И незалежність меня не бесит!

Замысловатая вообще штука,  эта  незалежність   и чертовски интересная, во всяком случае, именно с этих позиций подошел к этой проблеме автор этих строк. Дремучий провинциал, «безлошадный», босоногий субъект со своим первым романом, который готовится к публикации, неожиданно столкнулся с феноменом, о котором он же  написал несколько занимательных строк.   Именно с этих соображений автор решил представить свой роман в нескольких отрывках аудитории, которая всегда неравнодушна  к нашим невзгодам и недосмотрам. Представляю свою работу на суд вашему вниманию.

Автор:   Віталій Хоптинський Дотик темряви  (Для сильно грамотных: В переводе  было - "Прикосновение мрака", но в русской версии лучше звучит "Поползновение  мрака"). 

 Наша держава. Наш час. Наші люди. Наші проблеми – малі і великі. І про все серйозно, і як коли. З повагою до людини, з надією на кращі часи і кращу долю.

От автора.

Обычный роман, затрагивающий общеполитическую тематику; без агитки за «красных», или «белых». В предлагаемых отрывках можно будет рассмотреть отдельные черты главного героя, некоторые его устремления к большим планам,

а также  эпизоды о нашей с вами обыденной жизни, невзгодах и радостях.

Все мои герои в целом нормальные, включая их отношение к затронутой проблеме – государственной независимости Украины и их взаимоотношений со своими соседями. Потому, что в обычной жизни мы именно такие – и русские, и украинцы. Но вот на различных «хворумах» нас не единожды заносит…

И все эти обзывалки друг друга «такими», или «сякими»,  автор тоже оставил за пределами своего произведения. Но какие-то проблемы, разумеется, существуют; как они рассматриваются автором, сможете судить сами…

О некоторых моментах я решил привести очень краткие выдержки, однако парочку фрагментов будут представлены без сокращений.

Вот как  Поползновение  мрака  выглядит в нескольких отрывках:

Первая страница.

Киев. 2001 год. Одно интригующее мартовское событие. Горячее обсуждение в узком кругу. И сразу проясняется ситуация с главным героем, его напарником и другом.  Оба экологи. И один другому создает проблемы…

-          Сашко! Вибач брате, але мене це щось  не занадто діймає!

-          Тоді може скажеш, що в тебе зараз є якісь страшніші проблеми?

-          А звичайно, що є! Як ти гадаєш, що мені тепер робити з тою квартирою? Ми її знімали на трьох, а зараз виходить, я залишаюсь тут один з оцією невтішною орендою  по принципу «або – або».

-          Тобто, як?

-          Конкретно: Або плати за все один, або вимітайся. Чоловіче,  не можна було почекати хоч з півроку з тим одруженням?

-          Пробач, Аркадій Іванович! Але природа вимагає своє. Проти природи, ти начебто, нічого не маєш проти?

-          Як, коли!

-          Та невже? А я гадав, ти в нас самий головний український адвокат від Природи?!

-          Так само, як ти адвокат від наших славних ЗМІ, яким хліба не давай, лиш би за звичкою потеревенити про старі, милі серцю дурниці.

-          Що ж, тут дивного? Адже  в сьогоднішньому інформаційному просторі…

-          Облиш, Сашко! Це вже занадто! В сьогоднішньому нашпигованому по зав’язку маніпуляційними технологіями інформаційному просторі, людина зовсім відрізана від інформації. Хіба ти цього не бачиш?

-          Ну, то й що? Кому потрібно, той інформацію роздобуде.

-          Так! Якщо тільки в людини є змога… Але інформація «зав’язана» на заробляння бабок, все одно до більшості звичайних людей майже не доходить.

-          Все! Закругляємось про сьогоднішню лиху годину……., в українському телепросторі і в нашій квартирі. Бо власне з тою квартирою, може під кінець,  наклюнутись ще один, зовсім цікавий варіант…

-          Ти про що?

-          Зможеш нарешті, теж привести собі сюди якесь симпатичне щастячко, і зняти таким чином цю проблему «або – або». Тобі це здається зовсім не складно, бо я часом чую, як ти мило розмовляєш по телефону з тою московською подружкою. До речі, чому ти ніколи не розповідаєш про неї?

-          Тому що це строго приватна справа, а щодо того гарного варіанту, не все так гладко, бо платити тоді все одно доведеться самому.

-          А ти як хотів? За щастя, пане докторе, треба розплачуватись по повній…

-          Цікавий звичайно варіант, але геть не надійний. Сам знаєш, в природі все так не певно.

-          «Якщо проблема є – її потрібно вирішувати!» - повертаю тобі твої безцінні слова. А в якому ще такому «ключі», потрібно над цим працювати, пане докторе – не нагадаєте часом забудькуватому колезі?

-          Йшов би ти вже!

-          От, маєш! А сам колись говорив, що зовсім не гарно посилати кудись своїх колег…

-          Все!  Ти таки мене дістав! Маєш сьогодні рацію. Мені вже самому треба бігти.

Аркадій попрощався і за хвилину вже спускався по сходах. Але той сумбурний настрій його все ще не полишав, бо він і в цій біганині по сходах, далі  продовжував сперечатись зі своїм мобільником:

-          Але річ-то не в наїздах, вірно?

 Ірино! Ми ніяк не можемо вирішити, де нам жити разом. От давай я приїду і ми це вирішимо по дорослому. Добре?

-          Добре, але я хочу жити в Москві.

-          Москва, мила, в принципі, непогане містечко, але мені наразі рано думати про московську прописку.

-          Ти це знов знущаєшся з тією «московською пропискою»? Скільки можна?

-          Аж поки не набридне нахвалювати твого татка.

-          В такому разі, з таким настроєм тобі напевно дійсно не слід зараз приїжджати.

-          Ні! Я таки приїду, бо в мене наразі намічаються не тільки романтичні справи. А далі ти вже сама зможеш вибрати, або приходити на зустріч, або залишитись вдома дивитись вдома по телевізору, як у вас в Москві все славно  без різних заїзних провінціалів…

Чоловік вимовив ці слова з єхидними зауваженнями про «заїзних провінціалів» вже на останньому подиху, а за тим,  одразу вдихнув на повні груди морозний запах знайомої вулиці – досить спокійної, зовсім без вранішньої шарпанини, і без отих дешевих ЗМІючних «штучок»,  що вже роками зводять українцям на манівці різні думки. «Правильні думки потрібні людині більш за все» - любив часом повторювати доктор Аркадій Туранський в кругу друзів. Тільки де ж, їх набратись отих правильних думок на всіх, якщо навкруги стільки всього схибленого?

Дальше что то пропускам.

…Усе має почин. І все минає. І гарні дні, і неспокійні, печальні.

По тому, як минули попередні дні, настала черга цього похмурого, трохи сумного і незатишного. Власне цей майже весінній день добігав до кінця. На вулицях великого міста значно поменшало перехожих, більшість з них поспішали до своїх домівок, бо у кожного з них було безліч своїх житейських проблем.  Проте подібні проблеми аж-ніяк не обходили невеличкий інтелектуальний прошарок однієї Київської підземки, які  у свій спосіб теж були зайняті вирішенням актуальних питань свого подальшого існування.

Правду кажучи, існування цих знедолених  істот було просто злиденним. І головна  «заслуга» в цьому була саме їхньої рідної держави, яка постала із великих надій і сподівань, але без будь-якого стратегічного плану.

Пуста стратегія подальшого розвитку відродженої  древньої держави русів-українців на Київських пагорбах, відбувалась відповідно до примітивного вислову одного Прем’єра: «Скажіть мені, куди маємо йти -  туди і підемо!»  Але замість нормальної державницької ходи всі просто подибали наосліп. От і надибали…

Стрінули цілу нову державу заради державців і можновладців, з визначальним великим ваучерним блудом привласнення всього і вся за копійчані папірці.  Така держава могла «думати» тільки про гроші і про всілякі інші бредні новоявленої еліти, де немає місця  щоденним проблемам звичайної людини…

О том, как мы любим свое большое Начальство и его симпатичное окружение

                                                                                  Київ 

                                                                                  Березень  2001 року. 

                                                                                  Післясвятковий синдром

                                                                                  Адміністрація Президента

Народ балдіє від влади

Як гарно коли в країні не якісь заморські, московські порядки, а своя рідна українська влада, яка вислухає ту  заморену нічними походеньками людину і вранішнім похміллям, з самісінького ранку, коли ще навіть до роботи не брався ні один пристойний салун. Бо, розумієте, коли в порядному салуні дівчата зранку ще відсипаються до самісінького обіду,  рідна влада вже працює…

У владі жіночки, як штик – ще зі світанку вже всі на робочому місці. І варто людині сказати: «Алло!», як там вже відповідають:  

-          Алло! Доброго дня вам! Ні, шановний, це не салон.  Ви помилились…

Але як це людина може помилитись? Вона що неграмотна? Вона грамотна,  як і сам Пан Президент, бо ходила до такої ж, школи і закінчували такий самий технічний вуз, а в руках в неї той чарівливий папірець від коханої жінки з отим приголомшливим запахом, де чорним по білому написано: Валентина. З ранку салон і т.д. і т.п., аж до останньої цифри…

-          Алло!? Здравствуйте! Это салон?..

-          Ні, ви помилились…

-          Алло, девушка!?  Это…

                                                                                 Київ 

                                                                                 Червень 2001 року.

                                                                                  РНБО 9 година ранку

…Українці варті кращої долі, хоч часом комусь «сильно продвинутому»  здається, що «нічого тут рипатись отому «насєлєнію», котре весь час тільки бучить з якоюсь самостійністю, від якої  один тільки головний біль»  всім правильним і нєіспорчєнним  отою мовою. Те, що свого часу одне  маловідоме окраїнне село Київської Русі під назвою «Москва», здобуло собі ту нєзалєжність, і отримало ту холопську вольність у «богоугодному» цараті з нескінченними пригніченнями російського люду, схоже сьогодні нікого нічому не вчить.

Може тому власне українська самостійність просто для багатьох, як кістка в горлі. Але для  нас нарешті появився свій правдивий сенс – повернути собі свою понищену різними історичними вітрами українську національну гідність, побудувати дійсно щось гарне для себе. Побудувати для своїх людей. Без гноблення своїх, без зазіхання на чуже.  І розбудова, звісно, почалась, накликавши на цю всеукраїнську толоку  безліч нових проблем, яким наразі немає ради. Немає через небажання, немає через зверхність недалекоглядної верхівки, немає через інші складнощі. Але люди працюють. І якісь такі кмітливі проблеми намагається вирішити також в цій нелегкій справі розбудови України, одна важлива державна Контора – Рада Національної Безпеки і Оборони України. І цікавляться там теж різними речами…

З початком робочого дня у приймальні РНБО пролунав телефонний дзвінок, після чого абонент представився як доктор Туранський Аркадій Іванович, і повідомив, що йому призначено зустріч у Заступника Голови РНБО пана Смиги Анатолія Івановича:

-          Якщо не важко, уточніть, будь ласка, чи зможе Анатолій Іванович мене прийняти? Я міг би під’їхати хвилин за десять, чи пізніше – це вже як складуться обставини.

-          Зачекайте хвилиночку, добре?

-          Так! Дякую!

Часу минуло якусь хвилину і на лінії знову продовжилась розмова.

-          Алло! Ви мене слухаєте?

-          Так! Я ще живий, здоровий…

-          За пів години, тобто на 9. 30  вас влаштує?

-          Цілком влаштовує! Ще раз дякую!

За пів години молодий чоловік з’явився в приймальній і ще раз представився:

-          Я до вас телефонував. Мені призначено. Це я Туранський. Пам’ятаєте такого?

-          Очевидно,  це ви Аркадій Іванович?

-          Так! Можна просто Аркадій. Той «Іванович»  в товаристві гарної пані навіює на мене цілий смуток.

-          Проходьте, будь ласка, Аркадій Іванович! Вас чекають.

Господар кабінету  молодий,  смуглявий чоловік десь під сорок, вже чекав на гостя.

А той міцненький симпатичний молодий чоловік, що зайшов сюди вперше, власне чимось змахував на самого власника офісу, йому теж було ледве за тридцять, стрункий, високий парубок, з метким оком, впевненої у собі людини, що швидко оцінює ситуацію. Аркадій зайшов, якусь секунду блимнув очима по кабінету, зупинивши свій погляд на господарі, а за тим привітався:

-          Доброго дня! Анатолій Іванович!

Господар тим часом встав з-за столу, зробив кілька кроків назустріч гостеві, щоб потиснути йому руку і теж  привітав його:

-          Вам теж доброго дня, Аркадій Іванович! Радий знайомству з вами. Може тепер присядемо і перейдемо до діла?

-          Так, звичайно.

-          Пане Аркадію! Якщо коротко, то мені вас рекомендував ваш сьогоднішній шеф, який так вже нахвалював одного молодого доктора, що захистився у Гарварді, що мені і самому захотілось зустрітись з тим  неординарним мисленням і різними цікавими ідеями, які тим чи іншим чином можуть бути корисні і в нашій справі. А справа у нас, як ви знаєте, одна – піклуватись про різні аспекти зміцнення спокою і безпеки в країні. Як ви вважаєте, з позицій вашого фахового досвіду еколога, можна запропонувати якісь такі новації, які були би корисні в нашій роботі?

-          Серйозне запитання. І мушу визнати, Анатолію Івановичу, тут є над чим подумати, перш ніж відповісти. Хоч напевно, якісь такі моменти тут  можуть бути присутні. Але як я собі це уявляю, вас, мабуть цікавлять не якісь окремі речі, а дещо концептуальне. Так я вас зрозумів?

-          Пане Аркадію! Взагалі-то так. Але для нас важливі і деталі, і якась нова генеральна стратегія. Ми наразі схильні вважати що нам варто здійснювати якісь нові кроки, знаємо також, що без цього не обійтись.  Але як саме це має виглядати в нових умовах шаленого розвитку загроз,  пов’язаних з глобалізацією різних процесів у світі, таких уявлень у нас наразі обмаль. А як у вас з уявою?

-          Та, мабуть, як і у всіх – часом щось є, часом людина сама себе запитує «чому я такий баран?», але в цілому якась тенденція до розвитку ще залишилась…

-          Це добре. Проте, чи не могли би ви нам навести якийсь такий цікавий приклад з тією уявою, де вона у нас наразі пробуксовує?

Пана Туранського таке запитання, здавалось застало зненацька. Він наче призадумався. Але насправді, це в нього викликало свого роду подив: «Уява що пробуксовує, нагадала йому наразі іншу незбагненну річ…»

-          Що саме пробуксовує? Складне запитання, особливо якщо не знаєш що у вас є в резерві, в тій таємній комірчині різних цікавих даних…

-          І все таки?

-          Добре! Можливо, є один дещо шокуючий момент, з яким виникає більше запитань ніж відповідей. Це пов’язано з окремими випадками дивних захворювань на незрозумілий тип пропасниці, про які появились згадування в Інтернеті. Ці інциденти якісь просто утопічні,  і в них я не бачу ніякої логіки. Натомість зовсім недавно в мене з’явився помисел, що там щось не так, і можливо це пов’язано з іншими подіями.

-          Про які події наразі йде мова? 

Можливо, це пов’язано з так званими подіями в Кувейті і з наступною інтервенцією американських військ по звільненню цієї країни. Суть в тому, що невдовзі, очевидно, стались якісь інші події, після яких  американці якось надто жваво захопились розмовами щодо розробки Іраком зброї масового знищення…

Розмова між чоловіками  повернула в сторону відомих інсинуацій про таємні далекі розробки зброї масового знищення за межами майже святих Сполучених штатів – коронної теми тих хороших хлопців, які  не відомо з яких причин вже здавна самочинно номінують тільки себе на статус «хороших», а всіх інших заносять у чорні, чи сірі списки тих, хто від природи прагне тільки напакостити іншим.

-          Але скільки в цьому дійсно важливих речей,  - знову продовжив пан Туранський, -  зрозуміти не просто.

-          Так, справді. Адже розмови про зброю масового знищення для американців, це взагалі нескінченна тема…

(Деловой розговор закругляем),….

Все це, очевидно, чимало заінтригувало господаря кабінету. І тут було над чим подумати, перш ніж розвивати цю лінію далі. Анатолій Іванович спробував підбити підсумки.

-          Тоді давайте, зробимо так, пане Аркадію. Ми трохи попрацюємо, а  згодом зустрінемось знову. А ви тим часом, можливо, трохи поміркуєте над усім цим в трохи ширшому плані. Це дало би нам якісь нові стимули до розвитку. А якщо буде розвиток, це нам всім добавить трохи роботи. Як вам такий план?

-          По-моєму, нормальний план. І ще одне. Бажано, щоб хтось з тих людей хто займатиметься подібним питанням, пізніше побачився зі мною,  я знайду конкретні посилання на відповідні джерела.

-          В такому разі, дякую і сподіваюсь, що ми знов зустрінемось.

-          Вам теж дякую! До побачення!

-          Ще секундочку.

Господар знову встав з-за столу щоб потиснути гостеві на прощання руку, і коли він це вже зробив і сказав своє стандартне «було приємно», Аркадій несподівано попрощався на свій лад:

-          І це все? Жодного пригощання на вихід для такого гарного хлопця не буде?

-          Не буде? Чому ж? Ану гайда, назад! Чоловіче, мені казали що ти безцеремонний тип, але я не відав, що ти справді такий славний зухвалець! Зачекай хвилину, є тут в мене одна цікава річ.

Чоловік підійшов до якоїсь шафи дістав склянки, потім пляшку якогось пійла, наповнив зовсім символічно посуду і звернувся до гостя: Взяли! Зовсім трохи, бо тільки ж, ранок на вулиці… Будьмо!

-          Не шкодить! Будьмо! – чоловіки випили, а Аркадій продовжив – От! Зовсім інша річ, зараз вже точно видно що чоловік з усією душею.

-          І як воно на душі після такого трунку?

-          Взагалі-то класна річ. Треба буде ще якось навідатись до цього бару. Але тепер, напевно, справді вже варто вимітатись звідси. Бувай Анатолій Іванович!

-          Ти теж бувай! Іншим разом треба буде тебе познайомити з одним моїм дружком – він чисто як ти,  такий самий симпатяга, що наче жартує, але на умі в нього все те ж, саме що у тебе  –  щось видурити в людини на похмілля. Тож справді вимітайся вже  звідси…

                                                                                   Київ 

                                                                                   Червень 2001 року.

                                                                                   Бар на вул. Ніжинській 

                                                                                   16  година

Близько 16 години до бічного столику бару, за яким сидів з квартою пива молодий чоловік, підійшов мужчина середнього зросту віком десь під п’ятдесят і запитав:

-          Ви, мабуть, Туранський?

Замість відповіді, молодий чоловік жестом запропонував зайняти вільний стілець і промовив:

-          А ви очевидно пан Притика? Давненько вже я вас чекаю. Я вже встиг другу кварту пива видудлити.

-          Це через те, що сюди важко добиратись. Звідки у вас молодих вчених ця неґречна звичка обговорювати серйозні питання в барі?  Пане Туранський, це мене просто обурює, якби не стались деякі нагальні неприємні події, ви мене тут би не побачили. Невже нам важче було зустрітись в офісі?

-          Леоніде Івановичу! Якби то знаття, що у вас в офісі гарні порядки, де людину вислухають і пригостять чим-небудь смачнючим, можна було б і там погомоніти. Але знаєте, які у нас ще старорежимні порядки… Вам що-небудь замовити? Бо раз я сюди перший навідався, саме мені належить пана пригощати…

Пан Притика на якусь секунду закляк при погляді на такого непробивного нахабу, не наважуючись прийняти рішення, а потім наче з полегшенням видихнув:

-          А, була не була! Все одно кінець робочого дня. Давайте що-небудь по краплинці!

Аркадій покликав офіціанта і попросив:

-           Можна нам поки що виставити по 5 капель і чогось на додачу?

І коли вже випадкові завсідники трішки підкріпились, пан Притика на правах старшого взяв ініціативу в свої руки.

-          Пане Аркадію! Я уважно віднісся до ваших зауважень, трохи обговорив це зі своїми колегами, і ми здається прийшли до такої ж, думки. Якийсь такий феномен, очевидно присутній. Ми  вивчили також інцидент з тим колишнім пацієнтом що працював в Іраку за контрактом, він дійсно мав місце. Більш того, ми виявили  ще два подібних випадки в різних регіонах країни, які з невідомих причин, не пов’язали з попередніми. Але найгірше те, що наступний випадок нас, вибачте, сам дістав прямо на днях.

-          Ви це серйозно?

-          А як ви думали? Добре хоч те, що лікарі тієї районної лікарні вчасно попросили допомогу в обласній лікарні, а там звернулись до нас. Але чи це щось дасть навіть не знаю. Наразі ми також попросили цих колишніх пацієнтів пройти повторне обстеження

-          Леоніде Івановичу. Все це зрозуміло. Але яка власне користь ще може бути від мене в цій ситуації, бо ви, очевидно, знаєте що це вже виходить за межі мого фаху. Це вже ваші проблеми вірусологів.

-          Так, звичайно. З цим ми вже маємо морочитись самі. Проте з погляду на майбутню невтішну перспективу, може статись так що ви нам знову підкинете якусь корисну ідею. Я, пробачте, дозволив собі заглянути в деякі ваші роботи, де ви розмірковуєте про те, що будь що в цьому реальному світі має свою поведінку, і це, очевидно, стосується також вірусів. Але саме це нас також цікавить.  

-          Загалом-то так, але якщо ви зауважили, я також уточнював, що відносно таких матеріальних субстанцій більш коректно вживати термін «характер реагування на ті, чи інші фізичні чинники; про прояви характерних особливостей»…

-          Але «прояви» можуть мати поганий характер і надзвичайно поганий, правда?

-          Правда. І я дійсно міг би мати якусь таку думку з цього приводу вже зі своєї дзвіниці, але тільки коли вже самі вірусологи визначаться що це таке і як воно себе проявляє. Розумієте мене? Я вже можу тільки до цього докинути своїх «п’ять копійок».

-          А нам власне це і потрібно! Бо 5 копійок це теж гроші. А грошима тринькати не належить, як і думкою таких вчених як ви.

-          В такому разі дозвольте тоді мені зробити ті копійчані витрати прямо зараз?

-          Було б добре.

-          Леоніде Івановичу! У мене склалось якесь дивне відчуття, що у всій цій історії щось не так, наче чогось не вистачає. Мені це прийшло в голову прямо зараз.

-          Що ви маєте на увазі?

-          От дивіться. В усіх названих інцидентах чомусь фігурують тільки одні чоловіки. Адже навіть сама статистика підказує, що хоч би частина випадків мала би бути пов’язана з жінками. У чому тут річ?

-          Це вірно. Проте таких випадків справді чомусь не зафіксовано. Але як ви думаєте, чому? Є у вас якісь припущення?

-          Можливо тому, що часом жінки і чоловіки по різному реагують на одні і ті ж чинники; як і взагалі кожен із нас чимось відрізняється від інших – там де до одного не причепиться звичайний чих, іншому загрожує смертельна застуда. До речі. Чомусь забув запитати, а як  описують перебіг хвороби у тих інших  випадках самі лікарі?

-          В одному випадку, як ОРЗ; в інших – як звичайний грип.

-          От цікаво. А що-небудь у родичів, чи знайомих спостерігали чи ні?

-          У випадку з грипом було згадування про дружину пацієнта, яка вже, очевидно, перенесла хворобу «на ногах» в легкій формі.

-          А ми таким чином отримуємо перший доказ того, що свята статистика у нас їсть хліб не даремно; бо це вже суттєве доповнення до картинки.

-          Це справді цікаво.

-          І ваші люди напевно теж попросили пройти обстеження цю жінку?

-          Але для чого? В цьому не було потреби.

-          А патологоанатомам взагалі цікавіші люди в морзі, ніж кілька місяців до цього?

-          Але ж, і жарти у вас!

-          Чому ж? Ми всі добре знаємо, що зовні здорова людина може бути звичайним носієм інфекції. Знаємо?

-          Очевидно.

-          В такому разі, напевно, цілком логічно шукати те, що нас цікавить не тільки посеред тих, хто вже захворів?

-          Якби мова йшла про якусь загрозливу ситуацію, саме так ми і поступили би.

-          А коли мова йде лише про «імовірно загрозливу ситуацію» - це  щось міняє?

-          Я вас зрозумів. Тут напевно трохи дали маху.

-          Поки що це не страшно. Просто, мабуть, доведеться повернутись до цих обстежень ще раз.

-          От бачите! Тепер  вже точно видно, що ця розмова була не даремною. Наразі очевидно доведеться брати проби крові, багато проб, і досліджувати все ретельно. Але ж, і мороки тепер додається!

-          Вам з тією морокою не позаздриш. Мені легше. Сиджу собі в барі, веду приємну розмову і вставляю часом людям шпильки, яким і без того живеться не легко. Але сподіваюсь, ви мене пробачите.

-          Очевидно доведеться вибачати, все одно немає ради.

-          Леоніде Івановичу! В мене тут по ходу ситуації з’явилась думка, як вам трохи полегшити життя.

-          І ви не жартуєте?

-          Зараз я вам розкажу одну річ, ви самі вирішите наскільки це схоже на  жарт. Я тут пригадав, як один мій друг розхвалював таланти однієї дівчини. Це пані Грач Наталя Миколаївна. Вона молекулярний біолог, кандидат біологічних наук, працює в Академії наук, можливо, ви навіть знайомі.

-          Чути про таку чув, але особисто не знайомий.

-          Я теж поки що не знайомий, але знаю що мій вчений колега вважає її за геніальну наукову викрутку.  Варто би їй підкинути трохи цієї нудної роботи. Як гадаєте?

-          Можливо слушне зауваження. Треба спробувати.

-          Ще щось конкретне вимагається від мене наразі?

-          Ми, пане Аркадію, стоїмо на позиції що буде корисно інформувати вас про різні деталі на всіх стадіях дослідження проблеми, а ви маєте постійно докидати тих 5 копійок, поки у вашому гаманцю щось буде.

-          Немає проблем! Встановлюйте відповідну процедуру, заводьте у вашому офісі посаду штатного бармена, жартую – і я весь до ваших послуг.

-          В такому разі, вам таки доведеться одного разу навідатись в наш офіс, як тільки ми зберемо нові дані.

-          Повторимо ще по разу?

-          Мабуть краще буде це зробити іншим разом. Але майте на увазі, я вже збагнув, що краще сюди приходити після вас.

-          Не шкодить! Аби ми частіше здибались з хорошими людьми в гарних місцях…

Шляхи-дороги

«На Україні є дві напасті –  погані дороги і дурні.  Хтось напевно зараз скаже, що це неправда, мовляв, все це  тільки прерогатива Росії. Воно, звичайно так, що в Росії є, ми того відбирати не маємо, а те що того ж, добра у нас не менше, то хіба в тому хто винен? Але є одна річ, яку наразі неможливо зрозуміти жодній освіченій людині –це повальне здичавіння моралі українського суспільства під маскою відродження  православної «духовності»…

Ми з тим «відродженням» через повальний процес оглупіння українського суспільства вже дожились, як у тому анекдоті:

 «На Троєщині знайшли хлопчика якого виховали собаки. Тепер це єдиний вихований хлопчик на Троєщині».

От і маємо… Людей, вихованих без спотворених  попівською наукою  вихователів,  скоро не знайдеш.

З виступу народного депутата, академіка Ю. Фімовского 

Що є, те є. «Маємо – те що маємо!» - говорив ще перший Президент пан Леонід Кравчук. Мудрий звичайно був чоловік, але який не відомо з яких причин теж чомусь вважав, що наші дурні,  набагато краще професійно підготовлені ніж у сусідів. Саме тому це також відбилось на якості тих шляхів доріг, бо ті традиційно вихилясті путі все намагаються завести тих неприкаяних русів-українців у якісь чергові непроглядні хащі політичних блукань. З тими дорогами ми усім загалом маємо цілих дві добротних стратегії ходи у нікуди – то  до стратегічного сусіда Росії, то до іншого стратегічного партнера – ЄС. 

А для того, аби підготовити таких «стратегів», що діють за давнім твердоголовим звичаєм мужланів  «Продам корову на зло сусіду, щоб діти молока не їли», звісно, потрібна оригінальна недоумкувата державна програма. І вона справді якби є, тому що коли державним  керманичам несила зайнятись в країні чим-то дійсно корисним, вони докладають усіх своїх схиблених талантів на якусь чергову причуду. А вже потім, прямо-таки з державницьким пафосом віщують: «Кожна сучасна високоосвічена людина в Україні має закінчити, як мінімум два класи звичайної школи (за стандартами  совєцьких часів) і всі інші – з церковно приходським уклоном…»

                                                                   Київ. Вересень 2001 року.

                                                                   Пленарне Засідання  

                                                                   Верховної Ради України 

                                                                   Виступ академіка Ю. Фімовского

Оце і є той наш шлях? Церковно-приходський шлях поступу до помийної ями «святого» оскотинюваня розгублених негараздами українців?..

Два  фрагмента где-то дальше:

-          А це вже справді цікаво! – зауважив пан Президент. – Що  прямо так і криє, що все що було до цього, йшло по схиблених схемах?

-          Щось схоже на те…

-          В такому разі не будемо відривати людину від фаворитного заняття, нехай і далі працює в тому напрямку.

У світі стільки всього цікавого і гарного, напевно для гарного хлопця знайдеться якесь цікавіше заняття. А раптом справді щось таке відкопає…

Лихварський  синдром

Тих цікавих і гарних місць  у світі, та й  на самій Україні досить багато. Але якось так сталось останнім часом, що всі гарні і серйозні справи, з якогось дива, відбуваються   завжди там,  де водяться пристойні грошенята. Без грошей навіть не придбаєш  той рискаль, котрим справді добре щось відкопувати…

Гроші це взагалі серйозна тема, і так вже повелось з давніх давен, що чомусь ті гроші здебільшого водяться серед членів одної хитрої касти.  Колись давно, за старих добрих часів, ця каста здирників  називалась просто, гарно і зрозуміло -  лихварями. Лихварі харчувались долями людей  і поряд зі скаженими збирачами податей залишили досить ганебний слід в усіх підручниках історії. Але часи змінились і завдяки викрутасам словесного мистецтва, тепер ця каста здирників носить респектабельні личини трудівників банкірів, які в поті лиця нашого заробляють собі на власний хліб з чорною ікрою і до того ж, всіляко допомагає нам сердешним цілувальникам «дензнаків».  І з цим нічого не вдієш, бо гроші потрібні всім.

А поряд з цим, існує   інше галасливе щастя сьогодення, яке раз по раз  викрикує отой, майже крилатий вислів:  «Гроші роблять гроші!»

А від нього, мабуть, пішов ще один:  «Гроші роблять усе!» А далі пішло і поїхало…

В усій новітній українській формації виникли стійкі установки в поведінці людей, з’явилась  відповідна  «філософія», культ поклоніння перед дензнаками, колінопреклоніння і розшаркування перед банкірами, і вихвалянням їх небачених заслуг. А, заслуги, звісно, річ корисна, з ними можна податись хоч би і на сам Банківський Олімп  держави Україна, що власне і зробив свого часу пан  Віктор Степанович Плющеко – наше чергове фінансове світило на всьому постсовєцькому просторі, колишній господар Державного Банку «Україна».

Але доля оцим двом титанам фінансового світу молодої держави – банкіру і підшефному банку «Україна»,  як і відомому «паровозу і пароходу» судилась різна – один мав набирати оберти, щоб перти далі в гору, натомість інший – з усіма своїми фінансовими статками, повним курсом мусив спливти «на дно».

А як саме потопити те, що в принципі, мало би держатись на плаву,  меткі  керманичі на різних рівнях вже знали. Оборудка з розтаскуванням Чорноморського  Пароплавства і того ж-таки, Держбанку «Україна» цих людей уже всьому навчила: Треба робити все так, щоб і сліди всіх фінансових викрутасів, і всі кінці спливали також у воду. І обов’язково після всього гарно помити руки в воді – щоб чисті були. Пан Віктор «Чисті Руки» про це завжди пам’ятав. Кажуть, що гарна звичка у того Віті появилась ще у дитячому садочку: «От дивіться, як воно так цікаво виходить - хвалили його, - дитина по вуха в гімні, а руки чисті…»

Проблеми з водою до того часу у нас в державі не було, а от цих Олімпів, ласих до народних грошей, як з’ясувалось згодом, на Україні виявилось аж два  -   і той другий, який називався «Адміністрація Президента України», був ще й на вулиці Банківській.

Банки, Банківська, Адміністрація на Банківській – все  якось закрутилось в вихорі гонитви за гарними грошима і тією ж-таки владою, котра відкриває шлях до всього в Україні…

«Я сьогодні побачив річку, і острівець, і човен. А в човні хтось сидів, тільки я його не розгледів, бо раптом до мене дійшло: «Це ж, як наче сон?» І сам я одразу немов виринув з того видіння, яке находить на людину в момент несподіваної дрімоти за робочим столом…  В якийсь момент мені здалось,  що це мало би  щось мені нагадати. Але що саме?..»

 Щоденник  Універ12/12…

Запізнілий поклик

День наче і не минав, а навпаки, тільки-но пробуджував усе до життя. Перед його очима немовби в тому дежавю знову постав той славний пейзаж вже знайомої сільської садиби.  На подвір’ї все було під владою вранішньої тиші і незайманого сільського спокою, вікувало враження, що звідти просто віє якоюсь первісною свободою. Все це вже було. І все навертало знаним відчуттям.

І цей двір зі старими засніженими ялинками, і цей несправний трактор без переднього колеса, і сам хлів, і навіть той невтішний гавкіт собаки за хлівом. Лай собаки діймав його чомусь більше за все. Тільки тепер до чоловіка стало доходити,  що це щось вже аж надто знайоме. О, дідько! Та це ж, Пушко так надривається! І це так зримо до чоловіка дійшло, що він враз прокинувся…

На дворі стояла темна ніч, поруч з чоловіком спала жінка з якою він тільки неділю тому одружився, а в голові у хлопця продовжував звучати цей нестерпний гавкіт його чотирилапого друга про якого він чомусь геть забув.

«Як це так? Як це взагалі мені могло вилетіти з голови? І яке ж, я бидло якщо забув про того, хто з усіх сил так самовіддано підтримував мене в скрутну годину?»

І раптом мужчина  пригадав також ту вже задавнену в споминах снігову яму – зовсім по іншому, вже як би зі сторони, споглядаючи на оту дивну сценку з собачим скиглінням і гавкотом  навперемін, аж поки сам не вибрався з тієї снігової вирви….

«Але як можна було таке забути? А я ж, потім навіть не поцікавився, що сталось з тим Пушком…» 

Сон у хлопця чомусь як рукою зняло, і решту ночі він вже чомусь провів в глибоких роздумах про різні свої пригоди, але головна думка, яка оволоділа ним наразі, була про те, що треба обов’язково навідатись до рідних, побачитись з Костиком, а потім знову відв’язати того неугавного Пушка і прогулятись з ним удвох вздовж річки.

«Але чому власне саме вздовж річки? Яка різниця де саме пройтись?  Та річку, напевно, в жодному разі оминати не варто…»  Річка хлопця завжди манила до себе, бо щось в цих безкінечних переливах і водограях було. На ці переливи завжди цікаво споглядати, вони завжди наповнюють серце чимось рідним...

А далі Павло знову побачив і саму річку, і острівець, і човен. А в човні хтось сидів і наче помахав йому рукою. Так, і справді! У тому човні сиділа його Катерина і щось йому викрикувала…

Вже під самий ранок Павло нарешті знову задрімав.

-          Прокидайся сонько! Та вставай же, ти!

-          Що сталось? Не можна мені гарний сон додивитись? Ти хоч знаєш, хто мені зараз приснився?

-          Може скажеш що я?

-          А хто ж, іще? Ти була у човні, така гарна, і щось викрикувала до мене, але що саме, я так і не розчув, бо тобі треба зривати чоловіка на півдороги  до щастя…

-          Де тут є тієї півдороги, може покажеш?

-          Не сьогодні. Сьогодні я хочу показати тобі дорогу до мого села. Нам нарешті потрібно навідатись до моєї рідні, познайомити тебе з усіма.

-          З друзями будеш знайомити, ще раз зі своїм дружбаном Костиком, так?

-          Авжеж!  А Костя не дивлячись на твій гнів, цілком нормальний хлопець. Якщо навіть він тебе і розсердив трохи, чи мене чимось підвів, то тільки тому що не зміг вірно оцінити ситуацію. Але позаяк глобальні світові проблеми навколо наших Манівців, і нас з тобою, вирішились мирно, далі нагнітати обстановку не варто…  

І правда, одні події буденних перипетій промайнули досить спокійно і залишили по собі цілком славну днину, але все одно - вже далі  ті  українські проблеми глобального блукання по манівцях, так і не щезли. І все це зосталось  надовго…

И еще кое-что из финальной части:

                                                                                                                   Малі Манівці.
                                                                                                      Жовтень 2004 рік. Обідня пора

До  канцелярії  митарств  

А як воно коли все йде шкереберть? Коли давні біди видаються лише забавними прикрощами, бо нові вже значно «ліпші», настільки кращі, що людина часом начинає хвалити ту пісню зі словами «піду нап’юся і втоплюсь…» А скільки іще хорошого і цікавого сталось за останні часи?  Та хіба це важливо? Важливо лише те, як з цієї порухи вибратись. І як було би добре, якби тій людині хтось хоч трохи підсобив…

-          Петро! Ти зайнятий?

-          Якби сам знав? Та заходь вже! Не стирчи у дверях.

-          То що в тебе за справи? Я бачу, ти тут писав щось…

-          Писав, куме. Тільки не знаю, який від цього толк буде. Тим панам, що не напиши – вони все одно відмахнуться…

-          Куди писав, якщо не секрет?

-          До канцелярії митарств…

-          А вона така взагалі десь є?

-          Чого про таке питати?  Канцелярія Президента – це вже одна, а там ще ціла купа таких канцелярій, трохи дрібніших. Ти чоловіче, куди в нас не напиши, одразу попадеш у ту поневірянську контору, де тобі усі печінки вивернуть і відправлять на доїдання в місцеву харчевню на закуску нашому брату чиновнику, який тебе пошле по новому кругу знущань

-          Тоді який сенс у всій тій писанині? Ти взагалі чув ту приказку «Не тратьте куме сили…»?

-          Так воно і виходить, - відповів спересердя наш старий знайомий Петро Макуха, і враз зім’яв докупи усе написане.

-          Всі ми, брате, живемо надією, але воно чогось ніяк це життя не наладиться. Ти сам знаєш, я не який-небудь ледачий мужик, але все одно це існування якесь безпросвітне. Та Чорт з ним! Сідай ближче до столу, зараз ми ці негаразди  хоч трохи потопимо…

Всі ми живемо надією. І сподіваннями. Всі ми вже давно знаходимось в очікуванні. Чекаємо, чекаємо і починаємо мучити себе запитаннями:  Коли врешті-решт наші сподівання стануть реальністю?

Хто і коли нас почує і хоч би відгукнеться до нас людською мовою?

Та попри всі сподівання, нічого особливого не відбувається. Державна машина працює, весь час додає нових обертів, поборює негаразди, вирішує все нові і нові глобальні проблеми, але якось так завжди  виходить, що здебільшого вся ця бурхлива діяльність усіх без винятку владних ланок чомусь спрямована на залагодження інтересів все тієї ж державної машини. До простих смертних «машині»  по-фіг!

 У вас під носом, у вашому столі, у всіх тих мегатонних томах переписки з грифом « Надіслано для розгляду за належністю»  наочні приклади нікчемної роботи цієї державної машини. Тисячі, сотні тисяч безглуздих відписок, роки чиновницьких знущань з долі людей. Збиткування з цієї болі, з висмоктаної у людей життєвої енергії,  і харчування на цій ниві армії чиновників, які це називають «роботою». І все, зауважте, відбувається відповідно до «встановлених правил, норм та положень» узаконеної право знущальної  лабурди.

Чиновники усіх рангів в усіх ланках держапарату мають багатий досвід принизливого для українців способу спілкування з народом через формальні відписки. Держапарат витворив і виплодив невблаганну круговерть  «ходіння по муках»  людей в службових лабіринтах - ненаситному і невгамовному  створінню  чиновницької винахідливості. Митарства людей по коридорах влади і масштаби цього явища вже давно виросли  до рангу національної руїни, але на диво – ніхто від цього  не «чешеться». Скажете: «Все це сумно…»? Так!  Скажете: «Та не все так погано в нашому домі…»?  Так! Не все!

Є багато на Україні всього гарного. Але людині властиве прагнення до кращого…

А зовсім скоро прийде надія на ці кращі дні. Цю надію принесуть нові вибори і нові гасла.

І ця надія скаже: Нас багато!  Нас не подолати!  Нам ПОТРІБНІ  ЗМІНИ!

І тоді, багато тих,  що ходять по муках чиновницьких лабіринтів з їхніми кусючими стінами, розпеченими стільцями, зверхнім бряжчанням невдоволених дівиць і самих ясновельможних начальників, повірять в чудо!

Повірять в те, що на Україні можна жити інакше, зовсім не так паскудно, як дотепер. І що в тому поганого, що всі ми час од часу живемо надією?

Але чомусь і цього разу пішла українцям «не та карта».

Вибори, довибори, перевибори – все прийшло з похмурою осінньою дниною, разом з темними хмарами, які накрили всеньку Україну. Колотнеча кольорів, нуртування настроїв і гіркота очманіння від розводів політтехнологів родимих і заморських, усе надовго збурило наш  край. 

На якусь мить до людей прийшла надія, а там враз десь поділась, наче її корова язиком злизала. Залишилось те, що залишилось. І здається знов надовго…

…По тому, як минуться усі ці дні, приспіє  вкотре черга  наступу того ж-таки, добра потішного укупі зі злими вихватками, і час руйнації Надії.

Хтось зараз скаже: «А як це так?»

А як було до цього?..

Всего ок. 16 ав.л.

P.S.

Уважаемые друзья!

Спасибо всем за внимание.

Вероятно, по поводу отдельных моментов будут какие-то комментарии, которые, как мне кажется, мне не стоит перекрывать своими замечаниями. Надеюсь, Вы меня извините.

Если будут вопросы личного характера, я смогу на них ответить позже, поскольку на данный момент у меня есть также временные трудности с Интернетом. Спасибо всем!

С уважением      Виталий Хоптынский