,
наш Фридрих сам страшился топора.
А во-вторых, скажу тебе, на свете
ничем, вообрази это, опричь
Искусства, твои стати не постичь.
Историю отдай Елизавете.
13.
Баран трясёт кудряшками (они же
- руно), вдыхая запахи травы.
Вокруг Гленкорны, Дугласы и иже.
В тот день их речи были таковы:
"Ей отрубили голову. Увы".
"Представьте, как рассердятся в Париже".
"Французы? Из-за чьей-то головы?
Вот если бы ей тяпнули пониже..."
"Так не мужик ведь. Вышла в неглиже".
"Ну это, как хотите, не основа..."
"Бесстыдство! Как просвечивала жэ!"
"Что ж, платья, может, не было иного".
"Да, русским лучше; взять хоть Иванова:
звучит как баба в каждом падеже".
14.
Любовь сильней разлуки, но разлука
длинней любви. Чем статнее гранит,
тем явственней отсутствие ланит
и прочего. Плюс запаха и звука.
Пусть ног тебе не вскидывать в зенит:
на то и камень (это ли не мука?),
но то, что страсть, как Шива шестирука,
бессильна - юбку, он не извинит.
Не от того, что столько утекло
воды и крови (если б голубая!),
но от тоски расстёгиваться врозь
воздвиг бы я не камень, но стекло,
Мари, как воплощение гудбая
и взгляда, проникающего сквозь.
15.
Не то тебя, скажу тебе, сгубило,
Мари, что женихи твои в бою
поднять не звали плотников стропила;
не "ты" и "вы", смешавшиеся в "ю";
не чьи-то симпатичные чернила;
не то, что - за печатями семью -
Елизавета Англию любила
cильней, чем ты Шотландию свою
(замечу в скобках, так оно и было);
не песня та, что пела соловью
испанскому ты в камере уныло.
Они тебе заделали свинью
за то, чему не видели конца
в те времена: за красоту лица.
16.
Тьма скрадывает, сказано, углы.
Квадрат, возможно, делается шаром,
и, на ночь глядя залитым пожаром,
багровый лес незримому курлы
беззвучно внемлет порами коры;
лай сеттера, встревоженного шалым
сухим листом, возносится к Стожарам,
смотрящим на озимые бугры.
Немногое, чем блазнилась слеза,
сумело уцелеть от перехода
в сень перегноя. Вечному перу
из всех вещей, бросавшихся в глаза,
осталось следовать за временами года,
петь на голос "Унылую пору".
17.
То, что исторгло изумлённый крик
из аглицкого рта, что к мату
склоняет падкий на помаду
мой собственный, что отвернуть на миг
Филиппа от портрета лик
заставило и снарядить Армаду,
то было - - - не могу тираду
закончить - - - в общем, твой парик,
упавший с головы упавшей
(дурная бесконечность), он,
твой суть единственный поклон,
пускай не вызвал рукопашной
меж зрителей, но был таков,
что поднял на ноги врагов.
18.
Для рта, проговорившего "прощай"
тебе, а не кому-нибудь, не всё ли
одно, какое хлёбово без соли
разжевывать впоследствии. Ты, чай,
привычная к не-доремифасоли.
А если что не так - не осерчай:
язык что крыса, копошится в соре,
выискивает что-то невзначай.
Прости меня, прелестный истукан.
Да, у разлуки всё-таки не дура
губа (хоть часто кажется - дыра):
меж нами - вечность, также - океан.
Причём, буквально. Русская цензура.
Могли бы обойтись без топора.
19.
Мари, теперь в Шотландии есть шерсть
(всё выглядит как новое из чистки).
Жизнь бег свой останавливает в шесть,
на солнечном не сказываясь диске.
В озёрах - и по-прежнему им несть
числа - явились монстры (василиски).
И скоро будет собственная нефть,
шотландская, в бутылках из-под виски.
Шотландия, как видишь, обошлась.
И Англия, мне думается, тоже.
И ты в саду французском непохожа
на ту, с ума сводившую вчерась.
И дамы есть, чтоб предпочесть тебе их,
но непохожие на вас обеих.
20.
Пером простым - неправда, что мятежным! -
я пел про встречу в некоем саду
с той, кто меня в сорок восьмом году
с экрана обучала чувствам нежным.
Предоставляю вашему суду:
а) был ли он учеником прилежным;
b) новую для русского среду;
c) слабость к окончаниям падежным.
В Непале есть столица Катманду.
Случайное, являясь неизбежным,
приносит пользу всякому труду.
Ведя ту жизнь, которую веду,
я благодарен бывшим белоснежным
листам бумаги, свёрнутым в дуду.
1974 |
Йосип Бродський
ДВАДЦЯТЬ СОНЕТIВ ДО МАРIЇ СТЮАРТ
з росiйської
1.
Марі, шотляндці все ж таки хуї.
Кому з усій строкатої родини
примарилось, що рипнешся з картини
та будеш жвавити, як мумія, гаї?
Між інших, Люксембургський, де мої
блукають очі старого кнуряки,
що повертається дорогою пияки,
аби поглянути обіч себе. Ну і
в ставок. Де я зустрівся з Вами.
І зустріч ця мені вертає днi
минулого, її класичне “нi”,
моє дiряве серце, і словами,
від мови української сміттям,
я пещу плечі і обличчя Вам.
2.
Наприкінці великої війни,
коли і в нас повиїли все сало,
Марі, я бачив хлопчиком як Сара
Леандр на гілляку в вишині
подерлася ген-ген. Гілляка ката,
еге ж, Марі, змайстрює з неба діл
(див. поява із води небесних тіл).
На світло вийшли ми з кінопрокату,
та дещо нас у темряві гука
назад в м‘якеньке чрево “Спартака”,
де краще, ніж у Західній Європі.
Там висять зірки у фойе, корчма
працює, черга жопа к жопі.
І зайвого квиточка вже нема.
3.
Здолавши шлях земний до половини
і причволавши в згадані сади,
дивлюся на закляклі я сивини
філософів, пісатєлєй; й туди-
сюди тиняються баби, пани, корови,
між зелені сержант у синій формі новій,
фонтан жбурляє, гелегочуть діти,
і хто тут зрозуміє “та іди ти”.
Хоч ти, Марі, дозвілля дай рукам!
Стоїш у ланцюгу дебелих мам,
завмерлих на монаршiм пенсiонi,
мовчиш, дзьобають чуба горобцi.
Все так, якби в “Снiданку на газонi”
(Мане, здається) снiдали мерцi.
4.
Вродлива дівка, котру я пізніше
кохав сильніш, ніж ти — свого кнуря,
була на тебе схожа (втім, облишу,
аби не лаятись), так, деяка мура.
Нас, як і вас, запліднення щоденне
до щастя не наблизило. І от
вона пішла, вдягнувши щось мерзенне.
Я, згубних уникаючи турбот,
тоді майнув собі до горизонту,
чиє лезо, Марі, як гострий ніж.
Мій черепок на ньому босоніж
не кисню прагне, а, хіба, азоту
шаленого, що в м‘язи пророста,
і долю... той... завдячують вуста.
5.
Числом двозначним можна рахувати
гульвіс, яким давала ти, Марі:
чотири, десять, двадцять, двадцять три.
Нічим корони так не попсувати,
як бозна з ким у гречці переспати.
(Саме тому і гине монархізм,
а от республіка продовжує стояти,
як фалосоподібний архаїзм).
Скоріш шотляндець кине онанізм,
ніж зрадить цю першопрестольну мрію.
Не міг до тями взяти твій барон,
що файному міньєту личе й трон.
Тому тебе — дивачку — як повію
проміж фрігідних лаяли матрон.
6.
Я Вас. Кохання ще (чи, може,
біль звичайнісінький) мій мозок розрива.
Світ гепнувся на дріб‘язок. Крива
до суіциду пхала: йди, небоже!
Та зброї не дала. І скроні, ге:
оцілити в яку? Ні, не тремтіння —
була замисленність і все на букву “г”!
Я Вас кохав як саме дороге.
Дай Боже, щоб якесь іще створіння...
Та дiдька лисого! Могутній не бажа —
так батько діалектики вважа —
ладнати вдруге спеку, розкаряки
та спрагу цю, що в роті, мов іржа,
дістати до... до певної ознаки!
7.
Париж як був. Майдан де Вож — те саме,
кажу тобі, цілком геометричне.
Ріка тече туди, куди одвічно.
Распай, як завжди, тішить голосами.
Новини є — концерти на дурняк
і довбня, під якою ти конаєш.
Зустрівши декого, приємно на коньяк
пiти, спитавши першим “як ся маєш?”.
Вночі, в Парижі, у шинку... Цiни
перелiку такому годi й скласти.
Бува, у шабельтасах пацани
адажiо станцюють, педерасти.
Кафе. Бульвар. Дівчисько. Місяць, як
партай геносе, що піймав стовбняк.
8.
Чекаючи на клімакс тихим сапом
в Америці (що вийшла з небуття
на Вашій пам‘яті), веду своє життя
від груби до старенької канапи
і марю про весільний наш кортеж.
Ми б майже не виходили з нірвани:
ти шепотіла б лагідно “Іване”
і я б відповідав тобі “авжеж”.
На сінник нам Шотляндії — як раз.
Ти першою була б в слав‘янськім колі.
Пихаті чумаки везли б доволі
у Глязго всякого: взуття, харчі, атлас.
І навіть смерть зустріла б разом нас.
Порубаних сокирою з тополі.
9.
Степ. Сурми. І чимдуж двобій луна.
“Ти хто такий,” — один питає люто.
“А сам ти хто, скажи-но?” — “З нами Лютер!”
“А ми неотомісти”. — “Он як!” На!
Відтак, людянина лишається навколо,
і гави між смачних товчуться бризк.
Аж ось — зима і різьбленні гринджоли.
Примірка хустки: ”Де це, бля, — Дамаск?”
“Там, де павич-самець гарніш самиці”.
“Та навіть там сумує він без киці”
(за шашками — відновлюючи тиск).
Ніч у старій довженківській фортеці.
І знову степ на двох. Базікання на “ти”.
І вовче скиглення, що з‘єднує світи.
10.
Сумні часи. Неначебто з Ерато.
Вона не піднімає голови.
Не вперше. От коли ревуть воли
червонопрапорні, і це для тебе свято.
Сьогодні, подолавши всі барь‘єри,
стає учора, та лиша як є
багнюку від вареників, папери,
перо та бознащо, зробив яке
кульгавий бондар з Гомелю. Ті речі,
що мають вже подряпини і діри,
для часу гідні більшої довіри,
ніж овочі з їх ароматом сечі.
Смерть, зойкнувши, завмре на килимах
у свитці, постраждалій від комах.
11.
Під ляскіт ножиць б’є утробу тремор.
Молох, з ягням продовжуючи гру,
як шлюбну, так і царську мiшуру
знімає з нас. І голови окремо.
Бувай, хлоп‘ята, горді їх батьки,
розлучення та лапідарні клятви.
В будівлі мозку — комунальна битва,
і мешканці не подають руки.
Так п‘ють оті сіамські близнюки:
ковта один, а морди б‘ють — обидва.
З них жоден не гукнув тобi “Ховайсь!”.
Сама ж не знала ти “багато вас...”,
латинню криючи у Господа i неньку,
як дати вiдсiч “а Марi — одненька”.
12.
Тіла — то є Історії лекала.
Відтак Мистецтво — безголове тіло.
Узяти Шилєра. Хоча собі й мудило,
та Кліо засадив. Ти не чекала,
що німець, уподобавши вудила,
полізе, зрештою, у давню іпостась:
йому яке, не розумію, діло,
з ким ти їблась колись, чи не їблась?
Либонь — у німців доленька лиха —
наш Фрідріх був і сам не без гріха.
Або ж, скажу по-друге, тільки твором
Мистецтва чистого (чи уявляєш ти?)
спокус твоїх i можна досягти.
Історію, Марі, віддай Тюдорам.
13.
Живе руно, вдихаючи зела,
відтворює кучериками трелі.
В той день зійшлися жителі села
до купи і один другому меле:
“Вона без голови тепер. Ой леле”.
“Ото розлютяться в Лютеції”. “У них?
Над черепом заплачуть менестрелі?
Як би ж то їй сокиру поміж ніг...”
“Тю, жінка ж. Гола видерлась з оселі”.
“I що тепер, нацьковувати рать?..”
“Свiтився сором у мадмуазелi!”
“То, може, пеньюар поцюпив тать”.
“Погодьтесь, краще варварам в пустелі:
їх прiзвища не вказують на стать”.
14.
Кохання — сила, та розлуки квота
за силу довша, і гранітна міць
підкреслює відсутність тиць-пиздиць
та іншого. Ні запаху, ні поту.
Не підмахнеш у позі горілиць:
завадить камінь (це ж бо не гризота?).
Безсила пристрасть, курва шестирота,
ніяк не може здужати спідниць.
І зовсім не від того, що спливло
багацько рідини (якби ж блакитна!),
від туги — раз у раз не ти вагітна
від мене — я б не камінь взяв, а скло,
Марі, як перевтілений добраніч
і символ погляду, що рине крізь параліч.
15.
Тебе, кажу тобі, занапастило
не те, що нареченим у боях
чомусь підняти крокви не кортіло;
не плутанина у займенниках;
і не чиїсь привабливі чорнила;
не те, що — правда-матінка важка —
Єлизавета Англію любила
сильніш, ніж ти Шотляндію (в дужках
відмічу, це ще й як можливо);
не пісенька, яку ти так тужливо
за гратами іспанському коту
співала. Ні, обурені васали
за інше тобі голову відтяли:
за в ті часи безмежну красоту.
16.
Пітьма, це факт, приховує кути.
Квадрат не вiдрiзняється вiд вежi,
і проти ночі кольором пожежі
чутливий ліс аж тягнеться туди,
де галас журавлиної юрби;
стурбований сухим листом, рулади
виводить сетер в напрямку Плеяди,
що на озимі кліпає горби.
Над чим колись не вистачало слiз,
здебільшого у гумусі — пропаще
не збереглося. Самописка бу-
к вально все закресливши наскрiзь,
простеже за часописом хіба що,
чи “Щедрика” затягне. Я єбу.
17.
Те, в аглицькому роті здивування
що спричинило, що на матюки
схиляє ласий до жіночого надбання
мій власний, що хоча й не на роки,
та короля гишпанського до руху
примусило і відрядити флот,
те — хай вам грець, справжнісінький ульот
ця діатріба — загалом, перука,
що впала з голови, що впала теж
(дурна вбачається безмірність), він,
а себто твій однісінький уклін,
нехай до бійки не призвів, але ж
так глядачів зарадив від нудьги,
що підхопилися на ноги вороги.
18.
Оте “бувай” промовивши, роти
тобі, а не аби-кому, хіба не
однаково — щербою чи хлібами —
поласують пізніше. Певно, ти
обвикла не до нашої куті.
Та коли щось не те, то ти не кисни:
язик, мов щур, куйовдиться в смітті,
вишукуючи дещо неумисне.
Пробач мене, принадливий бовван.
Так, у розлуки губи не з лопуцька
(бува здається — з чорної імли):
між нами — вічність, Тихий океан.
Це не метафора. І цензор із-під Луцьку.
Могли облишити сокиру? Так, могли.
19.
Тепер в Шотляндії є вовна (сміх,
Марі, все наче нове із хімчистки).
Життя о шостій зупиняє біг,
на Сонці жодної не змінюючи риски.
В озерах — і по-давньому їх не
поменшало — чорти з‘явились (з Дону).
От-от і буде власне вже пальне,
шотляндське, у пляшках з-під самогону.
Шотляндія, як бачиш, обійшлась.
І Англія також без тебе може.
І ти, Марі, в садочку геть не схожа
на ту, що з ума-розуму звела.
І баби є, з якими я ще бог,
та от не схожі геть на вас обох.
20.
Брехня, що бунтівним пером — пастельним! —
я змалював садок і зустріч там
з тією, хто на горе інших дам
мене з екрану пройняла вогнем пекельним.
Засуджувати доручаю вам:
а) чи юнак був глядачем ретельним;
b) українця, що штурмує храм;
с) синтаксіс (гадаю, не смертельний).
У Катманду не побудуєш БАМ.
Так випадок, водночас неминучість,
приносить користь будь-яким трудам.
Продовжуючи жити тим життям,
що і раніш, я вдячний за родючість
паперу згорнутим в сопілку аркушам.
1993-2000 |
Комментарии