Ода салу

За віконцем весна розквітала,
Небо повнилось першим дощем,
Я стояв і нарізував сало,
Величезним кухонним ножем.

Ніж ходив у руках метoдично,
І чомусь пригадалось мені,
Безневинне таке й симпатичне,
Ніжне тіло тієї свині.

Пролетіло життя мов хвилина,
Добрим словом ніхто не зігрів,
Що ти бачила, бідна скотина?
Лиш корито та засраний хлів.

І тоді, мов обрікши на муки,
Хтось встромив в твоє серце ножа,
Ти збагнула, що люди - тварюки,
І твоя відлетіла душа.



Ти далеко тепер, моя бджілко,
У своїм, у свинячім рaю,
Я ж на кухні сиджу, п'ю горілку,
І тебе потихеньку жую.

Я не злодій тa не злочинець,
В мене друзі, робота, сім'я,
Та який же я, бля, українець,
Якщо сала не їстиму я?...