Чи готові ми вмерти за Україну і за Європу?

Тридцять років тому, 27 листопада 1983-го року у одному з провідних французьких журналів було опубліковано знаменитий есей Мілана Кундери «Украдений Захід, або трагедія центральної Європи». Починався він так: «У листопаді 1956 pоку директор Угорської агенції новин, задовго перед тим, як артилерійський вогонь зрівняв із землею його бюро, надіслав телексом розпачливе повідомлення до уваги жителів усіх країн, в якому сповіщав, що розпочався напад радянських військ на Будапешт. Повідомлення закінчувалося такими словами: «Ми готові вмерти за Угорщину та Європу».

Будапешт: кривавий жовтень 56-го

Цей есей Кундери  на роки вперед став визначальним у розмовах про майбутнє нашої частини світу. Він говорив прості речі – мовляв, Центральна Європа знаходиться поміж Заходом і Сходом, тому почувається між цими потугами в небезпеці. Тут живуть так звані «малі народи», державність і право на незалежність яких завжди під загрозою, їхню територію ділять між собою імперії, їхні мови забороняють, а історії – переписують. Однак, вони бунтівничі, романтичні й горді, тому завжди борються за себе й за своє майбутнє. Ця бунтівничість за Кундерою – одна з основних ознак центральноєвропейця. Письменник писав: «Хіба Солженіцин, коли ганьбить комуністичне гноблення, вбачає в Європі фундаментальну цінність, за яку варто було б умерти? Ні. «Вмерти за власну країну і за Європу» – такої фрази не могли придумати ні в Москві, ні в Ленінграді, але саме таку фразу могли придумати в Будапешті або Варшаві».

Нагадаю, текст цей з’явився друком у 1983-му році, а вже за 6 років соціалістичний табір і зведені в ньому мури впали.

Ще трішки пізніше впав від власної дурі й безсилля Совєтський Союз. Хтось непосвячений у наші проблеми – скажімо, чилієць чи австралієць – зараз міг би дуже здивуватися, якщо б дізнався, що й сьогодні тривають спроби реанімувати Совєтську потвору. Не забуваймо, що ця «супер-держава» розсипалася не через інтриги західних розвідок чи політичні тиск. СРСР розпався, бо його ненавидів власний народ. Усе, пов’язане з більшовицькою державою – антилюдське, антигуманне. Тому сама ідея нового «співжиття» разом у форматі Митного Союзу викликає рвотний рефлекс. Це генетична пам’ять, яку не треба аргументувати жодними математичними розрахунками чи цифрами цін і мит.

Будьмо відверті – зараз ми не обираємо. Ми вже живемо у Митному Союзі, ми з нього так ніколи й не вирвалися. Підписані чи непідписані документи нічого не означають, бо за себе говорить сам стиль життя, корупційність й уседозволеність чиновників, антиправоохоронна система, авторитаризм, поєднаний з криміналом та вродженою розумовою відсталістю. Це все – наша нинішня реальність, це все – Митний союз, у якому ми всі живемо. Візи потрібні нам для перетину західного кордону, східний кордон ми перетинаємо за внутрішнім (!!!) паспортом, бо ми – громадяни великого Митного Союзу. Тож і вибору нам не залишили: якщо хочемо щось змінити – шлях наш тільки в ЄС.

І про хороше. З часу написання есею Кундери минуло 30 років. Згадані ним Угорщина і Польща стали вільними країнами й вступили в ЄС. Слава Богу, ніхто з Євросоюзу не виходить – навпаки, всі прагнуть туди потрапити. А до згаданих Міланом Кундерою Будапешту й Варшави можна сміливо додати Київ – бо так, тут живуть люди, які заради своєї країни готові виходити на майдан навіть після 9 років тотальних розчарувань. Центральноєвропейська бунтівничість у них у крові – а значить, і Центральна Європа навколо них. У такій ситуації підпис під угодою про Асоціацію стає тільки справою часу.

Андрій ЛЮБКА,

український поет, перекладач і есеїст