Україна - четверта за кількістю Праведників світу

Пошуковою роботою волинянина Дмитра Омелянюка зацікавився фонд "Шоа" ("Голокост") знаменитого режисера Стівена Спілберга.

... У двері вже гримали. Чорнява жінка схопила своє немовля і простягнула його русявій: «Іменем Бога прошу - врятуй її». Перша думка русявої: «Зараз нас усіх постріляють. Тому...». Але усмішка, яка раптом розцвіла на обличчі чужого їй чорнявого ангела-немовлятка, враз відігнала зрадливу другу думку: зізнатись і таким чином, можливо, врятувати хоча б своїх дітей. Тож поки чоловік йшов відкривати двері, вона зірвала із себе хустку, закутала в неї чужу дитину і поклала її в колиску до свого малесенького сина, накривши рядном із головою.
«Жиди є? Якщо знайдемо - усіх розстріляємо», - сказав один з поліцаїв.
У цей час в колисці заридала дитина. Жінка нахилилась над нею, подумки молячись, щоб не заплакала й друга, бо одразу здогадаються, що в колисці - двоє немовлят.
«Чия дитина?» - запитав інший поліцай, який нишпорив по хаті. «Чия ж - наша». - «То заспокойте її!» - «Ой, хвора вона дуже...», - сльози градом бризнули з очей матері. «Йдемо звідси, бо ще заразу яку дістанемо, а тут нікого нема...».
Усі ці хвилини під колискою під підлогою тремтіли у схованці і молились до свого Бога батьки чорнявої дівчинки...

ЗАРАДИ СПРАВИ ВІДМОВЛЯЄТЬСЯ ВІД ПЕРШОЇ ГРУПИ ІНВАЛІДНОСТІ

Дмитру Омелянюку - 77 років. Він бачить лише на одне око, і то ледь-ледь. Але свідомо відмовляється від першої групи інвалідності, бо інакше не зможе займатись справою, до якої, як каже, його покликало серце. Якби мав першу групу, йому б не продали квитків на поїзд без супроводжуючого. А без частих подорожей робити свою справу він би не зміг.

Сподвижництво, завзяття цього уже немолодого чоловіка з білим ціпком і потертою торбою у руках справді захоплює. От і в редакцію разом з ним прийшло троє жінок, з якими Дмитро Степанович про щось жваво спілкувався, розпитував.

Його співрозмовниці - це уродженка села Щедрогір Ратнівського району Параска Давидюк та її дві доньки. 78-річна Параска Микитівна добре пам'ятає роки Другої світової, коли її батьки врятували від смерті євреїв - чоловіка та дружину і їхню маленьку дитинку.

- У 1943 році в Авраама та Рухлі, яких ми переховували, народилась донька, назвали її Наталя, - й зараз із хвилюванням згадує Параскевія Микитівна. - Коли приходили німці чи поліцаї, ми її ховали у колисці з моїм меншим братом Григорієм, який народився рік перед тим. Так малюки удвох в колисці й росли. Наташа зараз живе в Ізраїлі.

- У цьому селі стояла німецька частина, - додає вже Дмитро Степанович. - Тобто переховували вони євреїв під самим носом у німців. Якби ті дізнались, смерть би чекала на всіх. Це і є найвищий героїзм - щоденний, протягом довгих місяців і років. Недарма ж кажуть, що врятоване навіть одне людське життя - це врятований світ.

Дмитро Омелянюк старається, щоб батьків пані Параскевії записали до Праведників світу, а її саму - нагородили аналогічною українською відзнакою «Праведник України» [Праведником світу може бути лише той, хто народився до 1929 року].

Пошук людей, які в роки війни врятували євреїв від загибелі, і є справою життя Дмитра Омелянюка. Прийдешні покоління мусять знати і пам'ятати про зразки людяності і героїзму тих, хто жив на цій землі до них.

Україна - четверта за кількістю Праведників у світі, після Польщі, Франції та Нідерландів.

Понад 2200 українців є Праведниками світу, їхні імена викарбувані на Стіні честі у Єрусалимі. І приблизно кожного десятого з них розшукали саме Дмитро Омелянюк та його сестра Лідія Кушко, яка проживає у Рівному. Удвох вони також знайшли понад 600 людей, які стали Праведниками України!

В роки війни й сам Дмитро Омелянюк разом із батьками врятував євреїв. Його батько Степан і мати Марія стали одними з перших в Україні Праведниками світу.

«ЯКЩО ЗАГИНЕМО, ТО РАЗОМ»

- У серпні 1942 року тато виявив у нашій клуні двох закривавлених чоловіків, - згадує Дмитро Степанович. - Одного з них - Рубіна Гроссера - батько знав. Іншого звали Лейба Неймарк. Вони втекли з-під розстрілу.

Через два тижні до нас прийшли поліцаї: «Якщо кого знайдемо, - розстріляємо і закопаємо у вас на кухні». У хаті перевернули все і пішли в клуню. А втікачі ховались саме там, під конюшиною. «Вилазьте, Степан сказав, що ви там», - крикнув хтось з поліцаїв. - «Нікого я не ховаю», - голосно поправив батько.

Якусь мить усі прислухались, але в клуні - тиша. Тоді шуцмани стали штрикати конюшину довгим штирем, а потім наказали татові перекидати її в інший бік.

Батько взяв вила: «Давайте разом зі мною, бо я сам довго буду», - запропонував він їм, бо тоді мав травмований хребет - впав з коня. Якби ті погодились, то це був би кінець. Але поліцаї плюнули і пішли.

За усім цим спостерігали троє дітей Степана Омелянюка та його дружина. У той момент їхні життя висіли на волосині. Це розуміли і втікачі.... «Степане, ми підемо здамось, бо вас постріляють, якщо знайдуть нас», - не хотіли євреї наражати на небезпеку сім'ю.

Батькову відповідь Дмитро Омелянюк пам'ятатиме до кінця свого життя: «Як загинемо, то загинемо усі. Я вас не відпускаю».

- Мені тоді було 9 років, - продовжує Дмитро Степанович. - Тато покликав мене до себе, погладив по голові і каже: «Митю, тепер мама не зможе часто ходити до клуні з відром з їжею. Це може викликати підозри. Носити їсти будеш ти». Дитина, яка грається і бігає туди-суди, не така підозріла. Я зробив собі дерев'яну шаблю, грався нею і носив їсти. Прибігав, стукав по сучку, чоловіки вилазили зі схованки і забирали їжу.

Але малоземельній сім'ї з п'яти душ було важко сплатити усі побори, прогодувати і себе, і двох утікачів. Тому за якийсь час Лейбка Неймарка батько відвів до свого двоюрідного брата. Рубін Гроссер, який залишився, перебував у схованці в клуні, куди вело два лази. Щоб хоч якось допомогти своїм рятівникам, в'язав снопи, молотив. А малий Митько в той час стояв на сторожі...

Рубін Гроссер переховувався на хуторі в Омелянюків 18 місяців - за цей час їхню хату тричі обшуковували. Потім він пішов у червоні партизани, воював в Радянській армії, а у кінці війни перейшов в американську зону окупації і опинився на Заході.

А доля розпорядилась так, що його схованка у клуні врятувала життя і самому батькові Дмитра Омелянюка, і не тільки йому. У 44-ому німці схопили Омелянюка-старшого та ще п'ятьох чоловіків і зачинили в цій клуні. Мали вранці розстріляти. Але вночі усі втекли через... лаз, яким раніше користувався врятований єврей Рубін.

ПАМ'ЯТАЙМО ЛЮДЕЙ, ЯКІ РЯТУВАЛИ СВІТ

Про те, що його батьки стали Праведниками світу, Дмитро Степанович дізнався лише через 15 років, у 1993-ому. Тоді у Луків (колись Мацеїв) приїхала делегація з Ізраїлю на відкриття пам'ятників на місцях масових розстрілів євреїв.

Керівник делегації й повідомив, що Степану та Марині Омелянюкам, батькам Дмитра Степановича, присвоєно почесне звання «Праведник народів світу». Врятований Рубін Гроссер дав про це детальні свідчення. Пізніше батьківську нагороду з рук посла Ізраїлю в Україні отримав Дмитро Степанович. У Годовичах (Турійський район), його рідному селі, усього було врятовано 13 євреїв, четверо годовичан стали Праведниками світу, а 21 - Праведниками України.

На той час Дмитро Степанович уже два роки активно співпрацював з київським фондом «Пам'ять жертв фашизму в Україні», яким керує Ілля Левітас. Спільна робота почалась після того, як волинянин у 1991 році побував на виставці про Бабин Яр.

І вже майже 30 років Дмитро Омелянюк безкоштовно, на громадських засадах, веде пошукову роботу. Розраховує винятково на свою пенсію.  

Ночує у знайомих, у тих рятівників, яких розшукав, а то й на вокзалі. З собою возить постільний комплект і сякі-такі харчі. Важко й уявити, що цю титанічну роботу робить напівсліпий чоловік, робить без жодної матеріальної вигоди...

Колись багато років Дмитро Степанович працював на Тернопіллі - будував гідроелектростанції - тож об'їздив усю цю область і взагалі Галичину. Але з 1969 року живе у Криму, тому значна частина кримських Праведників теж розшукана саме ним. На Волині ж кількість знайдених ним рятівників уже рахується сотнями.

А вже самого Дмитра Омелянюка розшукали працівники фонду «Шоа» («Голокост»), заснованого всесвітньо відомим режисером Стівеном Спілбергом, який є автором знаменитого фільму про порятунок євреїв «Список Шиндлера». Цей фонд збирає свідчення про Голокост.

Своїми спогадами про ті роки і свою пошукову діяльність Дмитро Омелянюк ділився на відеокамеру для фонду Спілберга чотири години.

А нам подумалось, що Дмитро Степанович сам один вартий цілого фонду, стільки доброго і потрібного він зробив в Україні.

- Навіщо це мені потрібно? - перепитує після паузи Дмитро Степанович. - Потрібно. І причина проста: я відчуваю за собою таку моральну необхідність. Пам'ять про людей, які рятували світ, обов'язково мусить залишитись для наступних поколінь. Тоді на Землі не переведуться люди, які у разі потреби зможуть врятувати світ...