СССР, Украина: Легендарный протест против репрессий и трое его инициаторов

• <abbr class="datetime">22 май, 2021 в 10:00</abbr>

Перевод на украинский внизу поста

4 сентября 1965 года в киевском кинотеатре «Украина» во время премьеры фильма «Тени забытых предков» состоялся едва ли не первый публичный протест против политики уничтожения украинской интеллигенции. Инициаторами акции были Иван Дзюба, Василий Стус и Вячеслав Чорновил.

4 сентября 1965 девятый на вершину американского хит-парада поднялась группа The Beatles с песней «Help!». Это событие рассказывали в выпусках новостей радиостанций и телестудий мира, ее живо обсуждали интеллектуальные круги (что это за очередная трансформация музыкальных предпочтений?), Ее активно замалчивали на территории Советского Союза, хотя и сюда она прорывалась благодаря различным «враждебным голосам". И в тот же день в Киеве произошло нечто, по тем временам, невероятное: едва ли не первый публичный протест против политических репрессий, против политики уничтожения украинской интеллигенции.

Сегодня вокруг того действительно невероятного для тогдашнего Киева действа накручено немало различных вымыслов, поэтому предоставлю слово участнику событий и одновременно профессиональном литературоведу и историку культуры Роману Корогодскому: «1965 год. Кинотеатр "Украина". Премьера фильма "Тени забытых предков". Иван Дзюба сообщает об арестах украинской творческой интеллигенции. Что поднялось в зале! А на эстраде! Гэбешники кричат: "Провокация!" Включили громкоговорители, чтобы заглушить Дзюбу. И здесь в двух проходах появляются Василий Стус и Славко Чорновил и призывают зрителей в знак протеста встать. Встала кучка людей. Я оглянулся - может, 50-60 человек стояли. Зал был набит - 800 мест ... Но факт открытого протеста состоялся». (Лідер. — Сучасність, №4, 2003.)

Событие это стало закономерным следствием и продолжением того, что происходило в предыдущее десятилетие в СССР и УССР в частности.

После 1956-го, особенно в первой половине 1960-х, когда в СССР состоялась хотя бы частичная десталинизация, культура в советской Украине стала на путь возрождения. Опять-таки, частичного, ограниченного идеологическими маркерами, но все же из лагерей и ссылки возвращаются уцелевшие интеллигенты, репрессированные с 1929-го по 1953-й, Союз писателей УССР в 1959 году возглавляет Олесь Гончар, чьи взгляды резонировали с идеями национал-коммунизма 20-х. И впервые ЦК КПУ начинают возглавлять этнические украинцы; часть из них - чья юность пришлась на времена Расстрелянного Возрождения, - имеет определенный сантимент к украинской культуре. Прежде всего речь идет о Петре Шелесте, который в 1957 году возглавляет Киевский обком КПУ, а в 1963 году становится первым секретарем ЦК КПУ, о Федоре Овчаренко (секретаре ЦК КПУ), о Петре Тронько (заместителе председателя Совета Министров УССР) и некоторых других партийных деятелях.

Десталинизация эта была вынужденной: сталинский режим загнал советскую империю в тупик предельной неэффективностью во всех областях, включая те, что касались военно-промышленного комплекса (не случайно же ядерный и ракетный проекты возглавлял Лаврентий Берия, а без похищения западных атомных секретов и применения трофейных немецких ракетных технологий догнать передовые государства СССР никогда бы не смог). Тем более, что в мире началась бурная научно-техническая революция; а научное, как и любое иное творчество, требует хотя бы ограниченной определенными рамками, но свободы.

Верхушка партийной номенклатуры пыталась найти хоть какой-то выход из новой ситуации, и вынуждена была пойти на определенную либерализацию режима. Так открылась часть правды о сталинизме, стало возможным хоть бы частичное, теоретическое осмысление новых явлений общественной жизни, были реабилитированы некоторые деятели эпохи «украинизации», погибшие в лагерях ГУЛАГа. Советский Союз стал открытым внешнему миру. Новая образованная генерация (миллионы и миллионы!) научно-технических работников закономерно тянулась к «высокой» культуре, став благодарной аудиторией мастеров искусства.

Вместе с тем культурные процессы происходили противоречиво, особенно в так называемых национальных республиках. Как писал уже в 1990-е активный участник тех процессов Евгений Сверстюк, «за критические слова против "старшего брата» в Украине и в Литве, в Молдавии и Бурятии хватали людей, наказывали и судили как за выступление против власти, в то время как "армяшек» или "хохлов» - критикуй! Можно было отказаться от любого языка, но отказ от русского - криминал. В конце концов, можно было в республиках заняться творчеством Пушкина - и вами не будет заниматься КГБ. Если же вы помогаете открывать русские детсады и школы - ваша идейность патентованная».

Поэтому любая культурная деятельность, если она пыталась действительно дойти до реальных корней украинского бытия, обратиться к реальным фигурам элиты нации, непременно приобретала характер «политики» (слово это в советском лексиконе имело непременно негативный оттенок, если речь не шла о «мудрой политике партии»). И те, кто последовательно занимался культурологической работой, логикой жизни ставились перед дилеммой: либо попытаться ограничить свои действия пределами лояльности, либо идти на конфронтацию с властью.

А вдобавок принципиально новым явлением начала 1960-х стали общественные организации. Номинально такие организации действовали и в сталинскую эпоху, но они были полностью подчинены власти. Когда ослабело давление на общество со стороны госбезопасности, когда хрущевская оттепель привела к оживлению культурной жизни, когда молодежь стала одним из главных орудий борьбы между определенными группами в руководстве КПСС (скажем, энтузиазм комсомольцев при освоении целины или строительстве гигантов индустрии в Сибири использовал Хрущев, чтобы побороть позиции своих оппонентов в партруководстве), то внутри целого ряда общественных организаций начались процессы идейного размежевания и брожения.

В первой половине 1960-х годов роль средоточия украиноцентричных настроений в столице УССР играл Клуб творческой молодежи (КТМ), который собрал немалые силы молодой интеллигенции, далеко не только этнических украинцев по происхождению. Аналогичный клуб - «Пролісок» - существовал во Львове. Немалые силы интеллектуально-культурной оппозиции к официальным идеологемам и чиновному рвению концентрировались в творческих союзах.

В октябре 1964-го Хрущев был снят со всех постов. Новое руководство СССР во главе с Леонидом Брежневым взялось «наводить порядок» в стране. В августе и сентябре 1965 года была совершена серия арестов среди украинской интеллигенции, в основном молодой. Среди арестованных были литературный критик Иван Светличный, психолог Михаил Горынь, преподаватели Михаил Осадчий и Михаил Косив, Валентин Мороз и Дмитрий Иващенко, архивист Мирослава Зваричевская, модельер Ярослава Менкуш, студент Ярослав Геврич и другие. Список арестованных казался случайным; однако реально в него попадали те из интеллигентов, кто демонстрировал духовную оппозицию если не режиму в целом, то некоторым наиболее одиозным его сторонам.

Но репрессивная кампания, вопреки намерениям власти, не испугала интеллигенцию, наоборот, она стала импульсом развития освободительного и правозащитного движений в УССР, вызвав, в том числе, и акцию протеста на премьере фильма Сергея Параджанова и Юрия Ильенко «Тени забытых предков».

Иван Дзюба к тому времени уже получил себе достаточно весомое имя как литературный критик, публицист и редактор; несколько лет он заведовал отделом критики журнала «Вітчизна», откуда был уволен «за идеологические ошибки», а на момент акции протеста работал редактором в издательстве «Молодь». Василий Стус был аспирантом Института литературы, перед этим два года проработав литературным редактором русскоязычного варианта газеты «Соціалістичний Донбас», и автором ряда литературно-критических статей и поданного в издательство первый сборника стихов «Круговерть».

Вячеслав Чорновил на момент акции протеста работал в газете «Молода гвардія»; он - единственный среди этой тройки - имел журналистское образование, закончив с отличием соответствующий факультет Киевского университета. Три года Чорновил проработал во Львове редактором городского телевидения, тогда же начал выступать как литературный критик и историк литературы. Затем он вернулся в Киев, надеясь на обучение в аспирантуре и научную работу, но в аспирантуру и до защиты почти готовой диссертации его не допустили, несмотря на сданные на «отлично» кандидатские экзамены.

Иначе говоря, все трое инициаторов акции протеста имели прямое отношение к журналистике в разных ее ипостасях, и это не случайно: во времена хрущевской «оттепели» советские газеты и журналы, хотя и далеко не все, стало можно читать нормальному человеку; в них, кроме пропаганды, появились «живые» тексты разного сорта. Завоевала себе место не только спущенная «сверху», но и инициированная самими журналистами критика, пусть и «отдельных недостатков», мещанства, бюрократизма.

Пошли цепью разоблачения Берии, затем «антипартийной группы» Молотова, Маленкова, Кагановича и «примкнувшего к ним» Шепилова, потом еще некоторых партийных боссов, и, конечно, самого Сталина. Ну а вновь возникшее телевидение вынужденно (не было соответствующей качественной аппаратуры, пригодный для записи программ видеомагнитофон появился на Западе только в 1956 году, а в СССР гораздо позже) вообще выпускало свои программы в эфир «вживую» - конечно, под строгим контролем, но творческая импровизация в пределах разрешенного стала непременной составляющей многих телепрограмм…

И в то же время не случайно все трое имели так же непосредственное отношение к литературе, к изящной словесности. Дело в том, что литература в СССР по своему естеству была относительно свободной от, скажем, философии, сведенной к роли «служанки идеологии». А в период оттепели литература получила возможность ставить острые социальные и мировоззренческие вопросы, хотя и делалось это в вынужденно завуалированных формах.

Скажем, в написанном в первой половине 1960-х романе русского писателя-фронтовика Александра Крона «Дом и корабль» действие происходит в блокадном Ленинграде; в разгар страшного голода главной героине офицер-интендант, который ухаживает за ней, приносит свежий торт. В рукописи это был не интендант, а политрук, хотя и тыловой - Крона заставили исправить «идеологическую ошибку», но главное осталось: в блокадном городе для определенной публики работал кондитерский цех. Он действительно работал, и партайгеноссе Жданов (тот самый, что после войны громил Ахматову и Зощенко) настолько разжирел, что с «большой земли» самолетом ему доставили специального тренера по лечебной физкультуре ...

Понятное дело, ни в историческом исследовании, ни в публицистическом тексте об этом кондитерском цехе рассказать было невозможно; а вот в романе на это удалось намекнуть. В эти же годы вышел роман Олеся Гончара «Людина і зброя» («Человек и оружие» - русск. - А), главный герой которого - студент, а затем боец студенческого батальона Богдан Колосовский - противостоит в летние дни 1941 года не только нацистской военщине, но и (потому что сын «врага народа»!) сталинскому режиму. Роман имеет отчетливо антивоенную тональность, осуждая войну как таковую, что откровенно противоречило советской идеологии и действиям режима Хрущева (вторжение в Венгрию в 1956 году и Карибский кризис в 1962 году, который поставил мир на грань ядерной войны).

Поэтому акция протеста 4 сентября 1965 года на самом деле не была случайностью. Не были случайными и последующие акции. Как писал в посвященном политическим репрессиям и распространяемом самиздатом журналистском расследовании «Горе от ума» Вячеслав Чорновил, «в высокие инстанции пошли запросы, подписанные авторитетными людьми. Молодежь всеми способами демонстрировала свою солидарность с арестованными.

Во время судебных процессов в Киеве и Львове возникали стихийные манифестации, протесты». Среди прочих публично выражал свою солидарность с арестованными авиаконструктор Олег Антонов, кинорежиссер Сергей Параджанов, писатель Олесь Гончар. А Иван Дзюба в ответ на репрессии за несколько месяцев написал свое знаменитое научно-публицистическое исследование «Интернационализм или русификация?», которая была даже опубликована в УССР, правда, под грифом «Для служебного пользования» и тиражом в несколько сотен экземпляров. Историк Юрий Шаповал отмечает, что это исследование и акции протеста в известной степени затормозили процессы репрессий и русификации - вплоть до 1972 года, когда прошла новая волна арестов среди интеллигенции, а Петр Шелест потерял должность за «идеологические ошибки».

Впрочем, инициаторы акции протеста попали под репрессии сразу же: Иван Дзюба был уволен из издательства «Молодь», Вячеслав Чорновил потерял работу в газете «Молода гвардія», Василия Стуса отчислили из аспирантуры Института литературы. Времена-то, несмотря на первую волну арестов интеллигенции, были еще достаточно «вегетарианские». За решеткой Чорновил окажется в 1967 году, Дзюба и Стус - в 1972 году.

Василий Стус умер или был убит в заключения 4 октября (случайное или не случайное совпадение дат?) 1985 года, Вячеслав Чорновил при невыясненных обстоятельствах погиб в автокатастрофе 25 марта 1999 года, Иван Дзюба, несмотря на возраст и состояние здоровья, продолжает научную и публицистическую деятельность: так, весной этого года увидела свет его книга «Донецька рана України. Історико-культурні есеї». Самые высокие награды за свою журналистскую деятельность получил Вячеслав Чорновил, который стал лауреатом Международной журналистской премии имени Николаса Томалина (1975) и Государственной премии Украины имени Шевченко в разделе «публицистика» (1996).

Итак, не стала ли проведенная полвека назад акция протеста ответом - помимо прочего - и на вопрос: «Всегда ли журналист должен быть только наблюдателем событий?»

—
Перевод на украинский
4 вересня 1965 року у київському кінотеатрі «Україна» під час прем'єри фільму «Тіні забутих предків» відбувся чи не перший публічний протест проти політики нищення української інтелігенції. Ініціаторами акції були Іван Дзюба, Василь Стус та В’ячеслав Чорновіл.
4 вересня 1965 року удев’яте на вершину американського хіт-параду піднялася група The Beatles із піснею «Help!». Про цю подію розповідали у випусках новин радіостанцій і телестудій світу, її жваво обговорювали інтелектуальні кола (що це за чергова трансформація музичних уподобань?), її активно замовчували на теренах Радянського Союзу, хоча й сюди вона проривалася завдяки різним «ворожим голосам». І того ж дня в Києві сталося щось, як на ті часи, неймовірне: чи не перший публічний протест проти політичних репресій, проти політики нищення української інтелігенції.

Сьогодні навколо того справді неймовірного для тодішнього Києва дійства накручено чимало різних вигадок, тому надам слово учасникові подій, а водночас професійному літературознавцю та історику культури Романові Корогодському: «1965 рік. Кінотеатр “Україна”. Прем’єра фільму “Тіні забутих предків”. Іван Дзюба повідомляє про арешти української творчої інтелігенції. Що здійнялося в залі! А на естраді! Ґебешники кричать: “Провокація!” Ввімкнули гучномовці, щоб заглушити Дзюбу. І тут у двох проходах з’являються Василь Стус і Славко Чорновіл і закликають глядачів на знак протесту встати. Встала купка людей. Я оглянувся — може 50-60 людей стояли. Зал був набитий — 800 місць… Але факт відкритого протесту відбувся». (Лідер. — Сучасність, №4, 2003.)

Подія ця стала закономірним наслідком і продовженням того, що відбувалося в попереднє десятиліття в СРСР та УРСР зокрема.

Після 1956-го, особливо у першій половині 1960-х, коли в СРСР відбулася бодай часткова десталінізація, культура в радянській Україні стала на шлях відродження. Знов-таки, часткового, обмеженого ідеологічними маркерами, але все ж із таборів і заслання повертаються вцілілі інтелігенти, репресовані від 1929-го до 1953-го, Спілку письменників УРСР у 1959 році очолює Олесь Гончар, чиї погляди резонували з ідеями націонал-комунізму двадцятих, і вперше ЦК КПУ починають очолювати етнічні українці; частина з них, — чия юність припала на часи Розстріляного Відродження, — має певний сантимент до української культури. Передусім ідеться про Петра Шелеста, який у 1957 році очолює Київський обком КПУ, а в 1963 році стає першим секретарем ЦК КПУ, про Федора Овчаренка (секретаря ЦК КПУ), про Петра Тронька (заступника голови Ради Міністрів УРСР) та деяких інших партійних діячів.

Десталінізація ця була вимушеною: сталінський режим загнав радянську імперію в глухий кут граничної неефективності в усіх царинах, включно з тим, що стосувалося військово-промислового комплексу (не випадково ж ядерний і ракетний проекти очолював Лаврентій Берія: без викрадення західних атомних секретів і застосування трофейних німецьких ракетних технологій наздогнати передові держави СРСР ніколи б не зміг). Тим більше, що у світі розпочалася бурхлива науково-технічна революція; а наукова, як і будь-яка, творчість вимагає хоча б обмеженої певними рамками, але свободи. Верхівка партійної номенклатури намагалася знайти бодай якийсь вихід із нової ситуації, і змушена була піти на певну лібералізацію режиму. Отож відкрилася частина правди про сталінізм, стало можливим хоч б часткове, теоретичне осмислення нових явищ суспільного життя, було реабілітовано деяких діячів епохи «українізації», які загинули в таборах ҐУЛАҐу. Радянський Союз став відкритішим зовнішньому світові. Нова освічена генерація (мільйони й мільйони!) науково-технічних працівників закономірно тяглася до «високої» культури, ставши вдячною аудиторією майстрів мистецтва.

Разом із тим культурні процеси відбувалися суперечливо, особливо в так званих національних республіках. Як писав уже в 1990-ті активний учасник тих процесів Євген Сверстюк, «за критичні слова проти “старшого брата” в Україні і в Литві, в Молдавії і Бурятії хапали людей, карали і судили як за виступ проти влади, в той час як “армяшек” чи “хахлів” — критикуй! Можна було відмовитись від будь-якої мови, але відмова від російської — кримінал. Зрештою, можна було в республіках зайнятись творчістю Пушкіна — і вами не буде займатись КҐБ. Якщо ж ви допомагаєте відкривати російські дитсадки і школи — ваша ідейність патентована».

Тому будь-яка культурницька діяльність, якщо вона намагалася справді дійти реальних коренів українського буття, звернутися до реальних постатей достойників нації, неодмінно набувала характеру «політики» (слово це в радянському лексиконі мало неодмінно негативний відтінок, якщо не йшлося про «мудру політику партії»). І ті, хто послідовно займався культурницькою роботою, логікою життя ставилися перед дилемою: або спробувати обмежити свої дії межами лояльності, або йти на конфронтацію з владою.

А на додачу принципово новим явищем початку 1960-х стали громадські організації. Номінально такі організації діяли й у сталінську добу, але вони були цілковито підпорядковані владі. Коли послабився тиск на суспільство з боку держбезпеки, коли хрущовська відлига призвела до пожвавлення культурного життя, коли молодь стала одним із головних знарядь боротьби між певними групами в керівництві КПРС (скажімо, ентузіазм комсомольців при освоєнні цілини чи будівництві гігантів індустрії в Сибіру використав Хрущов, щоби побороти позиції своїх опонентів у парткерівництві), то всередині цілої низки громадських організацій почалися процеси ідейного розмежування та бродіння. У першій половині 1960-х років роль осереддя україноцентричних настроїв у столиці УРСР відігравав Клуб творчої молоді (КТМ), який зібрав чималі сили молодої інтелігенції, далеко не тільки етнічних українців за походженням. Аналогічний клуб — «Пролісок» — існував у Львові. Чималі сили інтелектуально-культурницької опозиції до офіційних ідеологем і чиновного завзяття концентрувалися у творчих спілках.

У жовтні 1964-го Хрущова було знято з усіх посад. Нове керівництво СРСР на чолі з Леонідом Брежнєвим взялося «наводити лад» у державі. В серпні й вересні 1965 року було здійснено серію арештів серед української інтелігенції, здебільшого молодої. Серед арештованих були літературний критик Іван Світличний, психолог Михайло Горинь, викладачі Михайло Осадчий і Михайло Косів, Валентин Мороз і Дмитро Іващенко, архівіст Мирослава Зваричевська, модельєр Ярослава Менкуш, студент Ярослав Геврич та інші. Список арештованих здавався випадковим; проте реально в нього потрапляли ті з інтелігентів, хто демонстрував духовну опозицію якщо не режимові загалом, то деяким найбільш одіозним його сторонам.

Але репресивна кампанія, усупереч намірам влади, не налякала інтелігенцію, навпаки, вона стала імпульсом розвитку визвольного і правозахисного рухів в УРСР, викликавши, зокрема, й акцію протесту на прем’єрі фільму Сергія Параджанова та Юрія Іллєнка «Тіні забутих предків».

Іван Дзюба на той час уже здобув собі достатньо вагоме ім’я як літературний критик, публіцист і редактор; кілька років він завідував відділом критики журналу «Вітчизна», звідки був звільнений «за ідеологічні помилки», а на момент акції протесту працював редактором у видавництві «Молодь». Василь Стус був аспірантом Інституту літератури, перед цим два роки пропрацювавши літературним редактором україномовного варіанту газети «Соціалістичний Донбас», й автором низки літературно-критичних статей та поданої до видавництва першої збірки віршів «Круговерть». В’ячеслав Чорновіл на момент акції протесту працював у газеті «Молода гвардія»; він — єдиний серед цієї трійки — мав журналістську освіту, закінчивши з відзнакою відповідний факультет Київського університету. Три роки Чорновіл пропрацював у Львові редактором міського телебачення, тоді ж почав виступати як літературний критик та історик літератури. Потім він повернувся до Києва, сподіваючись на навчання в аспірантурі та наукову роботу, але до аспірантури й захисту майже готової дисертації його не допустили, попри складені на «відмінно» кандидатські іспити.

Інакше кажучи, всі троє ініціаторів акції протесту мали пряме відношення до журналістики в різних її іпостасях, і це не випадково: за часів хрущовської «відлиги» радянські газети й журнали, хоча й далеко не всі, стало можна читати нормальній людині, в них, окрім пропаганди, з’явилися «живі» тексти найрізноманітнішого ґатунку. Завоювала собі місце не тільки спущена «згори», а й ініційована самими журналістами критика, нехай і «окремих недоліків», міщанства, бюрократизму. Пішли ланцюгом викриття Берії, потім «антипартійної групи» Молотова, Малєнкова, Кагановича та «присталого до них» Шепілова, потім ще деяких партійних босів, і, звісно, самого Сталіна. Ну а новопостале телебачення вимушено (не було відповідної якісної апаратури, придатний для запису програм відеомагнітофон з’явився на Заході тільки в 1956 році, а в СРСР пізніше) взагалі випускало свої програми в ефір «наживо» — звісно, під суворим контролем, але творча імпровізація в межах дозволеного стала неодмінною складовою багатьох телепрограм…

А водночас не випадково всі троє мали так само безпосереднє відношення до літератури, до красного письменства. Справа в тому, що література в СРСР за своїм єством була відносно вільнішою від, скажімо, філософії, зведеної до ролі «прислужниці ідеології». А в період відлиги література одержала змогу ставити гострі соціальні й світоглядні питання, хоча й робилося це у вимушено завуальованих формах. Скажімо, в написаному у першій половині 1960-х романі російського письменника-фронтовика Олександра Крона «Дім і корабель» дія відбувається у блокадному Ленінграді; у розпал страшного голоду головній героїні офіцер-інтендант, який залицяється до неї, приносить свіжий торт. У рукопису цей був не інтендант, а політрук, хоча й тиловий, Крона змусили виправити «ідеологічну помилку», але головне лишилося: у блокадному місті для певної публіки працював кондитерський цех. Він і справді працював, і партайгеноссе Жданов (той самий, що по війні громив Ахматову та Зощенка) настільки розжирів, що з «великої землі» літаком йому доправили спеціального тренера з лікувальної фізкультури… Ясна річ, ані в історичній розвідці, ані в публіцистичному тексті про цей кондитерський цех розповісти було неможливо; а от у романі на це вдалося натякнути. У ці ж роки вийшов роман Олеся Гончара «Людина і зброя», головний герой якого — студент, а потім боєць студентського батальйону Богдан Колосовський — протистоїть у літні дні 1941 року не тільки нацистській вояччині, а й (бо син «ворога народу»!) сталінському режиму. Роман має виразно антивоєнну тональність, засуджуючи війну як таку, що відверто суперечило радянській ідеології та діям режиму Хрущова (вторгнення до Угорщини 1956 року та Карибська криза 1962 року, яка поставила світ на межу ядерної війни).

Отож акція протесту 4 вересня 1965 року насправді не була випадковістю. Не були випадковими й наступні акції. Як писав у присвяченому політичним репресіям і поширюваному самвидавом журналістському розслідуванні «Лихо з розуму» В’ячеслав Чорновіл, «у високі інстанції пішли запити, підписані авторитетними людьми. Молодь всіма засобами демонструвала свою солідарність із заарештованими. Під час судових процесів у Києві та Львові виникали стихійні маніфестації, протести». Серед тих, хто публічно висловлював солідарність із заарештованими, були авіаконструктор Олег Антонов, кінорежисер Сергій Параджанов, письменник Олесь Гончар. А Іван Дзюба у відповідь на репресії за кілька місяців написав свою знамениту науково-публіцистичну розвідку «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка була навіть опублікована в УРСР, щоправда, під грифом «Для службового користування» і накладом у кілька сотень примірників. Історик Юрій Шаповал зазначає, що ця розвідка й акції протесту до певної міри загальмували процеси репресій і русифікації — аж до 1972 року, коли пройшла нова хвиля арештів серед інтелігенції, а Петро Шелест втратив посаду за «ідеологічні помилки».

Утім, ініціатори акції протесту зазнали репресій одразу ж: Івана Дзюбу було звільнено з видавництва «Молодь», В’ячеслав Чорновіл втратив роботу в газеті «Молода гвардія», Василя Стуса було відраховано з аспірантури Інституту літератури. Часи-бо, попри першу хвилю арештів інтелігенції, були ще доволі «вегетаріанські». За ґратами Чорновіл опиниться 1967 року, Дзюба та Стус — 1972 року. Василь Стус помер чи був убитий в ув’язненні 4 вересня (випадковий чи не випадковий збіг дат?) 1985 року, В’ячеслав Чорновіл за нез’ясованих обставин загинув в автокатастрофі 25 березня 1999 року, Іван Дзюба, попри вік і стан здоров’я, продовжує наукову та публіцистичну діяльність: так, навесні цього року побачила світ його книжка «Донецька рана України. Історико-культурні есеї». Найвищі відзнаки за власне журналістську діяльність здобув В’ячеслав Чорновіл, який став лауреатом Міжнародної журналістської премії імені Ніколаса Томаліна (1975) і Державної премії України імені Шевченка у розділі «публіцистика» (1996).

Отож чи не стала проведена півстоліття тому акція протесту відповіддю — крім іншого — на запитання: «Чи завжди журналіст повинен бути лише спостерігачем подій?»

Сергей Грабовский, кандидат философских наук, старший научный сотрудник Института философии имени Григория Сковороды Национальной академии наук Украины; опубликовано в издании Mediasapiens

Перевод: Аргумент