ВЕЛИКА СКІФІЯ — ДЕРЖАВА СЛОВ'ЯН

На модерации Отложенный ВЕЛИКА СКІФІЯ — ДЕРЖАВА СЛОВ'ЯН

Писана історія слов'ян Придніпров'я, яких Геродот називає гелонами, веде початок з 512 року до нової ери, коли вони брали активну участь у війні з військом персидського царя Дарія І. Персидське військо, ступивши на землю Скіфії, зруйнувало місто Гелон — адміністративно-культовий центр слов'ян на південній околиці нинішнього Києва.

Початок скіфської епохи (VII ст. до н. е. — VI ст. до н. е.) був сприятливим для населення Середнього Подніпров'я. Археологічні матеріали і письмові джерела свідчать, що в цей період на слов'янській землі відбувається бурхливий розвиток економіки, викликаний застосуванням залізних знарядь праці. Зростання продуктивності праці забезпечує появу вагомого додаткового прдукту, який концентрується в руках родоплемінної знаті і обмінюється на предмети розкоші в грецьких торгових колоніях на узбережжі Чорного моря. Під впливом досягнень у розвитку землеробства і торгівлі швидке руйнується первісна родова община, її місце заступав землеробська община. Складаються умови для зародження самобутньої слов'янської цивілізації. Починається формування ранньокласового суспільства.

Але розвиток цього процесу в другій половині скіфської епохи (V ст. до н. е. — IV ст. до н. е.) сильно гальмує агресія степовиків. Скіфи, значно посилившись після перемоги над персами, починають систематично нападати на слов'янську землю. Землеробське населення змушене напружувати зусилля для захисту від наскоків. Порушуються традиційні торговельні зв'язки з грецькими приморськими містами. Припиняється збут товарного хліба, продуктів лісового промислу — хутра, меду, воску. Настає зубожіння населення. Свідками цього лихоліття на слов'янській землі залишились величні оборонні споруди — Змієві вали і укріплені городища, руїни яких збереглися до наших часів.

Відродження слов'янської цивілізації настає в зару-бинецьку епоху (III ст. до н. е. — I ст.). В кінці III ст. до н. е. у приморські степи приходять сармати і витісняють скіфів до Криму. Нові сусіди мирно вживаються з місцевим населенням. Осилюючи тривалий застій, поступово набирає темп розвиток економіки. В II ст. до н. е. слов'яни зав'язують торговельні зв'язки з придунай-ськими провінціями Римської імперії. В І ст. на слов'янській землі з'являється грошовий обіг на основі римської металічної монети. Складається внутрішній ринок. На потребу обміну виникає самобутнє рунне письмо — «черти і різи». На рубежі нової ери слов'янські землі Лісостепу об'єднуються у воєнно-політичний союз, який кладе початок слов'янській державі.

Таким чином, слов'янська держава являє собою результат внутрішнього розвитку суспільства. При цьому не слід ігнорувати впливу зовнішніх факторів, які теж стимулювали цей процес, в першу чергу — економічні зв'язки з країнами південних морів. Не варто скидати з рахунку також зовнішню небезпеку з боку дикого поля.

Інтереси захисту від кочівників вимагали зосередження влади в одних руках. А в такому разі неминуче виникала тенденція закріпити владу за нащадками. Тому воєнно-політичний союз слов'янських племен під егідою полян в міру посилення влади і авторитету князя поступово еволюціонував до монархічної форми правління.

Органи народного представництва, притаманні ладу народної демократії, в умовах постійної небезпеки поступово втрачають своє значення, і посилюється роль організації, властивої династичному методу правління. І народна демократія поступається місцем спадковій владі, закладається фундамент держави.

Перші згадки про наявність спадкової влади у східних слов'ян зустрічаємо в історичних переказах скандінавських народів. Зокрема «Heimskringla» («Круг земний»), стверджує, що родоначальником королівської династії інглінгів був князь Одін, який в І ст. до н. е. переселився з частиною свого племені в Скандінавію. Наводимо текст: «З гір, які служать межею населеної на півночі землі, витікає недалеко від країни Switiodі mikla (Велика Швеція) річка Танаїс і тече далеко на південь в Чорне море. Країна, яка зрошується рукавами цієї річки, називалась Wanaland, або Wanaheim. На східній стороні річки Танаїс знаходилася земля Asalandі, в головному місті якої, що називалось Ashard, було відоме капище. В цьому місті володарем був Одін».

Проти реальності існування Одіна немає підстав заперечувати. Події, пов'язані з його переселенням, служили сюжетною основою для народної творчості в Скандінавії протягом цілого тисячоліття. Одін став об'єктом релігійного культу, був богом до введення в 930 році християнства в Скандінавії. Щоб зрозуміти смисл переказу, потрібно зробити деякі уточнення його тексту.

За уявленнями древніх, Танаїс витікав з Уральських гір, які знаходилися на північ від нього. А ще далі, за хребтом Уралу, була Швеція. Wanaland., або Wanaheim — в першому випадку країна, в другому — вітчизна ванів, тобто венедів, змістилася деякою мірою на схід, у басейн Дону. Поправку варто внести посиланням на Птоломея, а також Іордана.

Як відомо, венеди — сама давня назва слов'ян. Іордан знав, де західна межа країни венедів. «Від лівого схилу Альп (Карпат), котрий спускається на північ, починаючи від місця народження річки Вістули (Вісли), на безкрайніх просторах розселилося численне плем'я венедів». Де межа крайніх просторів, Іордан не знав.

Більш точно визначив межі розселення східних слов'ян Птоломей. Тільки слов'яни у нього іменуються сарматами. Європейська Сарматія у нього простягнулася від Вісли до Дону. Таким чином, із зіставлення цих свідчень випливає, що меридіанна вісь симетрії країни венедів проляже між Віслою і Доном, тобто по Дніпру. Внаслідок уточнення Asalandі — країна асів, або аланів, як і Wanaland, переміститься в басейн Дніпра.

Що країна аланів повинна бути на Дніпрі, свідчать Птоломей і Маркіан Гераклейський. Птоломей на меридіані Дніпра розміщав на своїй карті Аланські гори, які тепер називаються Валдайською височиною. З них-то і бере початок Дніпро. Населення цього району Птоломей називає скіфо-аланами. Це було II століття, коли жалюгідні залишки скіфів-кочівників шукали притулку в Криму.

Маркіан Гераклейський теж Валдайські висоти називав Аланською горою: «Річка Рудон (Західна Двина) витікає з Аланської гори». А далі продовжує: «Біля цієї гори, і взагалі в цій області, живе на широких просторах народ алани, в землях яких знаходиться виток річки Борисфена, що впадає в Понт». Таким чином, античні географи стверджують, що земля аланів знаходиться у верхів'ї Дніпра.

Зрозуміло, що ці алани не мали нічого спільного з племенами аланів іраномовного походження, які кочували в степах за Доном. В ті часи, про які веде річ «Heimskringkla, алани-кочівники навіть при бажанні не могли б добратися зі своїми табунами худоби й кибитками на колесах через болота і хащі, через непрохідні ліси до Валдайських висот більш як за тисячу кілометрів від степів.

Ким же були ці таємничі алани, які займали, за свідченням Маркіана, широкі простори у верхів'ї Дніпра. Цими аланами були племена кривичів. Про це свідчить також наявність у них капищ. У аланів-кочівників, як відомо, їх не було.

Далі «Heimskrinla» повідомляє про часи і причину переселення Одіна з аланами в Скандінавію. «Приблизно цього часу римські полководці вели війни в далеких краях, підкоряли собі всі народи і багато володарів лишились своїх земель. Але Одін, передбачаючи, що його нащадки будуть жити в північних країнах, залишив своїх двох братів володарями Асгарда, а сам з діарами, значною частиною підданих рушив далі на захід в землі Гардарік, потім на південь в країну саків, а звідти вже нарешті в Скандінавію».

Сноро Стурлезон не послався тут на конкретну дату. Але відомо, що період римських завоювань припадає на епоху імперії, починаючи з Юлія Цезаря і кінчаючи війною Траяна в Дакії. Тому можна вважати, що переселення Одіна відбулося на рубежі нової ери. І це уточнює Стурлезон в «Молодшій Едді». Він назвав серед полководців, які вели війни в період життя Одіна, Помпея. Видатний римський полководець у той час вів війну проти парфянського царя Мітрідата Євпатора. А це була середина І ст. до н. е.

Чи могло в той час існувати місто Асгард? Звичайно. Місто Гелон існувало в слов'янській землі за півти-сячі років до цих подій. Можливо, його і названо в переказі Асгардом. У всякому разі вказівки на те, що Асгард був культовим центром землі, зближають його з відомим нам уже Гелоном.

Необхідно взяти до уваги також свідчення «Молодшої Елли», в якій знаходимо ще одну згадку про Одіна. Розповідаючи про переселення Одіна, вона вказує на його володіння в Припонтійських землях.

Про що свідчать ці скупі рядки скандінавських легенд? Зіставляючи названі джерела, приходимо до висновку, що при всій розпливчастості їх свідчень Одіна необхідно визнати виходцем із земель Придніпров'я. Вони свідчать про відродження слов'янської державності, яка була подавлена в скіфську епоху. В тій землі над Дніпром, де княжив Одін, уже існувала примітивна форма державної організації. З чого це видно?

Перш за все про це свідчить передача влади за спадковістю. З відходом Одіна віче нового князя не обирало. Одін владу передав братам своїм за спадковістю. Значить, влада вже була відокремлена від народу. Це перша ознака існування держави. Далі. При особі князя було 12 діарів (радників). Рада з представників родоплемінної знаті — це вже елемент державного апарату. Земля мала також адміністративно-культовий центр, тобто столицю. Відомо, що вона не існує без держави.

«Heimskringla» повідомляє, що Одін приніс у Скандінавію рунне письмо. Археологічні матеріали свідчать, що воно відоме було слов'янам Придніпров'я вже у II ст. до н. е. А потреба в письмі виникає, коли суспільство підноситься в своєму розвитку на рівень державності.

Про слов'янську державу в Придніпров'ї на рубежі нової ери згадує Стефан Візантійський. Перераховуючи племена, які жили на південному сході Європи, він відзначив, що «гелони — сарматська держава». Цим він підкреслив час її походження. Відомо, що в епоху панування сармат (II ст. до н. е. — II ст.) даним ім'ям заодно називали і слов'ян. В цю епоху виникла держава у полян, які для історика по старій пам'яті були ще гелонами.

Птоломей в середині II ст. відмітив, що столиця Сарматії Метрополіє знаходиться на Дніпрі. Крім того, йому були відомі Любеч і Чернігів, називає їх Амадокою і Азагарієм.

З цих свідчень можна зробити висновок, що слов'янська держава до II ст. переживала період інкубації. Вона не мала ще політичної ваги в Європі, була явищем непомітним, але поступово набирала сили.

В черняхівську епоху (II—V ст. ст.) настає розквіт життя на слов'янській землі. Швидко розвивається економіка. Помітно зростає добробут населення. Дана епоха залишила глибокий слід у пам'яті народній. Це був «золотий вік» у житті східних слов'ян. Через два століття слов'янська держава, яку Нестор назвав Великою Скіфією, заявила античному світові про своє існування. Історики нових часів нарекли її державою гунів і, по іронії долі, перенесли з Дніпра на Дунай в Паннонію. Слов'яни в 376 році вийшли на рубіж Дунаю і зайняли землі на його північному березі від Дністра до Паннонії включно. Ці землі стали протекторатом Скіфії. Візантія визнавала кордоном зі Скіфією Нижній Дунай і ліву його притоку Дрегкон (Арджеш). Тому Дрегкон Пріск називає прикордонною річкою.

Апогею своєї могутності слов'янська держава досягла в період правління Аттіли (433—453 рр.). Під цим іменем у письмових джерелах пізньоантичної епохи відомий був полянський князь Кий.

Приймаючи зауваження римського посла, що «Аттілі платять данину майже всі племена Скіфії, включаючи й острови Західного океану» (Балтійського моря), варто думати, що до складу його імперії, на правах васальних володінь, входили землі лужицьких сербів, полабських і балтійських слов'ян.

Могутність держави слов'ян зростала за рахунок системи союзів з германськими племенами, її союзниками були остготи, гепіди, герули, скірри, тюрінги, частина франків і бургундів. Ці племена займали землі до річки Рейна. За Піренейськими горами було королівство вандалів — теж союзник Аттіли. За допомогу у війні проти бургундів у 439 році Рим передав під владу Аттіли Паннонію, північну провінцію імперії. В 448 році він підкорив болгарські племена, які жили на березі Чорного моря і в Криму.

Таким чином, хоча контури володінь Аттіли надто розпливчасті, все ж таки вони дають деяке уявлення про розміри його імперії. Вона розкинулася від озера Балатон і берегів Балтійського моря до степів Дону.

Князівська династія, до якої належав Аттіла, вела своє походження від далеких предків. Це видно з відповіді імператора Візантії на вимогу Аттіли призначати послами в Скіфію сановників самого високого рангу. Феодосій II знав Аттілу як спадкового правителя Скіфії.

Імператор при цьому посилається на традицію попередників Аттіли: «Найвищих сановників послами не призначали ні при його предках, ні при інших царях скіфської династії». Посилання імператора Феодосія II на традиції свідчить про встановлення давніх дипломатичних відносин між двома державами — Візантією і Скіфією. Держава, якою правив Аттіла, не була чимось новим для римлян і греків. Членів слов'янської династії греки і римляни називали скіфськими царями,

З найближчих за часом попередників Мундіуха, батька Аттіли, відомі імена князів Велемира і Доната. Велемир нам відомий по війнах з готами 376 і 382 рр. За повідомленням Олімпіодора князь Донат у 412 році стояв з військом на Дунаї, готуючись до походу на Константинополь. Греки запросили миру і під час переговорів отруїли Доната.

Про час і причину смерті Мундіуха нічого не відомо. Можемо тільки здогадуватися, що він правив Скіфією після Доната. Очевидно, період його правління був коротким. На таку думку наводить та обставина, що влада по смерті Мундіуха не перейшла до сина, а до його братів Октара і Ругіли. Вони успадкували владу від брата, бо сини князя Мундіуха Аттіла і Владо були неповнолітніми. Письмові джерела вперше згадують Ругілу як князя Скіфії в 424 році в зв'язку з походом проти Візантії.

Швидко набираючи сили після війни з готами 376 року, Скіфія на початку V ст. стає домінуючою силою в Східній Європі. З посиленням позицій східних слов'ян змінюється розстановка політичних сил в Європі: міняється характер взаємовідносин між Скіфією і могутніми її сусідами — Східною і Західною Імперіями. В 377 році слов'янські війська зайняли землі на північному березі Дунаю від його дельти до озера Балатон. У першій третині V ст. Скіфія вступає в протиборство з імперіями.

Римська імперія розглядала варварські країни як джерело дармової рабської праці і дефіцитної сировини. Господарська система імперії не могла існувати без постійного припливу рабів. Ремеслове виробництво потребувало дешевої сировини, в першу чергу металів. Все це можна було взяти в підкорених країнах. Тому Рим був постійно зайнятий війнами.

Рим в епоху імперії підкорив Галлію, Іспанію, Британію і численні країни Близького Сходу. Спроба поневолити германські племена не вдалася. Германці учинили шалений опір. Війна, яка з перемінним успіхом тягнулася протягом І ст., виявилася безрезультатною, Далі Рейна з боку Галлії римське військо не просунулось.

Тоді Рим звернув свої погляди на північний берег Дуваю. Імператор Траян взявся у 101 році за підкорення Дакії. Це був апогей могутності Римської імперії. Підкоренням Дакії в 117 році епоха завоювань закінчилась. На нові завоювання сил не вистачало. Паразитичне життя привілейованих станів і низька продуктивність рабської праці вели до вичерпання державних ресурсів. У скарбниці не вистачало коштів для оплати найманого війська. Про нові завоювання не могло бути й мови. Разом з економічними труднощами наростала неприязнь варварських народів до імперії, яка важким тягарем гнітила їх протягом віків. І вони піднялися проти Риму. Але боротьба була важкою. Три століття потрібно було народам Європи, щоб розхитати підвалини Римського колоса і довершити його падіння.

Аттіла, будучи талановитим дипломатом, не упускав нагоди зав'язати дружні відносини з противниками Риму і Візантії. Особливо він дорожив союзом з германськими племенами. В числі його найбільш надійних союзників були гепіди і остготи. Вони завдавали багато клопоту обом імперіям. Остготи, які сиділи вздовж морського берега по ліву сторону від Дніпра, за згодою Аттіли переселилися в 439 році в Паннонію, прикордонну провінцію Римської імперії на Дунаї. Гепіди поселились у сусідах з остготами в Дакії на землях між Дунаєм і Тисою, витіснивши звідти язигів. Вихід союзників Аттілй на Дунай зміцнив позиції Скіфії проти Риму і Візантії. На північному кордоні обох імперій нависла серйозна загроза.

Важливою причиною напруги у відносинах між імперіями і варварським світом Європи служило незадоволення останнього нерівноправними умовами торгівлі. Торговельні стосунки між сторонами будувалися з порушенням еквівалентності обміну. Римські і грецькі купці скуповували товари у місцевого населення варварських країн за безцінок. Ціни ж на імпортні товари були непомірно високими.

Особливо терпіли від дискримінації слов'янські купці. На ринках Візантії вони наражалися на риск і навіть на небезпеку за життя, їх часто грабували. На товари слов'янських купців накладали таке високе мито, що виручка від продажу часто не покривала затрат. Візантійські купці на землях Скіфії торгували без мита.

Каменем спотикання в стосунках між Скіфією і Візантією було також питання про перебіжчиків. Втікачі завдавали слов'янам багато клопоту. Вони служили для греків не тільки джерелом інформації. З них часто здібні і кмітливі ставали воєнними спеціалістами і значними адміністраторами. Римляни і греки охоче давали втікачам притулок, використовуючи їх досвід і знання на шкоду залишеній батьківщині.

Тяка політика вносила напругу у відносини між Візантією і слов'янами. Тому в договорах Скіфії з Візантією завжди першим пунктом стояла вимога про повернення втікачів.

Економічні й політичні інтереси Скіфія змушена була захищати збройною силою. Уже скоро по закінченні війни 376 року з готами слов'яни вдаються до енергійних вторгнень у задунайські провінції Візантії з метою примусити її до встановлення рівноправного партнерства в стосунках.

Грецькі джерела античної епохи повідомляють про вторгнення слов'янських військ у межі візантійських земель у 408 році під проводом Улдиса, в 312 році—під проводом Доната, в 424 році — Ругіли. Оскільки Візантія не мала сил протидіяти вторгненням слов'ян, то змушена була укласти з ними в 427 році договір, за умовами якого зобов'язувалась:

1. Повертати всіх перебіжчиків скіфам.

2. Відкрити торжища в прикордонних містах імперії для торгівлі з купцями Скіфії.

3. Щорічно виплачувати Скіфії 350 літрів золота як гарантію за дотримання умов договору.

В історії це був перший офіційний договір між греками і слов'янами. Візантійська сторона виконувала умови договору неохоче. Вона ухилялася від повернення втікачів. Крім того, виникали непорозуміння через втручання Візантії у відносини між слов'янами і болгарськими племенами, які поселилися на землях вестготів у Причорномор'ї. Слов'яни були зацікавлені в збереженні з ними дружніх відносин.

Але константинопольський двір вживав заходів, щоб загострити між ними відносини. З цією метою імператорський двір наділяв подарунками племенних вождів кочівників, схиляючи їх до воєнного союзу з імперією. Племінні вожді охоче йшли на таке зближення з Візантією.

Скіфія рішуче виступила проти такого союзу, який був спрямований проти її інтересів. Князь Ругіла вирішив збройною силою примусити непокірних сусідів відмовитися від союзу з греками. «Він вирішив вести війну проти амілдзурів, ітнмарів, тонозурів, боїсків та інших народів, які поселилися на Істрі і схиляються до союзу з римлянами», — писав Пріск.

У 433 році військо слов'ян наблизилося до дунайського кордону Візантії. Під час приготувань до наступу Ругіла захворів і помер. У Марг на Дунаї прибуло візантійське посольство на чолі з Плінфою і Епігоном, яке мало повноваження вести переговори по відновленню миру. З боку Скіфії їх вів Аттіла. Переговори завершилися поновленням попереднього договору, але розмір щорічної данини збільшувався до 700 літр золота.

За свідченням Пріска, договором передбачалися такі умови:

1. Римська адміністрація зобов'язана видавати перебіжчиків зі Скіфії незалежно від часу їх втечі.

2. Римляни не повинні подавати допомоги варварам, які перебувають в стані війни зі скіфами.

3. Торгові операції мають здійснюватися на рівних правах з дотриманням безпеки для купців.

4. За римлян, які втекли з полону без викупу, сплатити па вісім золотих.

5. Візантія щорічно виплачує скіфам данини 700 вітрів золота як гарантію за дотримання умов договору.

Наскільки важливим для слов'ян було питання про повернення перебіжчиків, можна судити з того, що майже через 500 років у договорах князів Олега та Ігоря з греками ця умова також стояла першою. Аттіла ж постійно і наполегливо вимагав повернення перебіжчиків.

Візантійська сторона не дотримувалася належним способом умов договору стосовно перебіжчиків. Втікачі зі Скіфії, як і раніше, отримували притулок у ромеїв. Це знову викликало війну. Приводом для неї послужив інцидент у 442 році на торжищі в Марні на Дунаї. Скіфські купці, виведені з терпіння обманом і шахрайством греків, підняли бунт і почали бити кривдників. Товпа слов'ян, перебравшись через Дунай, захопила місто Вінамікій і пограбувала його. Аттіла направив посла в Константинополь з вимогою видати втікачів. «Прочитавши лист Аттіли... римляни відмовилися видавати втікачів», — повідомляє Пріск. У відповідь на відмову слов'янські війська перейшли Дунай і вторглися в межі Візантії.

Війна тягнулася п'ять років. Задунайські провінції імперії були спустошені. Потерпівши в 447 році рішучу поразку при Хероніссі, Візантія змушена була погодитися на важкі умови нового договору, який передбачав;

1. Видачу всіх перебіжчиків.

2. Відчуження смуги земель на південному березі Дунаю шириною 200 км і довжиною 400 км. Наїс, батьківщина Константина Великого, став прикордонним містом. Туди було перенесено торжище з Марга.

3. Внесення одночасної данини в розмірі 6000 літрів золота. Щорічна данина становить 2100 літрів золота.

4. Викуп за полонених римлян по 12 золотих з чоловіка.

Після поразки у війні 442—447 років Візантія стала данником Скіфії. Якщо раніше данина виплачувалася в формі плати Аттілі за службу при візантійському дворі, оскільки він мав звання полководця імперії, то після війни Візантія і за формою, і за суттю перетворилася в данника. З цього приводу Пріск пояснює, що «не тільки всіх скіфів, а й римлян він примусить платити собі данину». І далі додаві «Римляни підкорялись всякій його вимозі, на всяке з його (Аттіли) сторони спонукання дивились як на наказ повелителя».

Аттіла принизив Візантію до становища бідного васала. Наскільки далеко сягала його могутність, можна судити по тій обставині, що він давав вказівки імператору Візантії, кого варто призначати послом до Скіфії. Пріск каже: «Максимін вийшов з палацу Аттіли і говорив мені, що варвар вимагає, щоб посланником до нього був призначений або Ном, або Анатолій, або Сенатор, крім них він нікого іншого не прийме. На зроблене Максиміном зауваження, що не варто було б призначати в посольство цих мужів і через те робити їх царю запідозреними, Аттіла сказав, якщо римляни не зроблять того, що він хоче, то незгода буде вирішена зброєю».

З Римською імперією Скіфія підтримувала дружні відносини. Вони були встановлені ще в правління Мундіуха. На це натякає перебування Аеція заложником при дворі слов'янського князя.

Батько Аеція, майбутнього полководця Римської імперії, Гауденцій, займав посаду магістра римських військ, які охороняли від варварів дунайський кордон. Гауденцій від імені римського імператора Гонорія уклав з варварськими племенами, готами і гунами мирний договір. Щоб римська сторона дотримувалась умов договору, Гауденцій змушений був дати заложником свого сина. Спочатку Аецій жив при дворі готського вождя Аларіха. Після його смерті Аецій мешкав при дворі князя Мундіуха, де відбулося його знайомство з молодим княжичем Аттілою. Це знайомство поклало початок довголітній дружбі між ними, яка продовжувалася більше двадцяти років.

В 437 році війська Аттіли на прохання Аеція піддали розгрому Бургундське королівство на Рейні. В 439 році римські війська на чолі з Літторієм здійснили похід проти вестготів у Галлію. В поході брали участь в ролі допоміжних військ загони слов'ян. «В часи консульства Феодосія і Феста, — пише Іордан, — римляни, порушивши мир, пішли проти нього (Теодоріха) війною в Галлію, приєднавши до себе гунські допоміжні війська». Ці загони входили до складу військ Аттіли. Про це свідчить участь Аттіли в підписанні мирного договора між противниками.

За допомогу, надану Риму, Аттілі була передана провінція Паннонія «внаслідок угоди, укладеної з Аецієм, полководцем західних римлян». Крім територіальної компенсації римська сторона взяла на себе зобов'язання утримуватися від втручання у взаємовідносини між Скіфією і Візантією. Вірогідність такого передбачення випливає з того факту, що у війні 442—447 рр. Рим дотримувався нейтралітету.

Про укладення договору між Скіфією і Римом повідомив Пріска римський посол коміт Ромул, який прибув на переговори до Аттіли одночасно з посольством Максиміна. Розповівши про похід скіфів у землі Персії на чолі з Васихом і Курсихом, він додав, що це ті самі полководці, котрі згодом приїхали в Рим для укладення союзу... вони царського скіфського роду». Таким чином, відносини між Скіфією і Римською імперією в 439 році були оформлені угодою про союз. Заложником для гарантії дотримання угоди Аецій передав скіфам свого сина Карпіліона.

У момент приїзду обох послів у тривалих дружніх відносинах між двома державами намітилось охолодження, що вказувало на наближення кризи, яка через три роки завершилася Каталаунською битвою.

Політичний момент в 448 році чітко охарактеризував Констанцій, досвідчений дипломат, який прибув до Скіфії разом з послом Ромулом від Аеція. Поступивши на службу в канцелярію Аттіли, він зобов'язаний був під виглядом секретаря вести розвідку на користь Риму. В бесіді, яку вели посли, очікуючи прийому в Аттіли, Констанцій пояснив ситуацію, яка складалася між Скіфією і Римською імперією. Зупинившись на задумах Аттіли про підкорення Персії, Констанцій висловив догадку про те, які воно може мати наслідки для взаємовідносин між двома державами.

«Я боюся, що Аттіла після легкого підкорення Персії не вернеться звідти другом римлян, а їх владикою. Тепер він отримує від них золото за звання, яке вони йому присвоїли, але якщо він підкорить і мідів, і парфів, і персів, то не буде більше терпіти, щоб римляни не визнавали його влади. Визнаючи Їх за своїх рабів, він буде їм ставити найбільш важкі і нестерпні вимоги. Підкоривши мідів, парфів і персів, Аттіла відмовиться від почесного звання і гідності, котрими римляни думали вшанувати його, примусити їх замість полководцем називати себе імператором».

Причин для погіршення відносин з Римом було кілька. Однією з них була відмова римського імператора видати сестру Гонорію заміж за Аттілу.

В 450 році вмер візантійський імператор Феодосій II. Коли Аттіла узнав, що після смерті Феодосія на престол Східної Римської імперії посаджений Маркіан і коли йому сповістили про те, як поступили з Гонорією. то він відправив послаників до імператора західних римлян, вимагаючи, щоб не було допущено ніяких утисків Гонорії, тому що вона заручена з ним, що він помститься за неї, якщо вона не отримає престолу».

Римський двір відповів відмовою. Крім того, імператор Валентинівн III виявив підтримку одному з франкських королевичів, котрий намагався лишити престолу свого старшого брата, який шукав підтримки в Аттіли. Спалахнула також стара ворожнеча між вестготами, які жили в Аквітанії, і скіфами. Вестготи мали намір потіснити вандалів, які мешкали в Іспанії, їх король Гензеріх був союзником Аттіли. Збіг цих обставин підштовхнув Аттілу на рішення розсікти мечем клубок складних суперечностей у відносинах з Римською імперією.

Слов'янські полки в союзі з остготами і гепідами рушили на Галлію, її географічне положення було зручним, щоб нейтралізувати вестготів Аквітанії, підтримати права старшого франкського королевича на престол і примусити римського імператора дати згоду на шлюб з Гонорією. Крім того, Аттіла хотів заручитися допомогою воєнної дружини князя Сангібана. Це були вихідці зі Скіфії, які на початку V ст. оселились в околицях Орлеана на Луарі. Вони перебували у васальній залежності від Риму і прагнули її позбутися. Тому князь Сангібан хотів допомогти військам Аттіли.

Але Аттіла не зміг нейтралізувати вестготів. Їх військо об'єдналося з римськими легіонами Аеція. На князя Сангібана впала підозра римлян в нелояльності і вони вжили заходів, щоб не дати йому змоги приєднати дружину до слов'янських військ. Таким чином, ситуація для слов'янських військ та їх союзників напередодні Каталаунського побоїща різко погіршилась.