154 кохання сонет Шекспира

На модерации Отложенный

154

Божок кохання якось задрімав,

Поклавши поруч смолоскип любовний.

Гурт німф веселий мимо пробігав,

Їх не торкавсь ще пломінь цей гріховний.

Одна з них, найцнотливіша, вогонь,

Що смертним стільки мук завдав сердечних,

Вхопила й кинула в струмок його,

Щоб цим спокус уникнуть небезпечних.

З тих пір вода, що смолоскип згасила,

Завжди гаряча, навіть хай зима:

Від всіх недуг її цілюща сила;

І я там лікувавсь, та все дарма.

Любов нагріла воду, мов вулкан, –

Саму ж не остудив би й океан.