ВЕЛИКА СКІФІЯ

На модерации Отложенный ВЕЛИКА СКІФІЯ

В історичній науці досі не вирішене питання про походження того народу, який в 376 році повалив готське королівство в Придніпров'ї. В письмових джерелах цей народ називають гунами. Більшість істориків нашого часу вважає їх зайдами зі сходу. Після погрому готів на Дніпрі вони начебто створили могутню державу на Дунаї, де тепер Угорщина. Але для підтвердження такої версії немає жодних доказів.

За іншою версією, ці гуни — місцеве слов'янське населення Придніпров'я. Прибічників даної версії — в меншості. Але вони наводять для її підтвердження письмові свідчення, матеріали археології, етнографії, лінгвістики, фольклору. На жаль, в історичній науці міцно вкорінилася традиція консервативного мислення, яка гальмує критичний підхід до вивчення цих джерел.

Прибічники першої версії вважають, що гуни — окремий етнос. Проте ця точка зору неправильна. Назва «гуни» має поліетнічний характер. Вона походить від давнього скандінавського поняття «амазонка». За повір'ями стародавніх людей, землі між Доном і дельтою Дунаю населяли жінки-наїзниці. Звідси степи Припонтиди називалися Гунагардом, тобто країною амазонок, а мешканці — відповідно гунами. Готи, осівши в II ст. на Нижньому Дніпрі, називали даним іменем спочатку слов'ян, своїх сусідів з півночі.

Пізніше така назва стала поширюватися на всі інші племена, які приходили в цю країну,— на болгар, аварів, хозарів. Але в середовищі германських народів назва «гуни» закріпилася на багато століть за мешканцями Середнього Подніпров'я. Тому. в письмових джерелах і фольклорі народів Північної Європи плем'я полян більше тисячі років було відоме під іменем гунів. Греки і римляни, запозичивши цю назву від готів, теж часто називали населення Подніпров'я гунами.

НАД ЗАБУТИМИ ПРЕДКАМИ ЗАВІСА СПАДАЄ

Йшов 375 рік. Над готською державою скупчувалися хмари. Під кінець свого правління немічний повелитель готів Германаріх втрачав кермо влади. Між готськими можновладними родами Амалів і Балтів точилися чвари за владу над племенем. Західне коліно лемені — тервінги — вийшли із підпорядкування Германаріха. Більша частина їх ще в 364 році переселилася під проводом Атанаріха на Дунай. Розкол у стані готів істотно послабив їх воєнну могутність. У той же час посилилася напруга у відносинах з антами. А ще раніше почастішали напади болгарських кочівників на володіння готів. У правління Германаріха готи нерідко направляли свої розбійницькі експедиції в Кубанські степи, де мешкали кочівники, уганяли худобу, забирали в полон людей. Тепер болгари платили ослабленим готам тією ж ціною. Іордан натякнув на причину нападів кочівників на володіння готів: болгар «прославили злигодні, які настали по гріхах наших».

Численні наскоки і сутички з болгарськими племенами вимотували сили готів і держали їх в постійній напрузі. Практично це була війна на виснаження. Наскільки напади болгар деморалізували готів, можна судити по тому, що вони, на думку Іордана, стали причиною смерті Германаріха: «Не перенісши гунських наскоків, Германаріх помер на 109 році життя».

У Марцелліна з цього приводу сказано, що Германаріх покінчив життя самогубством: «Германаріх протягом тривалого часу старався чинити їм (гунам) рішучий опір і відбитися від них. Але оскільки чутка все більше посилювала жах лиха, що насувалося, то він поклав край страхам перед великою небезпекою добровільною смертю».

Германаріх довго відбивався від наскоків. Але час працював проти готів. Над ними все більше нависала небезпека з півночі: анти вирішили використати сприятливі обставини, щоб відбити готам бажання посягати на їх свободу. Військо антів весною 376 року вступило в межі готських володінь.

Але Іордан жодного рядка не присвятив висвітленню воєнних дій. Він тільки відзначив початок війни: «Баламбер, король гунів, рушив війною на ту частину готів, яку становили остроготи». Також лаконічно сказав про результати війни: «Смерть його (Германаріха) дала гунам можливість осилити тих готів, які, як ми казали, сиділи на східному боці і називались остроготами». Гревтунги (остготи) змушені були визнати васальну залежність від антів.

Про воєнні дії вестготів (тервінгів) Іордан зовсім не згадує. Тервінги, за його словами, не вступаючи в бій, швидко відступили до Дунаю. «Везеготи ж... які мешкали в західній області, налякані страхом своїх родичів, вагалися, як їм поступити відносно племені гунів: вони довго розмірковували і, нарешті, за спільною згодою направили послів у Романію до імператора Валента, брата імператора Валентинівна старшого з тим, щоб підкоритися його законам і жити під його володінням, якщо він передасть їм для поселення область Фракії або Мезії». Разом з тервінгами відступила також частина гревтунгів, які не виявили бажання визнати владу антів. Про участь болгар у цій війні з готами Іордан не згадує. Розповідь про це знаходимо тільки у Прокопія.

«І от кімерійці (болгари) несподівано напали на готів, які мешкали на цих рівнинах (Криму), багато з них перебили, решта ж кинулася втікати. Ті, які могли втікати від них (болгар), знявшись з цих місць з дітьми і жінками, покинули рідний край і, перейшовши ріку Дунай, зупинилися на землях римлян».

Участь болгар у гото-гунській війні обмежилася захватом Криму. Далі вони не пішли. Основний тягар війни несли анти.

Так в 376 році закінчилося більш як двухсотлітнє пануваня готів у Припонтиді. Але ця війна не була останньою. Через кілька років вона знову вибухнула між готами й антами.

У 376 році анти поступили благородно з переможеними. Вони залишили землі за гревтунгами. їх правляча династія, як і раніше, володіла спадковою владою. Конунг Вінітарій, який успадкував владу від Германаріха, зберіг всі атрибути королівської гідності. Обмеження були встановлені тільки на зовнішні зносини готів, Вони були позбавлені можливості безкарно втручатися в життя сусідніх народів. Проте готи не хотіли миритися зі своїм залежним становищем. Конунг Вінітарій «гірко переносив залежність від гунів». Готи не покладали надій на звільнення з-під опіки антів і мріяли про відновлення минулої могутності. Анти не утискували готів. І останні, прийнявши це за ознаку ослаблення противника, через деякий час знову вирішили випробувати силу своєї зброї.

З часом готи, оправившись після поразки, роблять спробу звільнитися від васальної залежності. Щоб приголомшити антів, готський конунг вдався до авантюри. «Потроху звільняючись від їх влади і пробуючи проявити свою силу, він (Вінітарій) рушив військо в землю антів. Таким чином, після короткого перепочинку боротьба слов'ян з готами відновлюється.

Спроба Вінітарія виявилася безуспішною. Ступивши в землю антів, він «в першій сутичці був переможений». Будучи безсилим перемогти антів на полі битви, Вінітарій вирішив досягти перемоги підступністю. «Він з часом став діяти більш рішуче і розіпнув князя їх Божа з синами і семидесяттю вельможами, щоб трупи розп'ятих збільшили страх підкорених».

У чому проявилася рішучість Вінітарія, пояснює вжитий Іорданом епітет ditidicii — «підкорені зі зброєю в руках». Так називав історик військо антів, яке залишилось без свого вождя, без воєвод. Хоча Іордан не повідомив подробиць вчиненого Вінітарієм злочину, але епітет «підкорені зі зброєю в руках» дає можливість домалювати картину «подвигу» готського конунга.

Віроломний володар готів, розбитий дружиною князя Божа і не сподіваючись одержати перемогу силою зброї, замислив злочин. Прийнявши видимість покори і зробивши вигляд, що бажає миру, запросив князя Божа на банкет у знак відновлення дружби. Повіривши, що непокірний васал одумався і бажає стати слухняним, князь Бож як слов'янин, будучи великодушним, довірився шляхетності васала і, прийнявши запрошення, прибув до табору готів з вельможами, їх схопили й розіп'яли на хрестах.

Військо антів, залишившися без воєвод, не могло дати відсічі нападу ворога. Шлях на слов'янську землю був відкритий. І готи ринулися в країну, полишену можливості захищатися. Зганяючи злобу на мирному населенні, готи почали правити залізною рукою.

Етнограф А. М. Кринько встановив, що князь Бож був страчений на Росі біля села Синяви Рокитнянського району. Місцеве населення в околицях Синяви до цього часу шанує пам'ять про князя Божа і називає місце його страти Бусовою горою. Навколо Синяви збереглися залишки п'яти давніх слов'янських городищ, розташованих на зримій віддалі від Бусової гори. Місцеве населення, рятуючися від свавілля готського війська, сховалося в цих городищах. Вінітарій, маючи намір настрахати слов'янське населення, вирішив вибрати місцем страти князя і його вельмож Бусову гору, яка підвищується над околицями. Щоб обложеним в городищах людям було видно немилосердя готів, щоб знали, що чекало непокірних, хрести були поставлені на вершині гори.

Але підступність не принесла готам бажаного успіху. Свавілля Вінітарія було тимчасовим. «З такою свободою владарював він ледве чи протягом одного року», — свідчить Іордан. У цих драматичних обставинах на допомогу підданим Божа прийшов князь Велемир. Насильства готів «не стерпів Баламбер, король гунів, — пише Іордан. — Довго вони билися; в першій і другій сутичці переміг Вінітарій... Але в третій сутичці, коли обидва противники зблизились один з одним, Баламбер, підкравшися до ріки Ерак, пустив стрілу, поранивши Вінітарія в голову, вбив його».

Це трапилося в 382 році. Велемиру повторно прийшлося вгамувати готів. Після підступного вбивства князя Божа слов'яни проявили гуманність до готів: їм залишили землі по Нижньому Дніпру і дозволили самоуправління. Але короля анти призначали за власним розсудом. «Готським племенем завжди правив власний князьок, хоча і відповідно до рішення гунів».

Якщо прийняти, у відповідності з традиційним поглядом, підданих Велемира за азіатських гунів, то виникає ряд загадкових питань, на які не легко знайти відповідь.

Перш за все надто загадковою виглядає причина, яка змусила гунського вождя прийти на допомогу антам, чужому племені для тюрок. Гуни під проводом Баламбера докладають відчайдушних зусиль, щоб захистити антів від посягання готських загарбників на їх свободу. Незрозуміле тоді, чому вождь гунів прийняв так близько до серця інтереси чужого йому слов'янського племені. Важко уявити, заради чого військо гунів дало готам три кровопролитних битви, щоб вгамувати запекле шаленство проти антів, чим було викликане таке сильне почуття солідарності до слов'ян з боку тюрок?

Але загадковість цих подій стає зрозумілою при критичному осмисленні сказаного Іорданом. Накидані ним контури воєнної ситуації дають змогу домалювати панораму подій більш детально.

Військо Велемира брало участь у трьох битвах. У двох воно потерпіло поразку. За словами Іордана, поразка Велемира була нищівною. «Навряд чи хто в силах пригадати побоїще, подібне тому, яке влаштував Вінітарій війську гунів!» — вигукнув Іордан.

Треба розуміти, що після такого погрому гуни повинні були стати на коліна. Але як не дивно, готи після такої блискучої перемоги відступають до Дніпра на переправу, де їх наздоганяє військо Велемира. Відбувається остання сутичка на Дніпрі. Вона виявилася роковою для готів. Настигнуті на переправі, вони були знищені. Вінітарій загинув у бою.

Оскільки землі готів знаходилися на Нижньому Дніпрі, а перша сутичка відбулася на річці Рось, то шлях руху готів у землю антів і назад показує, що військо гунів наступало з півночі на південь. Хто ж тоді були ці гуни — анти чи болгари? З півночі могло наступати тільки слов'янське військо. Якби піддані Велемира були азіатськими гунами, то вони наступали б із-за Дону або навіть з Криму, тобто в зворотному напрямку по відношенню до того, по якому йшов Велемир.

Експозиція воєнних дій, таким чином, свідчить, що гунами, які прийшли на допомогу антам, були гуни місцеві — слов'янське плем'я полян. Практично ці гуни і є анти. В даному випадку протиставлення антів гунам — данина тій плутанині, від якої не міг звільнитися Іордан у силу недостатнього знайомства з етнічною обстановкою в районі Північної Припонтиди. Етнонім гуни готи вживали переважно для відзначення полян — своїх безпосередніх сусідів, вкрай незговірливих і в будь-який час готових дати відсіч, коли готи прагнули утискати їх свободу і незалежність.

Таким уявляється в загальних рисах зв'язок маловідомих подій війни між готами і гунами, відновлених за даними Іордана.

Зіставлення розрізнених свідчень окремих авторів дає змогу скласти досить повне уявлення про те, хто в історії стоїть за таємничим іменем гунів і який вплив вони зробили на долі народів Європи.

Незважаючи на неточності і деяку плутанину, допущені Іорданом в зображенні етнічної обстановки на землях Скіфії в епоху великого переселення народів, цінність повідомлень готського історика унікальна. Огріхи, які допущені ним у повідомленнях, при критичному підході до аналізу тексту його праці піддаються усуненню, і завдання відтворення подій в їх реальній дійсності вирішується позитивно.

Але найбезціннішою послугою Іордана для історії є свідчення про самоназву народу Скіфії. Мешканці, за словами Іордана, називали себе росомонами, тобто руськими людьми. З цього приводу Іордан пише: «Віроломному племені росомонів, яке в ті часи служило йому (Германаріху) в числі інших племен, підвернувся випадок нашкодити йому. Одну жінку із згаданого племені на ім'я Сунільда за зрадницьку втечу її від чоловіка король у стані гніву наказав розметати по полю, прив'язавши до диких коней і пустивши їх чвалом. Брати ж її Сар і Аммій, палаючи помстою за смерть сестри, вразили його в бік мечем. Страждаючи від рани, король микав життя каліки».

Росомони Іордана являють собою не абстрактну категорію, а реальне плем'я, яке мешкало в Подніпров'ї, вони були сусідами готів. Княжна росомонів була дружиною готського конунга Германаріха. Від їх Імені пішла назва літописних русів.

При цьому варто зауважити, що Іордан не був свідком подій, описаних в його «Гетиці». Вони йому стали відомі з праці візантійського історика Пріска Панійського, який в 448 році в складі візантійського посольства відвідав столицю Полянської Русі і залишив письмові спогади про життя і побут наших далеких предків.

Перший слід до вирішення питання про міфічну державу гунів на Дунаї проклав О. Ф. Вельтман. Досліджуючи праці Іордана і Пріска, а також стародавній скандінавський фольклор, він прийшов до висновку, що не тільки держави гунів не було на Дунаї, але не було там і так званих гунських кочівників впритул до приходу аварів. Але йому не вдалося відстояти свою позицію.

Історична наука не зуміла гідно оцінити науковий подвиг О. Ф. Вельтмана. Він не мав спеціальної підготовки для проведення широкомаштабного історичного дослідження. Тому часом у нього трапляються неточності. Але це можна пробачити ентузіасту-самоучці, який взяв на себе сміливість дослідити одну із найскладніших і найважливіших проблем історичної науки. І все ж таки, володіючи неабияким талантом, він зумів внести ясність у дослідження питання, розв'язання якого виявилося не під силу найвидатнішим спеціалістам-історикам.

Під назвою скіфів і гунів було поховано більше тисячі років слов'янської історії. І заслуга її воскресіння належить О. Ф. Вельтману. Незважаючи на окремі помилки, він зумів знайти той кінець нитки, який дає можливість розплутати весь загадковий клубок історії давніх слов'ян, навмисно заплутаний редакторами «Повісті временних літ» з благословення князя Володимира Мономаха і німецькими істориками на російській службі Байєром і Шлецером, а також їх російськими послідовниками-норманістами, подібними до Погодіна, Куника та інших. Його відкриття не підказано інтуїцією і не є щасливою випадковістю, а результатом копіткої, наполегливої роботи над великою кількістю матеріалу, за обробку якого ніхто із спеціалістів не рискнув взятися.

Але, на жаль, ніхто з істориків не спромігся продовжити почату ним справу. Навпаки, навіть з боку маститих істориків-спеціалістів висловлювалися нарікання в його адресу за несерйозність зроблених ним досліджень. А відверті противники скористалися деякими неточностями історичного і географічного характеру, зауваженими в його оригінальній праці «Аттила», щоб виставити його відкриття перед науковою громадськістю в негарному світлі. Історикам-тураністам, які не мучилися від надлишку наукової сумлінності, окремі неточності дали привід, щоб зганьбити автора в очах наукової громадськості, виставивши його несерйозною людиною і поверховим дослідником, а цінну історичну працю об'явити дилетантською, яка не має наукового значення. Доля великих відкриттів нерідко такою буває. І відкриття О. Ф. Вельтмана не стало в їх ряду винятком.

Лише тепер, спираючись на різноманітний матеріал наукових пошуків археологів, етнографів, лінгвістів, нагромаджених в XX ст., можна по-науковому осмислити і оцінити той подвиг, який зробив цей скромний ентузіаст на ниві історичної науки. Щоб упевнитися, наскільки прозорливим був О. Ф. Вельтман, направимося за ним по сліду візантійського посольства в Скіфію, суворо дотримуючись викладу Пріска Панійського, книга якого замовчується до цього часу.

То ж спираючися на Пріска, спробуємо уточнити, що являла собою держава Аттіли, де вона знаходилась. І чи дійсно слов'яни з-під неволі готської потрапили в неволю гунську?

Спочатку звернемося до Іордана. Ось що він повідомляє про поїздку візантійського посольства до столиці гунської держави 448 року: «Переправившись через великі ріки, тобто через Тізію, Тибізію і Дрікку, ми прийшли до того місця, де колись загинув від сарматської підступності Відігойя, найхоробріший серед готів; відтіль неподалеку досягли поселення, в якому стояв король Аттіла; це поселення, кажу я, було подібним до великого міста; дерев'яні стіни його, як ми помітили, були зроблені з гладких дошок, з'єднання між якими було таким міцним, що ледве можна було помітити — і то при старанності — стики між ними. Помітні були і триклінії, що простягнулися на значний простір, і портики, які розкинулись у всій своїй красі. Площа двору була оточена огорожею: її розмір сам свідчив про палац. Це й було житло для Аттіли, який тримав весь варварський світ; подібному житлу він надавав перевагу перед завойованими містами».

Іордан з розповіді Пріска взяв тільки два моменти: перелік річок, через які довелося переправлятися посольству, і описання поселення, «в якому стояв король Аттіла». Розповідь про подорож візантійського посольства до Скіфії, яка зайняла в Пріска п'ятдесят сторінок, Іордан вмістив на півсторінки. Якими обставинами супроводжувалася подорож, що бачили і чули мандрівники в Скіфії, нічого не сказано. Більш того, навіть те, що запозичено у Пріска, піддалося в «Гетиці» повному переосмисленню.

Перш за все порушена була послідовність переправи посольства через річки, котрі зафіксував Пріск, а назву річки Тіраса ототожнено з назвою Тиси. Така зміна дала можливість штучно повернути шлях посольства із сходу на захід, зі Скіфії в Паннонію. Відповідно до цього перемістилась і столиця Скіфії в Паннонію, причому це вже була не столиця, а лише ставка військ, де «стояв король Аттіла».

Усунення із оповідання обставин подорожі звільнило Іордана від необхідності називати підданий Аттілі народ скіфами. Назвавши його за готською традицією гу-нами, автор не міг передбачити, що це у майбутньому послужить основою для ототожнення слов'ян із тюркськими кочівниками.

Із трьох річок, через які переправлялось посольство, подорожуючи в столицю Скіфії, дві ототожнені Іорданом з Тисою і Темешем. Річка Дрікка залишилась автору невідомою. Однак у Пріска немає ні Тиси, ні Темеша. Іордан, не маючи достатнього знайомства з географією, не став уточняти, де протікала Дрікка. Оскільки ця річка залишилась Іордану невідомою, то він виніс її в кінець списку, а першою поставив відому йому Тису замість Тірасу. При цьому Іордан не надав значення тій обставині, що, міняючи місцями порядок річок, він змінив напрямок маршруту, по якому рухалось посольство. Бо перша річка, через яку переправлялося посольство, тобто Дрікка, лежала більш як за 300 км на схід від переправи через Дунай біля Видина, куди прибули подорожні. А Тиса, яка по волі Іордана виявилася першою в списку, протікала на віддалі понад 400 км західніше Видина. Що переправа була біля Видина, свідчить назва Істр — нижня течія Дунаю. Верхня течія називалася Данубієм.

Таким чином, шлях посольства, який пролягав від Видина на схід, до Дрікки і далі в Скіфію, Іордан направив на захід до Тиси. А Пріск чітко вказав, що землі Скіфії починалися за Дріккою. «Переїхавши Дрекон (Дрікку), посольство ступило на землю Скіфії». Тому цілком очевидно, що візантійське посольство за жодних обставин не могло направлятися в Паннонію, де протягом багатьох десятиліть дослідники розшукують столицю гунів.

Історики наступних поколінь, не помітивши помилки, пішли по прокладеній Іорданом стежці в Паннонію на пошуки гунської держави. Серед них виявилися такі корифеї історичної науки, як Е. Гіббон, А. Тьєррі, Т. Моммзен, які своїм авторитетом закріпили помилку Іордана. Виникнувши внаслідок неуважності переписувача, а може, й некомпетентності готського історика в питаннях географії, ця помилка досі служить основою для домислів про гунську державу на Дунаї.

Щоб показати марність пошуків гунської столиці в Паннонії, О. Ф. Вельтман за текстом Пріска розклав шлях руху візантійського посольства на окремі ділянки у відповідності з часом, витраченим послами на їх подолання. Здійснивши прив'язку кожної ділянки шляху до місцевості і умов ландшафту, описаних Пріском, він показав. що цей шлях не вписується ні за часом, ні в просторі в топографічну характеристику Паннонії. І, навпаки, всі його деталі відповідають топографічним умовам місцевості, яка простяглася по Нижньому Дунаю на схід від Карпат. Простота і надійність цього методу надзвичайно переконливі.

Тому при дослідженні місця знаходження столиці гунів ми будемо дотримуватись тієї ж схеми, яку прийняв О. Ф. Вельтман, з тим, щоб уточнити деталі, зокрема, назви річок, через які переправлялося посольство. Їх три — Тізія, Тибізія, Дрікка. При уважному спостереженні легко помітити, що назви другої і третьої річок попсовані переписувачами книг. На географічній карті таких назв не було. Але до цього часу побутує впевненість, що вони ототожнюються з Тисою і Темешем — лівими притоками Дунаю. Ототожнення третьої з якою-небудь річкою цього району поки що ніхто не встановив.

На нашу думку, Дрікку варто ототожнити з сьогоднішнім Арджешем. Оскільки ця назва складається з двох слів, то в побуті заради зручності перевагу надавали вживанню короткої форми, називаючи тільки другу частину в назві річки — «джеш», Вона утворилася від давньої форми «дрег», про що свідчить назва Артіукоу — ще один варіант назви Дрікка, яку подає Пріск. Корінь «дрег» внаслідок чергування приголосних набув сучасної форми «джеш» (дрег — дреш — джеш), яка закріпилася в назві Арджеш. Наявність спільного кореня в давній і сучасній назвах усуває сумніви відносно того, яку річку треба називати Дріккою.

Перша ж частина в назві річки «ар» утворилася від давнього «уар». Це слово передає поняття «річка». За початковою формою назва річки була «вар Дрег». Пізніше вїд їх злиття утворилася форма Арджеш. П. Шафарик відмічає, що «ор (ар)» в значенні «річка» вживали сарматські і тюркські племена. Аналогічне тлумачення слова «уар» подає також Ф. Гірт.

Підтвердженням достовірності наших міркувань про подорож посла Максиміна в Придніпров'я служить повідомлення Пріска про повторне відвідання візантійським посольством Скіфії роком пізніше. З його оповідання видно, що після невдалого посольства Максиміна в 448 році імператор Феодосій II в 449 році направив послами до Аттіли патрикіїв Анатолія і Нома. Візантійські посланники їхали тим же шляхом, яким їхав Максимін. «Анатолій і Ном, переправившися через Істр, поїхали до річки Дрегкон і ступили в скіфську землю» З. Арджеш у нижній течії, в місці переправи, широкий і багатоводний, бо в нього зі схилів Південних Карпат вливається багато притоків. Тому і у Пріска був привід назвати його великою річкою.

Назви річок Тізія і Тибізія Іордан притягнув штучно до району Паннонії, ототожнивши першу з Тисою, а другу — з Темешем. Ототожнення Тізії з Тисою не правомірне. Оскільки посольство, переправившись через Дрікку, рухалося в столицю гунів на схід, то Тізія повинна лежати на їх шляху, там де Тірас (Дністр). Видимо, переписувач Пріска допустив помилку.

Третя річка не може бути ототожнена з Темешем, оскільки вона лежить на схід від Дністра. Яку мав на увазі річку Пріск, визначити поки неможливо. Після Дністра на шляху до Києва їх було кілька.

А тепер, визначивши напрямок руху посольства, підемо по його сліду, порівнюючи з описанням Пріска.

Направляючись у ставку гунських військ, посли їхали по маршруту Константинополь — Сардика (Софія) — Наіс (Ніш). Із Наіса є два шляхи на переправу через Дунай: долиною річки Морави до Марга, або ж долиною річки Тімок на переправу Траяна нижче Залізних воріт. У першому випадку шлях на Марг не змінював напрямку. Як і раніше, він пролягав на північний захід і виходив до переправи через Данубій, тобто в сторону верхів'я Дунаю. В другому випадку напрямок змінювався — їхати потрібно було на північний схід на переправу через Істр, тобто в сторону нижньої течії Дунаю. Посольство, як свідчить Пріск, вибрало другий напрямок і направилося на переправу Траяна, тобто у Валахію.

Не помітивши зміни напрямку маршруту, тому що виїзд відбувся до сходу сонця, персонал посольства був здивований, коли перед його очима на горизонті показалося сонце. Отже, мандрівники рухалися на ближню переправу на схід від Залізних воріт. На перехід вони витратили два дні. Якби вони йшли до Марга, потрібно було витратити п'ять днів. На цю обставину ще Вельтман звернув увагу.

До військової ставки після переправи через Дунай посольство їхало теж два дні. Першого дня воно проїхало 70 стадій (15 км). Другого дня, виїхавши на світанку, в 9 годин дня (о 3-ій годині по полудні) посольство прибуло в ставку. На дорогу витрачено 6 годин, що відповідає 30 км шляху.

З прибуттям у ставку військ посол Максимін був прийнятий Аттілою. Розкриття змови візантійського уряду з метою замаху на життя Аттіли змусило останнього залишити ставку і терміново виїхати до столиці, щоб обговорити на князівській раді, які необхідно прийняти заходи. Тому Аттіла залишив військо на Дунаї, а сам виїхав до столиці, звелівши послу їхати слідом за ним.

Шлях посольства в столицю Скіфії умовно можна поділити на дві частини: перша — від ставки військ на Дунаї до зупинки в поселенні над озером, друга — від цього поселення до столиці.

Порівняємо два описання першої половини шляху — Іорданом і Пріском. Відділившись від ескорту, пише Пріск, візантійці «йшли далі дорогою рівною, яка пролягала через поля, і дійшли до судноплавних річок». Пріск веде мову про дорогу, яка пролягала по низині між Дунаєм і Карпатами в східному напрямку. Описання цієї дороги відповідає характеру ландшафту Валахії. Тут, на схід вздовж Дунаю, простягається рівнина. Посольство їхало по місцевості, населеній землеробським племенем.

Якщо ж посольство рушило б на захід в Паннонію, то випливає з міркувань Іордана, то на його шляху замість рівнини встали б Карпатські гори. Йому потрібно було б пробиратися тісниною Клісур вздовж Дунаю, щоб вийти на рівнину, або ж гірськими стежками вздовж Темеша. Допустити ж, що ставка військ гунів на. Дунаї могла бути на західній стороні Банатських гір, неможливо, бо західніше Баната переправа через Дунай була тільки коло Марга. Але в такому випадку посольству від Наіса потрібна було б п'ять днів шляху, а не два, як сказано у Пріска. І воно переправлялося б через Данубій, а не через Істр.

У списку річок, які перетинало посольство, Іордан, переповідаючи Пріска, першою поставив Тису. І цим остаточно закрив вихід із створеного ним лабіринту. І дійсно, якщо прийняти послідовність переправ посольства через великі річки в тому порядку, який вказаний Іорданом, то в цьому випадку виникає парадоксальна ситуація — шлях посольства повинен брати свій початок не від переправи Траяна, а з того місця, яке було кінцевою метою його мандрівки, тобто від столиці Аттіли на Тисі.

Але за свідченням Пріска, все має бути навпаки. Після дунайської переправи наступними є переправи через Дрегкон, Тірас. Посольство, таким чином, повинно їхати не в Паннонію з Валахії, а навпаки, з Валахії на схід. Якщо ж вірити Іордану, що столиця Аттіли була в Паннонії, то яка була потреба послу Їхати за Дрегкон і Тірас в землю Скіфії? Навіть якщо припустити, що столиця на Тисі була в районі Сегеда, то їхати послу від Марга до неї потрібно тільки п'ять днів, а якщо в районі Сольнока — то сім днів. А скільки ж днів їхали до столиці Максимін з Пріском? Їхали не багато і не мало — цілий місяць.

Звернемося за поясненням до Пріска. Він пише, що після переправи через Дрегкон, Тірас і третю річку, «пройшовши багато днів шляху, ми вийшли до озера». Будемо вважати, що в поселенні над озером закінчилась, як було домовлено, перша частина шляху. Це озеро стало на шляху, коли посольство подолало «три судноплавні річки» і залишило позаду Тірас. А від переправи Траяна до Тіраса — без малого 800 км, тобто 20 днів шляху. Тому не має причини для сумніву, що пройдена його частина відповідає словам Пріска «пройшовши багато днів шляху».

Після цього подорожування грекам залишилося пройти ще другу частину шляху — від села над озером до столиці. Ми вважаємо, що Пріск веде мову про слов'янську столицю, яка згодом стала відомою під назвою Києва. Для зручності приймемо, що село над озером знаходилося безпосередньо за Дністром в районі Рибниці. Тоді віддаль між ними становитиме близько 480 км. Проїхавши за тиждень по цьому шляху ще 280 км, посольство Максиміна знову зупинилося, щоб пропустити кортеж Аттіли, який направлявся в столицю. "Ми пройшли сім днів дороги, — зауважує Пріск, — і зупинилися в одному селі, тому що скіфи, наші провідники, сказали нам, що Аттіла їде по тій же дорозі і нам не. обхідно їхати слідом за ним». І далі: «Тут ми зустрілися із західними римлянами, які приїхали також з посольством до Аттіли». Одним з вірогідних пунктів зустрічі двох посольств міг бути район нинішньої Сквири, через яку проходив шлях з Києва на Балкани і в Прикарпаття.

Пропустивши кортеж Аттіли, посол Максимін продовжував подорож разом з римським посольством. «Переїхавши через деякі річки, ми прибули в одне величезне поселення, в якому був палац Аттіли». В цей час столиця була молодим містом, укріплень ще не мала, тому Пріск називає її поселенням.

Беручи до уваги, що від Рибниці до столиці 480 км, тобто 12 днів шляху, то через тиждень після зупинки в селі над озером до столиці залишилося 5 днів, тобто 200 км. Сквира від Києва відстоїть на 160 км. Значить, посольства зустрілися на підході до Сквири за 40 км. Відрізок дороги між Сквирою і Києвом Пріск відмітив фразою «проїхавши деякі річки». Це могли бути Роставиця, Рось і Стугна.

Шлях до столиці Скіфії після переправи через Дунай становить, таким чином, більш як 1200 км, а за часом — 32 дні. За схемою Іордана, якщо рухатися від переправи Траяна до Тиси, весь шлях становитиме 420 км:

1. Від переправи через Дунай до Залізних воріт — 80км.

2. Відтіль до переправи через Темеш — 160 км.

3. Від Темеша до Тиси — 180 км.

На весь шлях потрібно затратити 11 днів, що не відповідає свідченню Пріска. Як бачимо, різниця істотна — 21 день. Вона за тривалістю дорівнює тій частині подорожі, яку Пріск відмітив фразою «пройшовши багато днів шляху». Варіант пошуку столиці Аттіли за схемою Іордана заводить в тупик. Порівняльний аналіз подорожі візантійського посольства в столицю гунів підтверджує марність її пошуків в Паннонії.

Цей висновок підтвержується також фактом зустрічі двох посольств на підході до столиці. Вони зустрілися на шляхах, які зближалися. Це значить, що вони рухалися в одному напрямку — на схід. Якби посольства направлялись в столицю на Тисі, то їх шляхи були б зустрічними і вони могли зустрітися тільки в кінцевому пункті. Отже, версія про існування гунської держави в Паннонії неспроможна. І навпаки, доводи Вельтмана підтверджуються при зіставленні тексту Пріска з топографією місцевості, по якій стелився шлях посольства Максиміна в Придніпров'я. Вельтман правий: поїздка Максиміна з посольством в Паннонію — фікція. Столиці гунів, як і держави їх в Паннонії, ніколи не було. І як не парадоксально, на мешкання гунів в Придніпров'ї вказує сам Іордан.

Працюючи над «Гетикою», Іордан орієнтувався в сучасній йому етнічній ситуації Південно-Східної Європи. йому відомі вже були племена антів, склавинів, болгар, хозарів та інші. Але відтворити етнічну обстановку столітньої давнини в цьому регіоні Іордану було важко. І все ж таки він правильно визначив район поселення гунів і відокремив їх від кочівників — болгар і хозарів.

Розміщуючи відомі йому племена і народи Східної Європи, Іордан повідомляє: «З півдня сусідами їх (естів) є надзвичайно сильне плем'я акацирів, яке не знає злаків, а живиться від худоби і полювання. Далі за ними тягнуться над Понтійським морем місця розсе лення булгар... А там і гуни, як найплодючіша поросль із всіх найсильніших племен...».

Іордан вказує місця поселення народів, рухаючись від Океану, де мешкали ести, по колу в напрямку руху годинникової стрілки. За естами знаходилися акацири на Нижній Волзі. На захід від хозарів жили болгари. Вони займали Кубань, Нижній Дон і степову смугу вздовж моря до Дністра, включаючи Крим. За болгарами в смузі Лісостепу жили гуни. «А там» — значить, по сусідству, поряд з болгарами.

Дійсно, в сусідстві зі степом, на північ від нього, простяглася зона Лісостепу, населена антами. Це ж саме стверджує Прокопій, сучасник Іордана. «Народи, які тут живуть (біля Меотійського болота і ріки Танаїс), в древності називались кімерійцями, тепер іменуються утигурами, тобто болгарами. Далі на північ від них землі займають численні племена антів». Інших народів тут не було.

Це той регіон, який Іордан називає Скіфією. За його словами, ці землі між Дністром і Дніпром займали анти. Таким чином, і гуни і анти живуть на одній і тій же землі. Азіатських гунів Іордан в іншому місці назвав конкретно, вживши їх власні назви — акацири і болгари. А крім болгар і хозарів інших тюркомовних гунів у цей час не було в указаному місці. Авари прийшли в ці землі тільки в 558 році, тобто через сім років після написання «Гетики». Отже, «а там», в Лісостепу, нікому було жити, крім слов'ян, їх-то і назвав Іордан гунами.

ПОБУТ І ЗВИЧАЇ СХІДНИХ СЛОВ'ЯН

Описання подорожі візантійського посольства Пріск доповнює картинами народного побуту мешканців країни, куди воно прибуло.

Цю країну Пріск називає Скіфією, а населення — скіфами. Але паралельно як синонім вживає назву «гуни». Після переходу через Дунай змін у життєдіяльності населення посланці Візантії не помітили. Це видно з повідомлення Пріска про харчовий достаток посольства. Вже на перший день його перебування на північному березі Дунаю персонал отримав на вечерю тушу бика і рибу. Це вказує на землеробський характер побуту населення, в його стадах переважала велика рогата худоба. Кочівники в основному мали коней і овець.