Епідемія глупості

Ти сидиш на світанку в кумедних червоних шкарпетках, тебе всередині мучить питання - стріляти чи не стріляти, ти живеш в глупості, але, насправді, в гущі майдану серед найстрашнішої зброї, що видумало людство з початку буття, серед зневаги та сміху до всього несправжнього, чи скоріше - неспроможного та кволого, бо воно важко дихає без світла, в тіні, вже багато тисяч століть.

Боже, яка неприємність! Народ оголошується в розшук, а народ - ось тут! Він нікуди не втік, і не думав. П*є собі по всіх закутках гарячий чай з лимоном. Це ж справжній радикалізм! Аякже! Діти бувших запроданців сумно дивляться в тарілки. Вони хочуть третьої світової війни. Хвацький лисий дядько з фальцетом розповідає, що нове покоління (о жах!) не знає - хто виграв у тій колишній війні! А от він знає, але не скаже. Він тішиться своїм маленьким секретом, його задовольняє роль консерватора душ, він робить заяву, в якій розкриває свій тваринний страх перед справжнім одужанням, бо завжди ненавидів правду та спішив до такого утрамбованого світу, де б не було Бога.

Його нервують стигмати страждущого Ісуса на картині, що трохи скошено висить на якійсь заплямованій стіні. Дядько теж колись терпів, але це було так давно, так далеко, в такому сірому від щастя дитинстві... Тепер все це зовсім недоречно. Народ, що став раптом злочинцем всім своїм темним началом, і червоний прапор на сході.... А  вздовж шляху мертві з косами стоять...

Коли ж скінчиться цей розподіл на вчорашнє та майбутнє? Війна завжди розпочинається там, де перед цим жадібні найманці рили ями для своїх майбутніх жертв. На жаль, є люди, котрі держать в знаряддях вбивства останній аргумент. Із всіх необхідних для шлунку гун, для них завжди головна - гуна невігластва.