Ми маємо це пам’ятати! Історія "братніх" взаємовідносин (автор Микола Воротиленко)

Московськими "істориками" 19 століття вважається самим інтелегентним і культурним століттям в історії Московії. За рахунок чого це відбувалось? Тому що в той час в Україні все нищилось національно і вона обкрадалась економічно. Мільйони українців працювали без оплати і гинули за імперію. Тепер Путін нас кличе назад. Пане Путін ми вже були там.

1804 р. Було видано царський указ, який забороняв навчання українською мовою. Результати національного гніту одразу позначилися на стані освіти в Україні. Перепис 1897 року показав, що на 100 осіб тут було тільки 13 письменних.

1806 р. Ув'язнений і таємно вбитий у в'язниці геніальний український композитор А. Ведель.

1807 р. Учитель Харківської гімназії Т. Сєліванов хвалився: "Мы застали в училищах самого Харькова учителей, что так и резали по-украински с учениками; да мы, то есть новоприбывшие из семинарии учителя, по распоряжению начальства сломили их и приучили говорить по-русски" ("Слово Просвіти", 1998. – Ч.3. С. 10).

1808 р. Закриття Руського інституту Львівського університету, на двох факультетах якого (філософському і богословському) низка предметів викладалася українською мовою.

1811 р. Закриття Києво-Могилянської Академії.

1812 р. Пообіцявши козакам повернути самоврядування, московини закликали їх виступити проти Наполеона. Українці сформували 15 кінних полків, які поповнювалися і забезпечувалися своїм коштом два роки. Але після перемоги над французами московини не виконали своїх обіцянок і повернули козаків у підневільний стан. (На сусідніх землях донські козаки мали певні свободи).

1815 р. А. Аракчеєв почав здійснювати в Україні (і по всій імперії) ідею державної власності на землю та людей (майбутні радгоспи – Авт.) Лише в самій Україні державі належали 3394000 кріпаків (казьонниє крестьянє на казьонних землях) (Тройніцкій. "А чіслє крєпасних в Росії"). Московський уряд скуповував робітників для державних робіт (як худобу). За дитину платили 390 рублів, за підлітка 790 рублів, за дорослу людину 1000 рублів (К. Кононенко. "Ukraine and Russia").

1817 р. Остаточно Закрито Києво-Могилянську академію, яка проіснувала більше 160 років.

1819-1829 pp. На початку XIX ст. посилюється феодальний гніт закріпачених українців. Селяни відповідають численними повстаннями, які жорстоко придушувалися москалями. Ось лише три з них. Після придушення Чугуївського повстання (1819) до суду було віддано 363 особи, з яких 273 засуджено до смертної кари, решту відправлено до Сибіру. Після придушення Уманського повстання (1826) до суду віддано й жорстоко покарано 150 осіб. Центр Шебелинського повстання (Слобожанщина, 1829) москалі оточили дивізією військ, проти беззбройних селян застосовують артилерію. 109 селян вбито, 143 віддано до суду, багатьох страчено або відправлено до Сибіру.

1822 р. До цього часу Україна виробляла 25 млн. кг вовни щорічно і була головним конкурентом Англії, яка мала дешеву (австралійську) вовну. Але в 1822 р. Москва наклала охоронне мито на іноземні товари, яке доходило до 200% їх вартості. При цьому Москва зняла мито з англійської вовни. Таким чином, введенням високого мита і забороною вивозити вовну в інші країни, Москва знищила цей промисел в Україні. 80% тютюну, що вирощувався в Україні, перероблялося в Петербурзі.

1824 р. Міністр освіти А. Шишков видав розпорядження: "Воспитание народное по всей империи, несмотря на разность вер и языков, должно быть чисто русское". Цензурний режим щодо малоросійської писемності зобов'язував: "Подвергать запрету всякое малороссийское слово как по существу вредное и опасное для государственного единства" (Україна. – 1993.- Ч. 26.- С. 27.).

1830 p. Під час польського повстання москалі звернулися до козаків, знову даючи їм надію на повернення автономії. Українці сформували 8 кінних полків. Польське повстання придушили, а козаків знову обдурили. Що більше, їхня готовність іти на жертви задля повернення давнього устрою викликала підозру. Два полки після придушення польського повстання відправили на Кавказ, але розселили не на Кубані серед українців, а серед московинів.

1831 р. Царським указом скасовано Магдебурзьке право, що явилось кінцем місцевої автономії в Україні, знищення українського судочинства, знищено виборність місцевої влади.

1830-1835 рр. Жорстоке придушення москалями руху українців Поділля, Київщини та Бессарабії на чолі з Устимом Кармалюком проти московської кріпацької системи. Підступне вбивств українського народного героя 22 жовтня 1835 р.

1832 р. Реорганізація освіти на Правобережній Україні на загальноімперських засадах із переведенням на російську мову навчання.

1832 р. Губернатор України А. Лєвашов наказав вирубати великий 200-річний липовий гай, що його насадив митрополит П. Могила, а також тополі, що прикрашали вулиці Києва, без жодної на те потреби. У 1863 р. кияни його засадили. Наступник А. Лєвашова М. Аннєнков наказав вирубати природний гай на київських горах знову.

1833 p. Московські солдати за наказом з Петербурга в один і той же день в усіх мечетях Криму конфіскували всі письмові документи, книги, історичні манускрипти татарською, турецькою та арабською мовами, серед яких було багато матеріалів, що стосувалися Русі-України та її відносин з південними народами. На центральних площах запалали багаття. "... У XVIII столітті Дике Поле затопило Крим новою хвилею варварів... Ці варвари – московини..." (Максиміліан Волошин). N110

1834 р. Значно зросло вивезення архівних документів з України до Петербурга. Було вивезено старовинні книги та рукописи Михайлівського та Микільського монастирів, Софійського собору, Духовної академії та семінарії, понад 500 актів 1496-1808 рр. З Київської казенної палати – понад 900 актів за 1596-1794 рр. З Чернігівського губернського правління – старовинні українські архіви Горлицької ратуші, Кременецького магістрату, Київської й Перемишльської міських дум.

1834 р. Заснування Київського університету з метою "Русіфікації Юго-Западного края".

1834 р. Своїм указом цар Микола І скасував в Києві Магдебурзьке право.

1838 р. В Києві при університеті Святого Володимира 8 лютого 1938 року був заснований "комітет внутрішньої цензури", який тримав під контролем всі друкарні. Навіть заборонялось вживати деякі літери з української абетки.

1839 p. Ліквідація української греко-католицької Церкви на окупованих Московією Правобережній Україні. Сотні християн і багато священиків вбито, а 593 з них заслано до Сибіру. Замість них було прислано московських "батюшок", чиновників-наглядачів у рясах.

1842 р. Київ почав відбудовувати свою найстарішу, ще Володимира Великого, Десятинну церкву. За рішенням Петербурзької академії мистецтв, були знищені всі залишки цієї церкви, серед них безцінні для науки написи, фрески, прикраси (не надо увлекаться южнорусской стариной).

1846 р. Московщина зрівняла з землею залишки руїн церкви св. Ірини з 1037 р., хоч жителі Києва за свій кошт поставили огорожу навколо цих руїн як пам'ятника першого сторіччя християнства на Русі з метою відбудувати її в майбутньому.

1847 р. Московщина позабирала з книгарень в Україні все друковане українською мовою і попалила.

1847 р. Імперський міністр граф А. Орлов у своєму звіті цареві радив покарати Т. Шевченка якнайтяжче, бо він може стати батьком української незалежної держави.

1847 р. Розгром Кирило-Мефодіївського братства і наказ цензорам суворо стежити за українськими письменниками, "не давая перевеса любви к родине над любовью к отечеству".

1847 р., 4 липня. У розпорядженні полтавського губернатора зазначається: "Государь император высочайше повелеть соизволил напечатанные сочинения: Шевченки – "Кобзар", Кулиша – "Повесть об украинском народе", "Украйна" й "Михайло Чернышенко", Костомарова – "Украинские баллады" и "Ветка" – запретить и изъять из продажи, об исполнении чего и последовало ко мне предписание г. министра внутренних дел от 19 минувшего июня".

1847-1857 pp. Десятирічна солдатська каторга із "забороною малювати і писати" геніального поета, маляра і мислителя Тараса Шевченка. А ось що писав про Тараса Шевченка "революційний демократ", "нєістовий" В. Бєлінський в грудні 1847 р.: "Здравий смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и подлеца... Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля – один на государя императора, другой – на государыню императрицу...". Москаль – завжди москаль, і дуже важко побачити різницю між "революційним демократом", знавіснілим шовіністом і лісовим дикуном.

1853 р. Спотворено видання "Літопису" Граб'янки.

1853 р. Міністр народної освіти виніс сувору догану цензору, який дозволив надрукувати у газеті "Черниговские губернские ведомости" добірку українських історичних прислів'їв та приказок, бо це, мовляв, може послужитися розпалюванню ворожнечі між великоросами і малоросами.

1862 р. Знищення українських безоплатних недільних шкіл для навчання дорослих, організованих українською інтелігенцією. За "українофільську діяльність" на сім років москалі виселяють з Русі-України до Архангельська Павла Чубинського. Припинилося видання українського літературного та науково-популярного журналу "Основа".

1863 р. Циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва про заборону видавати підручники, літературу для народного читання та книжки релігійного змісту українською мовою, якої "не было, нет и быть не может".

1863 р. Заборонено ввіз і поширення в імперії львівської газети "Мета".

1864 р. Впроваджений Статут про початкову школу: навчання має проводитись лише московським наріччям.

1864 р. Тисячі пудів архівних матеріалів вивезли до Москви після судової реформи 1864 року. Згідно з обіжником Міністерства юстиції від 3 грудня 1866 року, туди потрапила велика кількість документів ліквідованих установ із Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Херсонської та Чернігівської губерній.

1869, 1886 pp. Укази про доплату російським чиновникам за русифікацію України: "в десяти Юго-Западных губерниях лицам русского происхождения, исключая, однако, местных уроженцев, производятся прибавки к содержанию...".

1870 p. Вказівка міністра освіти Московії Д. Толстого про те, що "...кінцевою метою освіти всіх інородців, що проживають у межах нашої вітчизни, має бути обрусіння". Отже, українців відносили до "інородців". В умовах постійного протиукраїнського терору багато талановитих українців (зокрема, М. Гоголь, П. Чайковський, В. Короленко, А. Чехов) змушені були своєю творчістю збагачувати чужу культуру. Їх московини приписали собі, як і математика М. Остроградського, маляра І. Рєпіна та багато ін.), як і нашу історичну та культурну спадщину.

1874 р. Москалі видали новий Статут про початкові народні школи, у якому підтверджено, що навчання має проводитись лише московським наріччям.

1876 р. Емський указ Олександра II про заборону ввезення до імперії будь-яких книжок і брошур "малоросійським наріччям", заборону друкування оригінальних творів і перекладів, крім історичних документів та творів художньої літератури, в яких "не допускати жодних відхилень від загальновизнаного російського правопису". Заборонялися також сценічні вистави, спів, читання та друкування текстів до нот українською мовою. Емський указ, як і чимало інших, був таємним. Очевидно, відали обрусителі, що творять, і боялись розголосу. Прийняття таємних указів "з одного боку було протизаконним і злочинним, а з другого – таємністю громадяни позбавлялися можливості оскаржень" (С. Шелухин).

1876 р. Москвини знищили історичну браму Станіслава Августа в Кам'янецькому замку.

1876 р. Москвофіли Галичини привітали указ 1876 про заборону української мови. Було за що: Росія взялась таємно субсидувати москвофільську газету "Слово" – "для протиставлення в Галичині українофільському напрямку ідей" (В. Міяковський). Москвофілів використовували для боротьби з українством у Галичині і польські шовіністи. Так, М. Здзєховський закликав "порозумітися з українцями-русофілами для того, щоб задушити український дух, який не дає спокою галицьким полякам".

1876 р. Указ про зобов'язання "прийняти як загальне правило", щоб в Русі-Україні призначати вчителів-московинів, а українців посилати до Петербурзької, Казанської і Оренбурзької округ. Це "загальне правило" діяло і за правління комуністів до проголошення Україною незалежності в 1991 р. Як наслідок, за 100 років з Русі-України у такий спосіб було виселено кілька мільйонів української інтелігенції, а в Україну надіслано стільки ж москвинів.

1876-1880 pp. Українських учених та педагогів М. Драгоманова, П. Житецького та багатьох інших звільнили з роботи за наукові праці з українознавства, а П. Лободовського – за переклад лише одного речення з Євангелія українською мовою. "Немедленно выслать из края Драгоманова и Чубинского, как неисправных и положительно вредных в крае агитаторов... с воспрещением въезда в южные губернии и столицы, под секретное наблюдение".

1881 р. Граф Ігнатьєв ще раз розсилає в Україну указ від 1876 року з додатками, де особливу увагу звернено на дотримання "общерусского правописания" і дозволяють ставити українські вистави, але кожного разу українська вистава мала бути попереджена російською.

1881 р. Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою.

М. Костомаров у статті "Малорусское слово" (Вестник Европы, 1881, N1) писав, що із забороною церковних проповідей українською мовою "скрізь між малоросами поширюється у відчуженні до церкви... якесь вороже ставлення до духовенства". Народ прагне сприймати святе у рідних йому, природних формах.

1881 р. Закон про дозвіл друкувати словники українською мовою, але російським правописом, а постановка українських вистав – поставлено в залежність від волі місцевого начальства.

1881 р. Міністр М. Ігнатьєв погрожував смертною карою своїм урядовцям за "малейшее отступление от указа 1876 года".

1882 р. Московський уряд наказав цензорам не давати дозволу на друкування книжок українською мовою, а особливо дитячих.

1883 р. Кулішеві заборонено друкувати переклад Шекспірових драм.

1883 р. Заборона київським генерал-губернатором Дрентельном театральних вистав українською мовою на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині, Волині, Поділлі і інш.

1884 р. Заборона Олександром ІІІ українських театральних вистав у всіх губерніях Малоросії.

1884 р. П. Ніщинському заборонено друк перекладу "Одіссеї". М. Кропивницькому заборонено п'єсу, де освічені люди розмовляють українською мовою.

1887 р. Рукопис граматики української мови цензор повернув, не читаючи, і відписав авторові, що нема потреби дозволяти до друку граматику мови, яка приречена на небуття.

1888 р. Указ Олександра III "Про заборону вживання в офіційних установах української мови та хрещення дітей українськими іменами".

1889 р. У Києві на археологічному з'їзді дозволено читати реферати всіма мовами, крім української.

1890 р. "Московские ведомости" писали: "Ми москвини, і наша Московія створили велику Російську імперію. На нас, москвинах, вона стояла і стояти буде доти, доки уряд даватиме першість Московщині і москвинам у всьому й усюди, доки буде розбудовуватися промисловість лише в Московщині і не буде дозволятися її розбудовування на немосковських землях". Такий економічний геноцид Москва творила в Україні з перших днів після 1654 року. Україна мусила назавжди залишитись лише сировинною базою та ринком збуту московських товарів. Розвиваючи рудну базу Кривого Рогу та Донбасу, Москва побудувала до себе п'ять залізничних колій, тоді як до чорноморських портів і Одеси жодної. Тому Чорноморський флот вживав щорічно 51 тис. тонн англійського вугілля і тільки 22 тис. тонн українського. Тільки під ультимативним тиском французьких і бельгійських інвесторів були побудовані залізничні колії до Чорного моря. Але Москва негайно наклала велике мито за перевіз, що українське вугілля було знову ж таки не вигідно перевозити до портів Чорного моря. Тоді як мита на перевозки до портів Петербургу (на північ) були в два рази дешевші. Через порти Петербурга бралось 1,67 руб. зі чверти (163 кг), а через порти Чорного моря 2,99 руб. зі чверти. Ці всі правила розповсюджувались лише на сировину. Але на готові вироби було навпаки. Перевіз товарів з Московії на південь обкладався меншим митом ніж з України в Московію (М. Слабченко. "Матеріали до економічно-соціальної історії України". Така ж сама була і фінансово-кредитна політика Москви по відношенню до України. Московські експортери цукру брали кредит під 6% річних тоді, як для українських експортерів кредити видавались під 25% річних. Таким чином весь цукровий бізнес в Україні перейшов в руки московинів.

1892 р. Заборона перекладати твори з російської мови на українську. Російський уряд наказує цензорам суворо стежити за тим, щоб не допустити українських літературних перекладів з російської мови. Наказано не допускати до друку ніяких дитячих книжок українською мовою.

1894 р. Заборона ввозу українських книг з-за кордону.

1895 p. Головне управління у справах друку заборонило видавати українською мовою книжки для дитячого читання, "... хотя бы по существу содержания и представлялись благонамеренными". Збірку дитячих оповідань цензор заборонив з допискою: "Написано, очевидно, для детей, но они должны учиться по-русски. – Воспретить". На українській граматиці, написаній московською мовою, цензор написав: "Наивно было бы надеяться на дозволение печатать грамматику того языка, который не должен существовать" (В. Лизанчук, С. 105).

1896 р. Б. Грінченко в одному із часописів писав: "Величезна більшість учителів соромить дітей їх українською мовою говорити. Українські національні загадки, українську історію викинено з читанок шкільних... А замість історії вкраїнської скрізь історія московська викладається так, мов би вона нашому чоловікові рідна. Та ще й яка історія! Що стукнеш, то скрізь хвали та гімни земним божкам: Павлові, Миколі, Катерині, Петрові; хвали Суворовим, Корніловим, Скобелєвим і всій російській солдатчині! Тут усякі "подвиги" рабської вірности". (В. Лизанчук, С. 107).

1900 p. і наступні роки. Цензурою вилучаються такі слова, як "козак", "москаль", "Україна", "український", "Січ", "Запоріжжя" та інші, які мають український національно-символічний зміст.

XX ст., початок. 90% всього експорту пшениці з Російської імперії вирощувалось в Україні.

1901 р. Під час ремонту порталу Успенського собору Києво-Печерської Лаври, за рекомендацією Московської академії мистецтв, були знищенні всі "нежелательные следы латинского влияния", а це фрески, образи засновників, київських князів, полковників, гетьманів, замалювали стародавній розпис, знищили високої мистецької вартості бароковий іконостас та ін.

1903 р. Заборона користуватися українською мовою для проголошення наукових доповідей та промов на археологічному з'їзді у Києві та на відкритті пам'ятника Котляревському у Полтаві.

1905 р. Кабінет Міністрів Росії відкинув прохання Київського та Харківського університетів про скасування заборони української мови, визначаючи це несвоєчасним.

1905 р. Під впливом революції 1905 року був скасований закон 1876 року, але прем'єр П. Столипін відразу звернувся з протестом до царя: "Наш уряд, починаючи з XVII століття, послідовно і постійно боровся проти українського руху. Тому з позиції наших імперських вимог є вкрай небажаним теперішнє полегшення цензури на українське друковане видання".

1905-1912 pp. Міністерство освіти Московії (куратор освіти П. Зілов) закрило 12 приватних гімназій, звільнило 32 директорів та 972 учителів, 822 учителів "перевело" до інших шкіл за намагання вводити у викладання українознавчу тематику.

1905 р. Студенти Київського університету подали петицію з вимогою відкрити в університеті чотири кафедри україністики з українською мовою викладання. У відповідь ректор заявив, що університет – це "загальнодержавна інституція" і в його стінах не може бути жодної мови, крім російської.

1906-1907 рр. Закриття "Просвіти" в Одесі та Миколаєві.

1906 р. Москвини знищили залишки церкви VI ст. в Херсонесі.

1907 р. Закриття царським урядом української періодичної преси, яка виникла під час 1905-1907 років, репресії проти діячів української культури. Конфіскація та знищення української літератури.

1908 p. Указом Сенату Російської імперії українськомовна культура і освітня діяльність оголошена шкідливою, бо "може викликати наслідки, що загрожують спокоєві і безпеці" Росії.

1908 р. Товариство московської "прогресивної інтелігенції" "Лига просвещения" на своєму з'їзді ухвалила більшістю голосів протест проти запровадження української мови в початкових школах України.

1910 р. Уряд П. Столипіна циркуляром зарахував українців до "інородцев" і заборонив будь-які українські організації. Боротьба з рухом за відродження Русі-України є історичним завданням московської державности, вважав Столипін.

1910, 1911, 1914 рр. Закриття колоніальною владою "Просвіти" у Києві, Чернігові, Катеринославі (нині Дніпропетровськ).

1911 р. Постанова VІІ-го дворянського з'їзду в Москві про лише російськомовну освіту і неможливість вживання інших мов у школах імперії

1913 р. За попередні 30-40 років інвестиції в українську промисловість давали в середньому 23-57% щорічно, тоді як в Московії – 10-12%, а в Європі – 5-6%, але все це вивозилось до Московії. Державний бюджет Московії в 1885 р. становив 765 млн. руб., а в 1913 р. – вже 3240 млн. руб. (українська частка становила 1800 млн. руб.). Весь експорт Московії складався на 85% з українських товарів та українського цукру і лише 15% з товарів, виготовлених в Московії з дармової української сировини, і навіть в таких умовах мала негативний баланс в 100 млн. руб. Москва тримала монополію на всю зовнішню торгівлю, тому кожна нація мусила була брати дозвіл на виробництво та вивіз продукції. Для прикладу Україна платила в московський бюджет:

• за дозвіл продати свої товари за кордон – 14 млн. руб.
• за дозвіл виробляти з власних буряків, на власних заводах свій власний цукор – 40 млн. руб.
• за дозвіл гнати свою горілку – 34 млн. руб.
• за дозвіл продавати власний тютюн – 34 млн. руб.
   

Москва продавала свої вироби в Україні по завищених на 20-30% цінах. Таким чином Україна переплачувала щорічно московитам 91 млн. руб тільки за їхні тканини, які вироблялись на вивезених з України фабриках.
перевозка по залізницях (монополія була в руках московинів) України була найдорожча в світі та перевищувала на 30% європейські і московські залізниці. Таким чином, за перевіз своїх товарів по своїх залізницях українці переплачували Москві 200 млн. руб.
вироби з заліза продавались в Україні на 35-45% дорожче, ніж в Московії, таким чином переплачувалось 54 млн. руб.
Україна втрачала тільки на перепродажі москвинами українських товарів 535 млн. руб.

Цей список можна продовжувати. Тільки на офіційних дозволах (здирстві) з України Москва мала щорічно 1325 млн. руб. А скільки "прихоплювали" різні московські унтерпришибєєви на місцях, один Бог знає.

1914 р. Указ московського царя Ніколая II про заборону української преси.

1914 p. Заборона московською владою святкування на окупованій Московією частині Русі-України 100-річчя від дня народження Т. Шевченка.

1914 p. Заборона друкування книг, газет, журналів українською мовою в окупованій російською армією Галичині і на Буковині, розгром товариства "Просвіта", гоніння на Українську Церкву. Губернатор Галичини Бобринський заявляв: "Східна Галичина і Лемківщина – невіддільна частина єдиної великої Росії; на цих землях місцеве населення завжди було російське, тому їхня адміністрація має бути основана на російських началах. Я буду тут заводити російську мову, закон і порядки". Було організовано курси російської мови для вчителів, бо всі українські школи мали бути переведені на російську мову викладання, а для початку їх було просто закрито. Звільнили тих вчителів, які не могли або не хотіли нею викладати; вислали у Московщину сто тисяч українців, головним чином вчителів, священиків, вчених, активістів "Просвіти", Пласту та інших українських організацій. Багато українців загинуло по дорозі до Сибіру від голоду, холоду та хвороб. Коли Брусиловські війська у 1914 році захопили Львів, козача команда відразу поскакала до бібліотеки Наукового товариства імені Т. Шевченка – і вона була знищена. Звертає на себе увагу той факт, що російська військова адміністрація в Галичині і на Буковині заборонила всю українську пресу, навчальні заклади тощо, однак вона не чіпала німецьких, польських, єврейських інституцій. Воістину дивна, на перший погляд, російська любов до України! А річ у тому, що "український рух є для Росії більш небезпечним, ніж усі інші національні рухи, взяті разом", як писала газета "Киевлянинъ" у 1914 році.

1914 р. Нотатки щодо доповіді полтавського губернатора фон Багговута Міністру внутрішніх справ про заходи проти українського народу 1914 р.:
"1. Привлекать на должности учителей по возможности только великороссов.
2. На должности инспекторов и директоров народных училищ назначать исключительно великороссов.
3. Всякого учителя, проявляющего склонность к украинскому, немедленно устранять.
4. Составить правдивую историю малорусского народа, в которой разъяснить, что "Украина" – это "окраина" государства в былые времена.
5. Установить обязательные экскурсии учащихся всех учебных заведений в Москву, Нижний Новгород и другие исторические местности, но не в Киев.
6. Совершенно не допускать общеобразовательных курсов для учащихся на украинском языке.
7. Обратить особое внимание на сельское духовенство и его политические убеждения. Благочинных назначать с особым разбором. Во главе епархий ставить архиереев исключительно великороссов, притом твердых и энергичных. Оказать самое крутое давление на тех из священников, которые заражены украинофильством. Епархиальных наблюдателей за школами назначать исключительно из великороссов.
8. Обратить особое внимание на семинарии и ставить во главе их ректорами исключительно великороссов, удаляя других. Учебный персонал должен быть исключительно из великороссов. За семинарии нужно взяться и искоренить гнездящийся в них дух украинства.
9. Необходимо субсидировать некоторые газеты в Киеве, Харькове, Полтаве, Екатеринославе и т. д. с целью борьбы против украинцев. В газетах доказывать тождество великороссов с украинцами и объяснить, что малорусский язык образовался путем полонизации в прежние времена русского языка. Разъяснить, что "украина" означает окраину Польши и России и что никогда украинского народа не было. Доказывать необходимость великорусского языка как общегосударственного и литературного, и что малорусский, как простонародный, не имеет ни литературы, ни будущности.
10. Всеми способами искоренять употребления названия "Украина","украинский".
11. Стараться, чтобы евреи не примкнули к украинскому движению, выселять их из сельских местностей, не образовывать новых местечек и мешать экономическому росту еврейства.
12. Вообще не допускать на разные должности людей, которые когда-либо хотя бы в отдаленном прошлом имели соприкосновение с украинским элементом" (Залізняк Л.Л. Від склавинів до української нації... – С. 241-242.)

1915 р. Зайнявши Галичину, московіти палили українські бібліотеки та вивозили українські архіви.

1915 р. Москвини зрівняли з землею залишки замку Зарубського монастиря гетьманської доби.

1915 р. Відступаючи під натиском австрійсько-німецьких військ, московські окупанти, як справжні ординці, вивозили з України мистецькі та культурні цінності, виганяли українців з осель, палили комори, оселі, збіжжя, знищували посіви, забирали худобу, перетворювали Україну на випалену землю.

1916 р. Закриття колоніальною владою "Просвіти" в Кам'янець-Подільському.

1917 р. До 1917 року навколо м. Єлисаветграда (Кіровограда) існувало багато паперових фабрик, які виробляли папір з соломи. Після окупації Москвою фабрики були знищені, а технології втрачені.

1917 р., 7 листопада. Внаслідок контрреволюційного перевороту до влади в Московській імперії прийшли більшовики. Початок геноциду (планомірного фізичного винищення) українців. За час комуністичної москвинської окупації загинуло понад 30 мільйонів наших співвітчизників. Ще 10 млн. були виселені або змушені були покинути рідну землю. Русь-Україна планомірно заселялася московинами. За 70 років більшовизму кількість українців в Русі-Україні не збільшилась, а число москвинів зросло у п'ять разів. Для переліку злочинів комуністичних окупантів в Русі-Україні потрібен грубезний том. Вони нищили все, що за духом або змістом було національним, українським. Тому більшість злочинів буде подано інтегрально, особливо в період між 1917-1953 pp.

1917 р., грудень. Отримавши нищівну поразку на 1-му Всеукраїнському з'їзді Рад у Києві, більшовики, агенти Москви в Русі-Україні, переїздять до Харкова, де проголошують "Українську республіку Рад" та створюють "уряд" України, більшість у якому становили не українці, і який опирався на інтервентів (з понад 3000 делегатів 1-го Всеукраїнського з'їзду Рад більшовиків було 83, з них лише 27 не погодилися з рішеннями з'їзду й перебралися до Харкова).

Москалям треба було "возвратіть Украіну Россії. Без Украіны нет Россії. Без украінского угля, железа, руди, хлєба, солі, Чьорного моря Россія существовать нє может: она задохньотся, а с нєй и совєтская власть, і ми с вамі", – повчав Троцький своїх головорізів, у черговий раз відправляючи їх убивати українців, грабувати Україну та насаджувати окупаційний устрій під виглядом "совєтсткой власті". До Першої світової війни Україна займала перше місце в світі щодо вивозу пшениці та ячменю, а її участь у експорті цих культур з імперії в 1909-1913 pp. становила 98%; у 1913 p. Україна видобувала кам'яного вугілля 25,3 млн. тонн, а Московія – 3,8 млн. тонн; залізної руди – 7 млн. тонн, а Московія – 2,2 млн. тонн (В.Кубійович. Цитовано за В. Лизанчуком, С. 164).

На теренах Русі-України, куди під вивіскою "українського радянського уряду" увірвалися москалі, встановлюється жорстокий терор, були закриті українські школи та культурно-освітні установи, знищувалися свідомі українці.

1917-1960 рр. В Україну переселилося понад 6 мільйонів московинів.

Після 1917 року група московських утікачів-професорів на чолі з проф. Петром Савицьким, боячись втрати імперії в Європі, почали закладати ідеологічно-правові основи свого панування в Сибіру. Вони обґрунтували теорію, що Московщина є цілковито природною історичною спадкоємницею політичного та ідейного капіталу Чингізхана. Їхній клич був: "Москвини, обличчям до Азії!".

1917-1941 рр. В Україні було знищено біля 8000 церков. В тому числі Десятинна церква – Х ст., Михайлівський Золотоверхий собор – ХІІ ст., Храм Успіння святої Богородиці – ХІІ ст., Пустинний монастир святого Миколая ХІІ ст.

1917-1922 рр. Органами НК було розстріляно 140 тисяч людей (Роберт Конквест).

1918 р., квітень. Сталін надсилає В. Затонському записку-вказівку, в якій визнає, що Ростов і Таганрог є українськими містами, а також те, що більшовицький "український уряд" – то лише "гра на публіку": "Я рішуче протестую проти Вашої політики втягування Донської області у війну з Німеччиною... Ми всі тут вважаємо, ЦВКУк повинен, морально зобов'язаний залишити Таганрог та Ростов. (За Брестським договором, москалі зобов'язані були вийти з усіх окупованих ними теренів України й передати владу Центральній Раді. – Авт.). Досить гратися в уряд і Республіку, здається досить, пора кинути гру" (С.Королівський. Укр. іст. журн. – 1963. – N5).

1918 р. Знаючи, що М. Грушевський має багато історичних документів, москвини розстріляли з гармат його будинок і спалили те зібрання.

1918 р. – 5.09.1918 вийшла постанова Ради Народних Комісарів: "О красном терроре". Тільки до кінця 1918 року було репресовано 31000 людей, з яких 6 тисяч було розстріляно.

1918 р. У Маріїнському парку Києва московські війська під командуванням Муравйова розстріляли 200 учнів (дітей) гімназій і училищ лише за те, що вони були у списках українських юнацьких організацій.

1918 р., 7 січня. Наступ більшовицьких військ під проводом В. Антонова-Овсієнка на Лівобережжя та Південну Україну.

1918 р., 19 січня. Війська Муравйова захопили Полтаву. Зміст висланої до Москви телеграми: "Я наказав винищити захисників місцевої буржуазії...".

1918 р., лютий-березень. Виконуючи вказівки В. Леніна щодо відправлення на північ хліба, так звані "продовольчі загони" вивезли із Херсонської губернії до Росії 1090 вагонів хліба.

1918 р. 28 лютого. Спеціальна урядова постанова забороняла викладання релігії в школах, хоч дозволялось її вивчати приватно.

1918 р. 17-22 жовтня. У Москві відбувся II з'їзд КП (б) У, який оголосив об'єднання України з Росією. Від імені політбюро ЦК РКП (б) Л. Камєнєв заявив на цьому з'їзді, що у Фінляндії, Польщі та Україні "гасло самовизначення націй перетворилось на зброю контрреволюції".

1918 р. Звіряча розправа московсько-більшовицьких військ з 300 українськими героями – київськими гімназистами та студентами, що під Крутами стали на захист своєї Вітчизни Русі-України. Майже всі юнаки полягли геройською смертю на полі бою або були захоплені в полон і розстріляні. Перед розстрілом гімназист Григорій Пипський почав співати "Ще не вмерла України...", а за ним усі приречені на смерть.

1918 р. Більшовик Зинов'єв заявив, що "...соціал-демократія – крило фашизму", і оприлюднив більшовицькі плани знищення 10 млн. осіб. Плани щодо нищення, як завжди, більшовики перевиконують, головним чином за рахунок українців.

1918 р. Убитий художник О. Мурашко.

1918 р., 26 січня. Захопивши Київ, московсько-більшовицькі інтервенти за кілька днів знищили 5 тис. осіб, які розмовляли українською мовою, носили український національний одяг, або у кого в хаті висів портрет Т.Шевченка...

1918-1920 pp. Масові розстріли військовополонених. Початок виселення українців у створені місця масового ув'язнення і винищення населення – концтабори. Вони були створені декретами РНК Московії від 5 вересня 1918 р., ВЦВК – від 15 січня та 17 травня 1919 р. для масового ув'язнення та знищення населення, спочатку учасників визвольної боротьби, незадоволених та заможних верств (головним чином "куркулів"), а згодом усіх інших. "...Необхідно убезпечити Радянську Республіку від класових ворогів шляхом ізоляції їх в концентраційних таборах" (Декреты Сов. власти. – М., 1964 -. Т.3.- С. 291). "Ми повинні карати на смерть не лише винних. Страта невинних вражає маси", – заявив у вересні 1918 р. М. Криленко, який пізніше став прокурором та міністром юстиції москвинсько-більшовицької імперії. "Нещадне придушення куркулів, цих кровопивців, вампірів, грабіжників народу. Смерть їм!" – істерично верещав В. Ленін у серпні 1918 р. (ПЗТ. – Т. 38. – С. 38-40).

1918-1921 pp. "За час перебування в Києві (від 7 лютого до 31 серпня 1919 p.) більшовики не тільки зруйнували багато будинків, але також знищили безцінні культурні, мистецькі, архітектурні та інші надбання, та, крім того, вимордували тисячі ні в чому не винних людей. Серед них передусім інтелігентів, священиків, науковців, монахів і монахинь, власників будинків, крамниць, промисловців, купців тощо.

Уже по кількох годинах перебування комуністичних посіпак у Києві негайно почалися масові арешти, допити, грабунки, ґвалтування жінок, підпали, руйнування будинків, церков, музеїв, книгозбірень, а також жахливі муки різних тортурованих, що переважно закінчувались розстрілами. "Чрезвичайка" чинила насильство не лише у Києві чи інших українських містах, а й у сільській місцевості. Пограбувавши міста, більшовицькі банди йшли на села, нещадно грабуючи й знищуючи все. Ці дикі оргії викликали опір селянства.

Тож каральні загони "Червоної (очевидно, від крові жертв) Армії" винищували не лише повстанців, але й цілі села та їхніх мешканців... засудженого, голого, клали на велику колоду зі звисаючою головою, а кат ударом довбні відбивав йому голову" (Р. Нілостністський. Криваве сп'яніння більшовизму. 1925 р. Німеччина. Цитовано за кн. Ю. Борця)... "У Києві пошепки передавали улюблений наказ Рози Шварц, який так часто лунав у кривавих катівнях надзвичайок, коли нічим вже не можна було утамувати жахливі крики мордованих: "Заткни йому пельку розтопленим оловом, щоб не верещав, як порося...". І цей наказ виконували з буквальною її точністю... У Миколаєві, з наказу чекіста Богбендера, живих людей замуровували у кам'яних стінах... Часто практикувалося здирання шкіри з живих людей. З цією метою їх кидали в окріп, робили надрізи на шиї та навколо кистей рук і обценьками здирали шкіру, а потім викидали на мороз. Цей спосіб застосовувався у Харківській надзвичайці..." (Н. Жевахов, Сербія, 1928 р. Цитовано за книгою П. Пересвета "Враги". Москва, 1993).

1919 р. Після завоювання України більшовиками – національне знищення свідомої частини населення та заборона всіх українських літературних, драматичних та усних творів, серед яких лише українських народних пісень багато тисяч.

1919 р., лютий. Голова уряду Української Радянської Республіки інтернаціоналіст Х. Раковський заявив, що визнання української мови як державної було б "реакційним" заходом, від якого виграли б лише "куркулі" та "націоналістична інтелігенція".

1919 р., березень. Під тиском більшовицької Росії приймається Конституція Радянської України і спеціально наголошується: "Українська Соціалістична Радянська Республіка заявляє про свою тверду рішучість увійти до складу єдиної Міжнародної Соціалістичної Радянської Республіки, як тільки створяться умови для її виникнення".

1919 р., 11 лютого. В. Ленін дає вказівку реквізувати (без відшкодування) в українських селян хліб – понад норму споживання. Наслідком такої політики протягом квітня-липня вибухнуло близько 300 селянських повстань.

1917-1959 рр. Загальні людські втрати в СРСР перевищили 110 млн. осіб. З них 66 млн. 700 тисяч було страчено в мирний час.

1919-1921 pp. Кожна інтервенція московських окупантів супроводжується негайним тотальним пограбуванням Русі-України. 17 лютого 1919 p. окупанти видають постанову про організацію маршрутних поїздів для вивезення хліба, цукру, солі та вугілля з України. В першій половині 1919 p. планувалося вивезти 50 млн. пудів хліба. "Якщо не підвезете до 1.VI – ми пропадемо всі", – писав Ленін О. Шліхтеру у березні. План пограбування на 1919 р. передбачав вивезти з України 130 млн. пудів хліба, на 1920 р. – 160 млн. Апетит зростав. Звертаючись до командувача окупаційних військ в Україні М. Фрунзе, головний кат Ленін писав 18 травня 1921 р.: "Тепер головне питання всієї Радянської влади, питання життя й смерті для нас – зібрати з України 200-300 мільйонів пудів". Порівняйте: за звільнення України від більшовицьких окупантів у 1918 р. німці мали отримати 60 млн. пудів, а встигли вивезти лише 10 млн. А скільки було галасу про пограбування України німецькими окупантами!

1919 р. 13 червня денікінці вбивають голову Кубанської Військової Ради Миколу Рябовола, а 7 листопада – священика І. Калабухова. Обидва були українськими патріотами й домагалися створення фронту спільної боротьби козаків Дону, Терека, Кубані та матірної України проти більшовиків. Але ненависть Денікіна та москалів з Добровольчої армії до українців була більшою, ніж до більшовиків.

1919 р., травень-серпень. Захоплення Києва та окупація України денікінцями.

1919 р. Денікінська армія зайняла Харківщину і Полтавщину, і генерал Май-Маєвський видав українофобський наказ N22, яким заборонялося з державних і земських скарбниць видавати будь-яку допомогу українським школам.

1919 р. Убитий професор М. Плевака.

1920 р. Призначений з Москви директор всіх Київських гаїв Д. Сєлєзньов наказав вирубати парк П. Могили знову.

1920 р. Убитий міністр УНР І. Стешенко.

1920 р. Вся щойно організована українська кооперація підпорядкована (привласнена) більшовиками. Всі кооперативні українські центри ліквідовані, а майно привласнене. Для прикладу: Дніпросоюз мав річного торговельного обігу 60 мільйонів золотих крб., Централ мав майна на 17 мільйонів золотих крб., Українбанк мав щорічно кредитових операцій на 2,5 мільярди золотих карбованців.

1920 р. Восени до Полтави прибув уповноважений Особливого відділу Південно-Західного фронту Капустянський, де провів велику кількість арештів українців, в тому числі 5 членів управління і 17 інструкторів та інших робітників Полтавської Спілки Споживчих товариств і 11 членів правління та службовців інших кооперативних організацій Полтави, а також 30 вчителів та інших працівників культури.

1920 р. В ніч з 5 на 6 січня, був убитий представник одного із славетних українських родів Л. Симиренко, який написав велику працю про українське садівництво. Він створив за своє життя декілька ботанічних садів як в Україні, так і в Красноярському краї, де був на висланні за участь в українському русі. Він вивів багато нових сортів яблук, груш, вишень, черешень, аґрусу, абрикосів, горіхів і т. д. В 1894 році в Парижі отримав за свої праці Велику золоту медаль. Московський рільничий інститут запросив його на посаду професора, але він відмовився, не бажаючи працювати на Московщину. Це коштувало йому життя. Загадкова смерть спіткала і двох його братів Миколу і Олексія, які були вбиті у Києві в 1919 році. Його син і наслідувач батьківської справи Володимир, який заснував під Києвом перший науково-дослідний інститут садівництва і який виступив проти монополізації так званого мічурінського вчення, був знищений також.

1920-1921 рр. Більшовики закрили українські університети в Києві, Кам'янці-Подільському, Полтаві. Були також знищені українські наукові товариства в Києві, Полтаві, Харкові, Одесі та інших містах.

1920-1922 pp. Звіряче придушення комуністами селянських повстань у Східній та Південній Україні. "Викочувалися кулемети, встановлювалися гармати, відгвинчувалися балони з отруйним газом... і часто ні в кого навіть спитати, що було в тім селі. Ні жінок, ні дітей, ні старих", – по-гвардійськи вихвалявся Генріх Ягода. Український селянський рух комуністи вважали небезпечнішим, ніж рух білогвардійців.

1920 р., 15 липня. Спеціальна директива Л. Троцького агітаторам, яких відправляли в Україну, з такою вимогою: "...Ні на хвилинку не забувайте, що Україна мусить бути нашою. А нашою вона буде лише тоді, коли стане радянською, а Петлюра буде назавжди вибитий із пам'яті народу".

1921 р. Москва таємно вбила українського композитора М. Леонтовича в хаті його батька у селі Марківка, Гайсинського повіту, Вінниччина. Він був геніальним українським композитором, автором знаменитої мелодії-колядки "Щедрик". Ця мелодія під час різдвяних свят звучить по всьому світі. В англійській мові вона звучить як "Carol of the Bells".

1921 р., 28 серпня. У Києві розстріляно групу українців у кількості 200 осіб, серед них поета Григорія Чупринку та 38 його товаришів.

1921 p. Під містом Базаром (на Житомирщині), за наказом Котовського та Фріновського, комуністи розстріляли 359 полонених українських вояків. "Коли їх поставили над довжелезною ямою, коли у груди їм націлились кулемети, почувся голос комісара: "Кто хочет служить в Красной Армии, два шага вперед!..." Завмерли на мить довгі ряди вояків у нерішучості... Ось-ось похитнуться слабші, і станеться найганебніше – зрада. Але тут почувся гучний, твердий голос козака Степана Щербака: "Ми служимо тільки Україні!..." А із сотень дужих грудей майже одностайно – "Ще не вмерла України... ". "Аго-онь!" – заволав оскаженілий комісар. Падали, падали під кулями, але ті, хто ще стояв, продовжували співати..." (Б. Тимошенко. Другий зимовий похід. – К., Фундація ім. О. Ольжича, 1995, С. 10).

1921-1922 pp. Перший за всю історію Русі-України голод як наслідок пограбування селянства московськими окупантами. Хлібозаготівельні плани визначалися за принципом найбільшого вилучення хліба в українських селян з метою забезпечення зерном неврожайних москвинських губерній. Зокрема, на Запоріжжі, на пропозицію голови ЦСУ Московії П. Попова, збирався продподаток, розмір якого дорівнював валовому збору. Загинуло два мільйони українців. "Після планово проведеного голодомору практично обезлюдніли більшість волостей і уїздів Таганріжжя, Донеччини, Запоріжжя, Херсонщини, Миколаївщини, Одещини" (Віктор Шкуратюк. 1993 р.).

Незважаючи на те, що восени 1921 року вже мільйони людей хлібовирощувальних районів почали голодувати, і кількість голодуючих у 1922 році досягла 10 мільйонів, окупаційна московська влада продовжувала забирати в Україні хліб і вивозили його до Московщини. На це звертали увагу навіть іноземці, які займалися допомогою голодуючим у Радянській Росії. Так, свідок тих подій Г.Г. Фішер видав у 1927 році в Нью-Йорку книжку під назвою "Голод у радянській Росії", де писав: "Політика комуністичної партії щодо голоду в Україні цікава з кількох сторін. Більшовицький уряд не тільки приховував перед Американською Допомоговою Організацією (АДО) те, що діялось в Україні, але ця влада активно знищувала всяку найменшу змогу зв'язку між Україною та Америкою. Перед тим, як АДО почала свою діяльність (січень 1922 р.), ні московський, ні так званий харківський уряд нічого не зробили для допомоги в Україні". Далі він пише: "Треба зауважувати дивну річ, що транспорти харчових продуктів, зібрані в Києві, Полтаві мусили їхати за сотні кілометрів до голодуючих над Волгою, замість того, щоб їх перевести недалеко в Одеську й Миколаївську губернії, де лютував страшний голод".

Газета "Пролетарська Правда" за 9.05.1922 року писала: "Середня кількість смертельних випадків щоденно в Бердянську становить число 130. Шостого квітня було змобілізоване все чоловіче населення для риття ям. У братську могилу ч. 1 покладено 1749 трупів, у могилу ч. 2 – 1329 трупів, у могилу ч. 3 – 1079, у могилу ч. 4 – 479 трупів. Але всіх не поховали".

1921-1922 pp. За вказівкою з Москви, в Русі-Україні винищено близько 150 тис. українців – учасників національно-визвольної боротьби.

1921-1930 pp. Московські окупанти та промосковські шовіністичні сили в Україні чинять шалений опір відродженню української мови та українських культурних традицій, яке пустило глибокі корені в 1917-1919 роках. "...Зачем возрождать допетровскую эпоху, зачем гальванизировать украинский язык, который покрылся уже прахом", – повчав у Запоріжжі москвинський письменник Ф. Гладков. "Признання української мови як урядової могло би означати панування української буржуазії та куркульства", – писав голова "українського" уряду Х. Раковський.

1922 р. Голова ВЧК Ф. Дзержинський видав наказ виловити українських дітей-сиріт і знищити. Баржі з сиротами були затоплені у Чорному морі (Віктор Шкуратюк, 1993 р.).

1922 р. Більшовицька влада ліквідувала "Просвіту" в Русі-Україні, на Кубані, в Зеленому Клину (Далекий Схід) та інших українських поселеннях у Московській імперії.

1922 р. В. Ленін підписав "Декрет об изъятии церковных ценностей". 3 розбоєм, який після цього почався, не зрівняються і найстрашніші навали монголів. Повний перелік вкраденого, вивезеного, знищеного займе кілька сот сторінок. Ось незначна частина того, що вони забрали лише з Києво-Печерської лаври: срібні золочені царські ворота з двох церков; 54 Євангелії у срібному та золотому оздобленні, обсипані коштовностями; 20 напрестольних хрестів (один з них золотий – дарунок гетьмана І. Мазепи, вагою 7,5 кг); 18 ручних хрестів, деякі з чистого золота вагою по 2 фунти, прикрашені діамантами та іншим коштовним камінням; 50 срібних та позолочених чаш (дари царів та гетьманів); 8 срібних та позолочених дарохранительниць високої художньої роботи та вартості (одна з них вагою 13 кг, оздоблена діамантами, друга вагою 45 кг, визолочена); 10 митр, одна з них належала Петру Могилі, з чистого золота, вагою близько 2,5 кг, оздоблена діамантами, перлинами, смарагдами, сапфірами; риза ікони Успіння, шедевр ювелірного мистецтва, у якій було 2 кг золота та безліч коштовного каміння... Продовжувати цей перелік можна ще на багатьох сторінках. Перед руйнуванням Михайлівського Золотоверхого монастиря були зняті мозаїки ХІІ ст. і вивезені в Московію. Одна з найкращих робіт Дмитра Солунського опинилась у Третьяковській галереї. Взагалі москалі почали грабувати одразу, як тільки вийшли на історичну арену. В 1169 р. лісові печеніги, захопивши Київ, так його обчистили (а населення вирізали), особливо церкви, що через 70 років монголам там нічого було брати. Скарб старовинних монет загальною вагою: золотих монет 25 кг, а срібних талярів 288 кг, знайдений наприкінці XIX ст. під час ремонтних робіт Успенського собору Києво-Печерської лаври, опинився в Ермітажі.

Наша найдавніша книга, Остромирове Євангеліє, написана у 1056-57 pp. у Києві дяком Григорієм на замовлення посадника Остромира, зберігається в Петербурзі (б-ка ім. Салтикова-Щедріна). В музеї та книгозбірні Москви вивезені з України також: Ізборник Святослава (написаний у Києві 1079 p. дяком Іоаном), де є знаменита мініатюра із зображенням сім'ї київського князя Святослава; Мстиславове Євангеліє (Київ, 1117 p., Олексій Лазаревич); Добрилове Євангеліє з Волині, багате мініатюрами, в яких виразно проглядають українські типажі. Безцінні знахідки з Чорної Могили на Чернігівщині (їх ілюстрації є у всіх підручниках з історії та археології) – в Ермітажі... Загалом, усі предмети становлення нашої національної духовності вивезені москалями з України й зберігаються в Москві чи Петербурзі (В. Кирневич, С. Грабар, "Наше слово" – Варшава, 1996, N30). Багато художніх цінностей, вивезених з України під час Другої світової війни до Німеччини, повернуто не в Україну, а в Московію.

1922-1934 pp. Хвиля насильства проти неповторного і яскравого явища української та світової культури – кобзарства. Українські національні музичні інструменти – кобзу, бандуру та ліру оголошують націоналістичними і знищують. Натомість в Русь-Україну завозять десятки тисяч примітивних ("общепонятних") балалайок та гармошок. Кобзарі оголошуються жебраками і жорстоко переслідуються. "Багато кобзарів тоді пропало, – свідчив харківський кобзар Анатолій Парфиненко. – Кого ловили на базарі, кого – на помешканні. Де б вони не з'явилися, їх забирали". Щоб спотворити пам'ять та роль кобзарства, комуністи створюють капели бандуристів, які виконують пісні на замовлення та під контролем НКВД, а керівництво ними передається в руки чужинців. Щоб остаточно покласти край "кобзарському націоналізму", у грудні 1934 p. комуністи підступно звезли до Харкова близько 300 лірників та кобзарів, більшість яких були незрячими, нібито для участи в заключному етапі Республіканської олімпіади міста і села, а потім перебили в одному з ярів на Харківщині, багатьох вивезли до Сибіру. (П. Черемський, "Щедрик". Харків, 1994 р.)

1923 р. Помосковщено український правопис.

1923 р. В Батурині були підпалені та знищені залишки будівель та палаців, що відбудував К. Розумовський і які вціліли під час знищенні після його смерті.

1923 p. Щойно створений "Союз Республік" був тільки формою існування московської імперії. З резолюції XII з'їзду комуністів: "... Союз Республік оцінюється значною частиною чиновників у центрі й на місцях не як союз рівних державних одиниць, а як крок до ліквідації цих республік, як початок до так званого "єдино-неділимого". З доповіді Й. Сталіна: "...у нас росте не по днях, а по годинах великодержавний шовінізм, найзашкарубліший націоналізм, що намагається стерти все немосковське, зібрати всі нитки управління навколо всього московського, а все немосковське – придушити".

З виступу М. Бухаріна: "...На Україні... склад партії не український, ... й саме тому дуже часто на Україні частина наших товаришів з такою енергією, з таким оскаженінням бореться проти українського націоналізму". В Україну "товаришів, які з оскаженінням боролися" з Україною, призначали з Москви В. Лєнін, Л. Троцький, Й. Сталін. Ось деякі з них, всі – неукраїнці: А. Бубнов, Ф. Сєргєєв (Артем) (створив Донецко-Криворізьку "республіку", яку хотів приєднати до Московії), Е. Квірінг, Г. П'ятаков ("Да здравствует красный терор!"), Ш. Грузман, С. Косіор, Є. Бош ("Нині національні гасла відіграють реакційну роль, і тому ми повинні ці гасла відкинути... не каламутити основ марксизму, що базується на класовій боротьбі..."), Я. Епштейн, І. Шварц, А. Іванов, В. Мещеряков, Ф. Кон, П. Кін, В. Аверін, С. Гопнер, М. Рухімович, М. Фрунзе (здійснював жорстокі репресії та реквізиції в українських селах), X. Раковський, О. Шліхтер, П. Ровнер, М. Попов, М. Хатаєвич, Д. Лебедь ("Для комуністів-інтернаціоналістів національне питання не існує"), В. Молотов, Л. Каганович (очолював організацію голодоморів, громив українську культуру та "націоналістів"), П. Постишев (після процесу СВУ у 1930 р. заявив: "Нарешті розчавлено голову націоналістичній гадині", тому й був призначений керівником голодомору 1933 р.). Той же Сталін телеграмою 1933 р. заборонив українізацію, підтримав голодомор та небачений досі геноцид українців.

1923-1924 pp. Перший політичний процес проти українських вчених. 18 осіб, переважно викладачів вишів, засуджено до різних термінів тюремного ув'язнення. Організатор і Президент ВУАН академік Микола Василенко отримав 10 років, а Політбюро ЦК КП (б) У позбавило його звання академіка.

1923-1925 pp. 19 жовтня 1925 року вийшла постанова: "Про врегулювання кордонів УРСР, РСФСР та Білорусії". Московини відтинають від Русі-України понад 50 тис. кв. верст землі Воронезької, Курської, Кубанської та Ростовської областей з населенням 2,4 млн. осіб, 70 % яких становили українці. Від України до Московії відійшли: Гайворонський, частина Суджанського, Бєлгородського, Путивльський, Новооскольський повіти Курської губ., Острозький, Богучарський, Бірточенський повіти Воронезької губ., Таганрозький та Шахтинський повіти Донської обл., Темрюкський, Єйський повіти Кубанської обл. Серед українського населення, яке відійшло до Московщини, прокотилися хвилі невдоволення. Люди збиралися на сходи, обирали ходоків до центральних органів УРСР. Так, мешканці Валуйського повіту на зборах 5 січня 1925 р. зазначали у постанові: "Ніхто нас не запитував про бажання до України чи до Московщини, а судьбу нашу вирішували о прилученні до України русаки різних руських губерній... Ми, громадяни, просимо... о визволенні нас від Московщини і прилученні до рідної матері України... Хай наші діти будуть вільними українцями. Хай вони розвиваються на своїй рідній мові".

Сількор П. Самоорало із села Червоного Валуйського повіту писав: "Ми всі кричимо і простягаємо свої мозолясті руки до рідної України". Москалі відповіли на це залякуваннями, арештами, репресіями. Так, жителі Добровського повіту Воронезької губернії писали: "Нещодавно в нас було постановлено питання про перехід до України... було проведено мітинг, на якому зібралося тисячі людей. І що ж ми з цього одержали? Ті люди, які виходили на трибуну, захищали наші національні звичаї, на другий день були заарештовані й передані до суду... Наше 12-тисячне населення одноголосно ухвалило приєднатися до України, були обрані делегати, але тепер вони заарештовані". Незважаючи на репресії, потік скарг не припинявся до 1928 р. (В. Ложкін. "Пам'ятки України" 1991. – Ч.88.).