Русини та «руський мир»? Нічого спільного, крім Сидора

Напередодні Різдвяних свят в мережі Інтренет з’явився матеріал в якому протоєрей Димитрій Сидор, настоятель Хрестовоздвиженського кафедрального собору УПЦ (МП) у м. Ужгород, виступив з різкою критикою України за невизнання русин та їх переслідування.

Зокрема, о. Димитрій каже про етноцид, дискримінацію з «явними елементами геноциду», русинів. Він наголошує, що русини є титульною нацією Закарпаття і відповідно до міжнародного права мають право на «силовий сценарій». Хоча він далі наголошує на тому, що боротьба русинів за визнання та свободу буде мирною, одночасно згадує про хорватів, які зі зброєю в руках захищали свою свободу і незалежність.

Говорячи про титульну націю, о. Димитрій каже про 800 тис. чол.. (загальна кількість населення Закарпаття бл. 1 250 тис. чол.). Яким чином така кількість жителів Закарпаття стали русинами – відповісти важко. Хоча, якщо звернути увагу на діяльність русинів у краї та їх зібрання, під різними знаменами, то масовості тут ми не спостерігаємо. Але це не заважає о. Димитрію вже не перший рік казати про ледь не «всенародну підтримку» його діяльності.

Що правда, красномовно про підтримку о. Димитрія може свідчити його результат на місцевих виборах 2010 року, на яких він балотувався до обласної ради по 2 округу і набрав аж 19 (!) голосів виборців.

У контексті даного питання також варто звернути увагу на приналежність о. Димитрія до Української православної церкви (Московського патріархату). Вона на сьогодні є найчисельнішою релігійною організацією на Закарпатті і включає у себе понад 600 релігійних осередків (громади, церкви, монастирі, тощо). Але окрім прихильників православ’я на Закарпатті є понад 400 громад греко-католиків і понад 100 громад католиків, близько сотні громад вірян інших релігійних напрямків. Виникає слушне питання до о. Димитрія про те кому ж він служить, зараховуючи майже усе населення краю до русинів і опираючись на це апелює до України. Будучи священиком однієї конфесії, він без будь-яких вагань зараховує до своїх адептів представників інших конфесій. Знаючі в цілому негативне ставлення православ’я до Унії (греко-католиків) та засудження католицизму, його канонічних основ, у багатьох може виникнути запитання до о. Димитрія про його, власне, релігійні вподобання.

Тут варто відзначити, що о. Димитрій не раз наголошував, і навіть розповідав на різноманітних форумах про специфіку Закарпаття, у якому духовенство було завжди політично активним. А Олександр Духнович та Августин Волошин, люди які увійшли в історію як головні ідеологічні натхненники боротьби русинів Закарпаття за незалежність, були священиками, щоправда греко-католиками.

За всіма ознаками о. Димитрій усвідомлює себе сучасним Духновичем, чи то Волошиним, таким чином виправдовуючи свою політичну діяльність. Мабуть тому і без вагань зараховує усіх закарпатців до русинів та «відстоює» їх права.

Однак, є одна важлива різниця між о. Димитрієм та його попередниками, якщо можна так казати. Духнович і Волошин радше були прихильниками об’єднання Закарпаття саме з Україною, з братнім слов’янським населенням за Карпатами. Однак про Московію, чи то Росію, мова не йшла. Хоча емісари Москви часто бували на Закарпатті і проводили чимало пропагандистської діяльності, їх ідеї не мали підтримки. Яка логіка у виході з однієї імперії (Австро-Угорської) і входження до іншої Російської (згодом СРСР). Мабуть не дарма вже декілька поколінь на Закарпатті з вуст в уста передаються оповідання про позитивні зміни що відбулися за часів Чехословацької республіки, до якої входило Закарпаття у період з 1919 по 1939 рр.

Якщо розглядати саме по собі русинство, як явище, яке безумовно має право на існування, то воно радше є етно-культурним, оскільки Закарпаття протягом багатьох століть перебувало під владою неукраїнських, тим більше неросійських державних утворень, а відтак увібрало у себе різноманітні фрагменти угорської, німецької, чеської та словацької культур, поєднавши їх з українською, основною, етно-культурною ідентичністю.

Завдяки цьому сьогодні закарпатці дедалі частіше кажуть про себе як про окрему гілку слов’янства, яка не терпить крайнощів галицького, угорського та румунського націоналізму, не сприймає імперські настрої русофільської течії русинського руху (яку і очолює о. Димитрій), розуміє і спілкується, практично вільно без перекладачів з усіма слов’янськими народами центральної Європи, та ще й використовує у власній мові, чи то діалекті, вкраплення з мов усіх без винятку сусідів, та навіть колишніх співмешканців німців та швабів (до Другої світової війни вони складали чисельну нацменшину на Закарпатті і на сьогодні їх нащадки проживають у декількох районах Закарпаття, про що свідчать як прізвища так і назви населених пунктів де раніше проживали представники германських етносів).

Усе це робить закарпатців-русинів досить специфічним етнічним угрупуванням, яке пишається своєю толерантністю та працелюбством.

Та здається сучасні «лідери» політичного русинства іншої думки.

Вже 19 січні 2011 року на порталі REGNUM можна було ознайомитися з ще з одним цікавим «творінням» за авторством о. Димитрія (председателя Сойму подкарпатських русинів), Василя Джугана (председателя Всесвітнього конгресу підкарпатських русинів) та Василя Микулина (голова Європейського конгресу підкарпатських русинів).

Матеріал носить назву «Русины поздравили патриарха Московского и Всея Руси с православными праздниками».

Вже перші рядки даного матеріалу викликають відверте занепокоєння і, одночасно, здивування: «Русинский народ продолжает хранить подлинный смысл собственного национального исторического бытия - сохранение православия и нераздельной русскости».

Мабуть більішість населення Закарпаття, хто б і як себе не називав, але ніколи не відчував у собі «русскости», про що вже написано вище. Та й на сьогодні Росія здебільшого цікавить закарпатців лише як країна куди можна поїхати на заробітки, та й то не скрізь, в основному лише до Москви та Санкт-Петербургу, останніми роками стали популярними Сочі, через Олімпіаду. А якщо ви спитаєте у будь-якому із закарпатських селищ про роль «русского мира», до якого о. Димитрій намагається віднести русинів, то мабуть відповіді не отримаєте, радше почуєте запитання на кшталт «що це таке?». Саме так. Дана концепція немає прихильників на Закарпатті. Вона потроху жевріє у середовищі невеликої кількості осіб що згуртувалися навколо о. Димитрія, однак немає нічого спільного з закарпатським сьогоденням.

Тоді і постає слушне питання: навіщо о. Димитрій і очолюваний ним Сойм підкарпатських русинів де тільки може наголошує про свою приналежність до «руського мира»?

Відповідь мабуть багатьом зрозуміла. Випускник Московської духовної семінарії, вихований на засадах москвофільства, працює в інтересах РПЦ та Кремля, які останнім часом розпочали активний наступ на усе українське. В Росії забороняють діяльність українських громадських організації, закривають українські бібліотеки, одночасно постійно наголошуючи на ідеє «русского мира», до якого, чомусь, зараховують і Україну, не визнаючи права суверенної держави на власну історію та власний шлях розвитку, незалежний від політики Москви.

На офіційному сайті РПЦ ще 2007 року була розміщена стаття о. Димитрія, у якій він як і зараз жаліється на владу. Однак підкреслює, що русини залишатимуться у канонічному православії, незалежно від процесів що відбуваються в Украиїні.

У період перебування при владі помаранчевих політичних сил дана заява, можливо, і мала логіку. Однак зараз, коли влада в основному симпатизує УПЦ (МП), о. Димитрій з новою силою розпочинає процесс критиканства, не маючи на те жодних підстав, тим більше підтримки серед закарпатців.

Однак подивіться: в Росії закриваються українські громадські організації, бібліотека. Натомість лідер ніким не визнаної організації (Сойму) спокійно собі з благословіння Патріарха Кирила, а не у Мукачівського архієпископа, якому має підпорядковуватися, розповідає про утиск з боку України русинів (участь у Європейському Російському Форумі). Досить дивні обставини. Чи не так?

Далі більше. Український президент по телебаченню каже про завершення процесу переговорів щодо кордону між двома суверенними державами, Росією та Украиїною, а вже за декілька днів в РПЦ заявляють про «умовність кордонів між Росією, Білоруссю та Україною».

Товаришує о. Димитрій і з генконсулом РФ у Львові Євгеном Гезєєвим. Це саме той дипломат, якого Львівська облрада вимагала оголосити персоною нон-грата за його антиукраїнські висловлювання. В свою чергу Гузєєв називає о. Димитрія «пророком» і за його ж словами, часто з ним спілкується. Про що спілкуються дипломат і «русинський лідер» можна лише здогадуватися, однак не про церковні питання, це вже точно. А у вересні 2010 року пан Євген навіть закликав владу РФ надати фінансову допомогу русинам. Однак, як нам відомо, гроші так просто не дають. Можемо припустити, що Гузєєв є «зв’язковим» для о. Димитрія і його покровителів у Москві, і саме через Гузєєва здійснюється фінансова допомога Сойму підкарпатських русинів.  

Можливий варіант подальшого розвитку подій – це ескалація конфлікту навколо Закарпаття, де московські політики зненацька «знайшли» братній народ і хочуть йому «допомогти». Подивіться на ситуацію у Придністров’ї, Північній Осітії, Абхазії, постійні ідеологічні нападки на Крим та його населення, і вам стане зрозуміло до чого може призвести діяльність так званих «русинських лідерів» на Закарпатті, що діють під диктовку Москви.

Невідомо чим завершиться судовий процес над Димитрієм Сидором, який вже тягнеться понад рік, однак і без рішення суду зрозуміло, що діяльність останнього спрямована протии України та її територіальної цілісності, бо як ще інакше можна розуміти слова із заяви о. Димитрія, що «СБУ для нас  - терористична організація», або «якщо Україна не здатна визнати наш законний статус автономії і вічно плаче, що Закарпаття живее на дотаціях Києва, то нехай зніме з себе тягар дотаційного регіону, і ми мирно розійдемося. Як Чехія і Словаччина».

Владислав Івасюк