08.10.2010 04:00

ЇЇ піснями плакала Полтава

На модерации Отложенный

… ЇЇ ПІСНЯМИ ПЛАКАЛА ПОЛТАВА

У кожного народу є свої духовнфі святині. Є вони і у нас, малоросів, це українська народна пісня, з легендарною піснетворкою, полтавкою Марусею Чурай. Саме їй належить авторство близько трьохсот пісень, які співають у всьому світі, найвідоміші - “Ой, не ходи Грицю…”, “Прилетіла зозуленька…”, “Засвіт встали козаченьки…”, “На городі верба рясна…”, “В кінці греблі шумлять верби…”:

Росла, росла дівчинонька

Та й на порі стала;

Ждала, ждала козаченька,

Та й плакати стала.

“Чого ж вода каламутна…”:

Мене ж мати та не била –

Самі сльози ллються:

Од милого людей нема,

Од нелюба шлються.

“Віють вітри, віють буйні…”:

Полетіла б я до тебе,

Та крилець не маю,

Щоб побачив, як без тебе

З горя висихаю.

Маруся Чурай, донька полтавського урядника, страченого у Варшаві,- Гордія Чурая, складала дивовижні пісні, була справжньою красунею. Чимало хлопців були зачаровані її вродою та співочою душею. Святе почуття до неї мав син гетьмана Якова Іскри - Іван. Та Маруся полюбила іншого – Григорія Бобренка.

“Ой мамо, мамо, Гриць жалю не має.

Нащо ж Гриць, мамо, разом двох кохає!”.

Слабовольний Гриць зрадив її, промінявши кохання Марусі на багатства іншої, некоханої, але багатої – Галі Вишняківни. Було отруєння і був суд над Марусею, який визнав її винною… була грамота від Богдана Хмельницького, що скасував її смертний вирок, її вчасно, за якусь мить до страти, встиг доставити у Полтаву Іван Іскра.

З Універсалу Богдана Хмельницького у відповідь на прохання полтавського козака Івана Іскри (згодом його син буде страчений Мазепою) про помилування Марусі Чурай в поєзії Ліни Костенко:

“Тим паче зараз, як така розруха.

Тим паче зараз, при такій війні,-

Що помагає не вгашати духа,

Як не співцями створені пісні?

Про наші битви – на папері голо.

Лише в піснях вогонь отой пашить.

Таку співачку покарать на горло,-

Та це ж не що, а пісню задушить!”

А потім була проща, повернення у Полтаву і повільна смерть Марусі Чурай від сухот. Вона так і не згодилась бути дружиною закоханого в неї Івана Іскри. Геніальна поезія Ліни Костенко оживила для нас цю трагічну історію. Знаємо про чужих Ромео та Джульєтту, чому ж не знаємо про Івана та Марусю.

“Виходить полк. Іван під корогвами.

І я край шляху осторонь стою.

Моя душа здригнулася словами.

Співають пісню, Боже мій, мою!”

Маруся Чурай – символ малоросійської пісні – про яку Микола Гоголь сказав: “То народна історія, жива, яскрава, сповнена барв, істини, історія, яка розкриває все життя народу…”

На початку 80-х років у родича, що готувався до засідання бюро Полтавского обкому партії, на столі лежала невеличка книжечка Ліни Костенко “Маруся Чурай”. На моє запитання отримав відповідь: “Перший постійно цитує.” (Першим секретарем обкому КПРС був тоді Ф.Т.Моргун) Я взяв “Марусю” в далекий Мурманск. “Морскі вовки” Півночі, де майже половина – малороси (на моєму судні – точно) зачитали її до дірок, а згодом просто забули повернути. По собі знаю як трудно розставатися з бажаною книгою, а то була Поезія про Кохання. Не дивно, що пісні Марусі співали Сталін і Гмиря.

Сьогоднішні самостійники, “національно свідомі” в вишиванках з мазепинською псіхологією, для яких в Полтавській баталії малороси не туди стріляли, а пісні Полтавщини змоскалені, обливають брудом Марусю Чурай, відзначаючи так її 355-річчя пам*яті. Та на захист Марусі встали відважні полтавчани, це Руська громада Полтавщини і Президент Полтавського медіа-клубу Л.Кучеренко, надам їй слово: “ У головній газеті обласної влади - “Зорі Полтавщині” 18 вересня під рубрикою “І смішно, і сумно” з*являється опус за підписами… далеко не позитивних героїв “Наталки- Полтавки” І.Котляревського – возного Тетерваковського, виборного Макогоненка, пана Щипавки і тахтаулівського дяка Якима Довгочхуна. У цих, як зазначив сам анонімний автор, “розглагольствованіях” з приводу пам*ятника, що визнаний переможцем конкурсу, зроблено акцент на тому, що Маруся Чурай – убивця, а образ її недолугий (“…біля ніг її определіть труну з написом: “Тут покоїться Гриць Бобренко…”, “… то воплощеніє духу пісні малоросійської в сій хвигурі суть ничтоже…”, “… у сорочечці смирітельній – чи то на плаху ведуть, чи з Шведської утекла…”). Вже так смакуючи анонім познущався над “убогим прожектом”, а ще більше – над легендарною Марусею.»

Не обговорюючи пам’ятник Марусі Чурай, треба сказати, що коли газета яка видається на гроші платників податків, надає свої сторінки анонімним авторам не тільки для недоброзичливої, жовчної критики, а й для “обливання словесним бруджом” і мертвих, і живих, виникає питання – це що, державницька політика? Що нема у Потавських “зверхників” ні совісті, ні чогось святого в душі, не кажучи про журналістську етику стане зрозумілим коли ознайомимося з сторінками обласних газет: “ …Руські – окупанти України. Бандити, що зірвали будинки в Москві – народні месники, чеченські партизани. Поліцаї, що розстрілювали людей в Бабиному ярі – то вояки визвольних змагань. Пісні Марусі Чурай – погані, тому, що змоскалені?!”. Дійсно з такими поглядами потрібно на Шведській сидіти, а не на Жовтневій. (На Шведскій в Полтаві – дурдом, а на Жовтневій – білий дім.)

Маруся Чурай сучасниця подій визвольної війни у ХУІІ столітті:

“Коли в похід виходила батава –

Її піснями плакала Полтава.

Що нам було потрібно на війні?

Шаблі, знамена і її пісні.

Звитяги наші, муки і руїни

Безсмертні будуть у її словах.

Вона ж була, як голос України,

Що клекотів у наших корогвах!

Сьогодні на Україні трудні часи, руські землі не лише відірвані, а і розірвані по Дніпру, як за часів руїни. Мала Русь словами Марусі Чурай питає:

Де ти, милий, чорнобривий?

Де ти? Озовися!