И что это за незалежність?

Замысловатая вообще штука,  эта  незалежність   и чертовски интересная, во всяком случае, именно с этих позиций подошел к этой проблеме автор этих строк. Дремучий провинциал, «безлошадный», босоногий субъект со своим первым романом, который готовится к публикации, неожиданно столкнулся с феноменом, о котором он же  написал несколько занимательных строк.  .   Именно с этих соображений автор решил представить свой роман в нескольких отрывках аудитории, которая всегда неравнодушна  к нашим невзгодам и недосмотрам. Представляю свой роман на суд вашему вниманию.

Автор:   Віталій Хоптинський Дотик темряви.  "Прикосновение мрака" (дословно);  "Поползновение  мрака" (в литературной русской версии). 

Наша держава. Наш час. Наші люди. Наші проблеми – малі і великі. І про все серйозно, і як коли. З повагою до людини, з надією на кращі часи і кращу долю.

От автора.

Обычный роман, затрагивающий общеполитическую тематику; без агитки за «красных», или «белых». В предлагаемых отрывках можно будет рассмотреть некоторые черты главного героя, кой-какие  его устремления к большим планам,

а также отдельные эпизоды о нашей с вами обыденной жизни, невзгодах и радостях.

Все мои герои в целом нормальные, включая их отношение к затронутой проблеме – государственной независимости Украины и их взаимоотношений со своими соседями. Потому, что в обычной жизни мы именно такие – и русские, и украинцы. Но вот на различных «хворумах» нас не единожды заносит…

И все эти обзывалки друг друга «такими», или «сякими»,  автор тоже оставил за пределами своего произведения. Но какие-то проблемы, разумеется, существуют; как они рассматриваются автором, сможете судить сами…

О некоторых моментах я решил привести очень краткие выдержки, однако парочку фрагментов будут представлены без сокращений.

Вот как  Поползновение  мрака  выглядит в нескольких отрывках:

Первая страница.

Киев. 2001 год. Одно интригующее мартовское событие. Горячее обсуждение в узком кругу. И сразу проясняется ситуация с главным героем, его напарником и другом.  Оба экологи. И один другому создает проблемы…

-          Сашко! Вибач брате, але мене це щось  не занадто діймає!

-          Тоді може скажеш, що в тебе зараз є якісь страшніші проблеми?

-          А звичайно, що є! Як ти гадаєш, що мені тепер робити з тою квартирою? Ми її знімали на трьох, а зараз виходить, я залишаюсь тут один з оцією невтішною орендою  по принципу «або – або».

-          Тобто, як?

-          Конкретно: Або плати за все один, або вимітайся. Чоловіче,  не можна було почекати хоч з півроку з тим одруженням?

-          Пробач, Аркадій Іванович! Але природа вимагає своє. Проти природи, ти начебто, нічого не маєш проти?

-          Як, коли!

-          Та невже? А я гадав, ти в нас самий головний український адвокат від Природи?!

-          Так само, як ти адвокат від наших славних ЗМІ, яким хліба не давай, лиш би за звичкою потеревенити про старі, милі серцю дурниці.

-          Що ж, тут дивного? Адже  в сьогоднішньому інформаційному просторі…

-          Облиш, Сашко! Це вже занадто! В сьогоднішньому нашпигованому по зав’язку маніпуляційними технологіями інформаційному просторі, людина зовсім відрізана від інформації. Хіба ти цього не бачиш?

-          Ну, то й що? Кому потрібно, той інформацію роздобуде.

-          Так! Якщо тільки в людини є змога… Але інформація «зав’язана» на заробляння бабок, все одно до більшості звичайних людей майже не доходить.

-          Все! Закругляємось про сьогоднішню лиху годину……., в українському телепросторі і в нашій квартирі. Бо власне з тою квартирою, може під кінець,  наклюнутись ще один, зовсім цікавий варіант…

-          Ти про що?

-          Зможеш нарешті, теж привести собі сюди якесь симпатичне щастячко, і зняти таким чином цю проблему «або – або». Тобі це здається зовсім не складно, бо я часом чую, як ти мило розмовляєш по телефону з тою московською подружкою. До речі, чому ти ніколи не розповідаєш про неї?

-          Тому що це строго приватна справа, а щодо того гарного варіанту, не все так гладко, бо платити тоді все одно доведеться самому.

-          А ти як хотів? За щастя, пане докторе, треба розплачуватись по повній…

-          Цікавий звичайно варіант, але геть не надійний. Сам знаєш, в природі все так не певно.

-          «Якщо проблема є – її потрібно вирішувати!» - повертаю тобі твої безцінні слова. А в якому ще такому «ключі», потрібно над цим працювати, пане докторе – не нагадаєте часом забудькуватому колезі?

-          Йшов би ти вже!

-          От, маєш! А сам колись говорив, що зовсім не гарно посилати кудись своїх колег…

-          Все!  Ти таки мене дістав! Маєш сьогодні рацію. Мені вже самому треба бігти.

Аркадій попрощався і за хвилину вже спускався по сходах. Але той сумбурний настрій його все ще не полишав, бо він і в цій біганині по сходах, далі  продовжував сперечатись зі своїм мобільником:

-          Але річ-то не в наїздах, вірно?

 Ірино! Ми ніяк не можемо вирішити, де нам жити разом. От давай я приїду і ми це вирішимо по дорослому. Добре?

-          Добре, але я хочу жити в Москві.

-          Москва, мила, в принципі, непогане містечко, але мені наразі рано думати про московську прописку.

-          Ти це знов знущаєшся з тією «московською пропискою»? Скільки можна?

-          Аж поки не набридне нахвалювати твого татка.

-          В такому разі, з таким настроєм тобі напевно дійсно не слід зараз приїжджати.

-          Ні! Я таки приїду, бо в мене наразі намічаються не тільки романтичні справи. А далі ти вже сама зможеш вибрати, або приходити на зустріч, або залишитись вдома дивитись вдома по телевізору, як у вас в Москві все славно  без різних заїзних провінціалів…

Чоловік вимовив ці слова з єхидними зауваженнями про «заїзних провінціалів» вже на останньому подиху, а за тим,  одразу вдихнув на повні груди морозний запах знайомої вулиці – досить спокійної, зовсім без вранішньої шарпанини, і без отих дешевих ЗМІючних «штучок»,  що вже роками зводять українцям на манівці різні думки. «Правильні думки потрібні людині більш за все» - любив часом повторювати доктор Аркадій Туранський в кругу друзів. Тільки де ж, їх набратись отих правильних думок на всіх, якщо навкруги стільки всього схибленого?

Дальше что то пропускам.

Київ
Березень  2001 року.
Післясвятковий синдром
Адміністрація Президента

Народ балдіє від влади

Як гарно коли в країні не якісь заморські, московські порядки, а своя рідна українська влада, яка вислухає ту  заморену нічними походеньками людину і вранішнім похміллям, з самісінького ранку, коли ще навіть до роботи не брався ні один пристойний салун. Бо, розумієте, коли в порядному салуні дівчата зранку ще відсипаються до самісінького обіду,  рідна влада вже працює…

У владі жіночки, як штик – ще зі світанку вже всі на робочому місці. І варто людині сказати: «Алло!», як там вже відповідають:  

-          Алло! Доброго дня вам! Ні, шановний, це не салон.  Ви помилились…

Але як це людина може помилитись? Вона що неграмотна? Вона грамотна,  як і сам Пан Президент, бо ходила до такої ж, школи і закінчували такий самий технічний вуз, а в руках в неї той чарівливий папірець від коханої жінки з отим приголомшливим запахом, де чорним по білому написано: Валентина. З ранку салон і т.д. і т.п., аж до останньої цифри…

-          Алло!? Здравствуйте! Это салон?..

-          Ні, ви помилились…

-          Алло, девушка!?  Это не салон! Понятно:  Это секс по телефону?

-          Це ніякий не салон, а нормальний державний заклад!

-          Алло, девушка!?

-          Це знову ви, чого вам треба?

-          Мне очень нужна Валечка и в принципе, даже  не по телефону…

-          Відчепіться! Тут немає ніякої Валі, і ви зовсім не туди телефонуєте!

-          Алло!?   Девушка это опять вы?

Я очень рад опять слышать ваш голос! У вас  такой приятный голос… Алло?

-          Алло, алло! Опять здрасте, но вы мене не выслушали…У вас такой приятный голос и  такие несносные манеры…

-          Чого вам треба? Чому ви причепились до цього телефону? Ви взагалі знаєте куди звоните?

-          Естественно, я звоню вам по очень даже знакомому номеру…

И мне нужна Валечка, носудя по вашему голосу, вы только внешне на нее похожа.  А вот в целом, по сути вы, вероятно, совсем не ласковая…

-          Послухай, ласковий, поклади слухавку и не звони сюди більше, бо тут немає ніякої Валі, тут не салон и тим більше не салун. Тут  серйозний державний заклад! Усьок нарешті, чи ні?

-          Алло, алло!?  Это госучреждение по решению серьезных вопросов?

-          Саме так!  Але запевняю вас, ви знову не туди звоните. Ви що не розумієте державної мови? Тут немає жодної Валі, це не салун і взагалі – це  Админістрація Президента!

-          Алло!?  Алло! Это Администрация Президента? Здравствуйте еще раз и не бросайте, пожалуйста, трубочку…

-          Чого вам на цей раз?

-          Мне очень нужно переговорить с Президентом. Я с самого утра пытаюсь с ним мысленно связаться, а вот теперь решил:  Хватит откладывать, пора ему все выложить о  наболевших проблемах…

-           Шановний,  Президент зараз дуже зайнятий, а ваша проблема зараз одна – якнайкращевідіспатись!

-          Тогда мне нужна Валечка, вы не могли бы позвать ее к телефону?

-          Кажу-ж,  вам:  Не можу! Тут такої немає і я такої не знаю. До побачення!

-          Алло!? Девушка!  Администрация Президента? Здравствуйте!..

Я уже понял, что Президент сейчас сильно занят, но может быть можно переговорить с Главой Администрации? У меня к нему будет несколько серьезных вопросов…

-          Яких саме?

-          По проблемам русскоязычного секса! Об очередной дискриминации русскоязычных в Украине, об ущемлениях, о попытках административным путем заменить нормальный русскоязычный секс неким его виртуальным  украиномовным суррогатом, вроде того же  «чего-то там по-телефону» и, наконец - о придании ему, так сказать,  натурального статуса…

Алло?! Вы меня слушаете?

-          Так, я вас все ще слухаю, і сама собі дивуюсь кого я слухаю…

Ви взагалі-то нормальний?Про що ви торочите?  Що за проблеми на рівному місці? Вам з такими проблемами знаєте куди треба звертатись? І взагалі:  Відчепіться, нарешті, від мене!

-          Алло!? Девушка! Администрация? Это опять я…

И вы зря на меня обиделись, да и меня, кстати, тоже зря обижаете! Если хотите знать, то еще буквально вчера, даже в самом страшном сне, я не мог себе представить, что кто-то из Администрации Президента может общаться в такой тональности со своим электоратом…

-          Алло, шановний! Пробачте, що вас перебиваю, але зараз поруч зі мною знаходиться мій безпосередній начальник – передаю слухавку зав сектором…

-          Алло!? Ви ще живий? Назвіть своє прізвище і скажіть коротко, що вам потрібно?

-          Алло!  Это Василий! Наконец-то, Бог услышал меня! Валечка, солнышко, я так рад, что, наконец, смог услышать твой голос…

-          О, Господи! Замовкни зараза! Сказано тобі:  На роботу не звонити!

-          А я очень соскучился. Очень…

-          Сказано тобі:   Щезни! Щезни…До вечора!

Але ж,  деньок!  Ніхто навіть не дасть людині занудитись від втоми. І так день за днем. З ранку до вечора. А вже ввечері кожній порядній людині на тих Київських пагорбах справді трохи відпускає. Але не надовго, бо з наступного ранку  ота біганина повторюється, хоч, можливо, цього разу все відбудеться по іншому сценарію. Головне – знову не стати прямо із ліжка не з тої ноги, тоді не виключено що далі піде усе як слід. Дуже багато людей саме так і роблять…

Киев - Москва
Отктябрь 2001 года.

Славные местечка

…В Москве почти так же хорошо, как в Киеве.  Во всем огромном мире этот город для Аркадия был чем-то вроде второго дома. «Москва – это моя любовь, это город, который наполнил меня теплом и заботой», - говорил он однажды девушке, с которой закрутил роман на последнем курсе.   Девушку звали Ира, и вообще это уже была давняя история любви и расставаний, с очередными ссорами, после чего  по неведомым причинам – их опять тянуло друг к другу через годы разлуки. Уже перед самой поездкой в Москву Аркадий набрал номер подружки:

-          Привет солнышко!

-          И тебе привет! Как это мило, что ты еще вспомнил о моем существовании…

-          Ирочка! Пора нам с этим существованием по разным концам планеты заканчивать. Или ты выходишь за меня, или мне придется снова жениться на какой-нибудь хуторянской дивчине.

-          И на здоровье! Мне тоже не первый раз замуж выходить, знаю, как это проделать и без тебя…

-          Вот спасибочко тебе моя родненькая! Я вообще-то собирался на днях в Москву на конференцию, теперь выходит это совершенно ни к чему, так что ли?

-          Опять ты за свое! Не нужно на меня наезжать, тогда тебе не придется рассыпаться в этих кислых благодарностях…

-          Так мы встретимся?

-          Мог бы и не спрашивать. Приезжай быстрее…

Быстрее, конечно, было бы самолетом, но, зато в поезде интереснее. Именно так и сделал Аркадий и не пожалел  об этом, потому что во время поездки получил массу новых впечатлений и нашел новых друзей. Уже утром он попрощался с Костей и Василием, а вместе с Павлом решил остановиться в одной гостинице. Вот только уже в момент заселения между мужчинами случилось  маленькое недоразумение.

-          Какой вам номер нужен, молодые люди? – спросила администраторша.

-          Двуместный. – Ответил Павел.

-          Нет, не пойдет! Мне нужен одноместный номер.

-          Аркадий! Ты чего? Вдвоем нам будет интереснее.

-          Парень! Ты еще не врубился, с кем мне будет интереснее?

-          Ах, да! Совершенно верно. Извини брат.

-          Не страшно! Как только дойдет очередь до пива, или еще чего-то в этом роде, нам вдвоем тоже найдется, о чем поговорить. А пока, на всякий случай, бери в руки мой мобильный и набирай свой номер. Сделал?

-          Все! Сделано! Теперь нажимаю и привет пану доктору! Здоровеньки булы. И желаю всяческих успехов во всех ближайших баталиях.

На этом дружки и разошлись. А несколько позже ребята решили заняться каждый своим личным делом. И, кажется, насчет предстоящих состязаний, Павел попал в самую точку. Но если с разными  научными дискуссиями Аркадий давно уже свыкся, то в  любовной перепалке с любимой женщиной, которая была еще впереди, далеко не все было в его воле. И собственно, даже  эта научная конференция на этот раз для него была не главной целью. Все это был лишь удобный повод расставить все точки над  і …

Но как  верно расставить акценты в любовной истории  двоих, если они никак не расставляются? Впрочем, Аркадий об этом особо не напрягался, потому что  в отличие от науки, в таких делах он привык действовать больше импульсивно. «Инстинкты в подобных ситуациях делах меня никогда не подводят - оговорился как-то  во время одной вечеринки наш быстренький, - бывают моменты, когда долго ломать голову над некоторыми вещами вовсе не стоит…»

«Аркадий! Ты не прав!» - стоило бы сказать парню. Впрочем, дружественные советы для подобного типа, прошедшего свою школу сердцеедов, тоже вряд были бы уместны. И, тем не менее,  просчеты в таких делах случаются со всеми. И порой просчеты даже не заставляют себя долго ждать. Как и на этот раз, когда уже через час после приезда парень набрал номер подружки.

-          Ириша! Приветик тебе с белокаменной!

-          Ты уже здесь? Как здорово! Целую тебя, мой миленький. Так, когда мы встретимся?

-          Лучше под вечер. Сейчас я тебе скажу адрес гостиницы, в которой я остановился…

-          Аркадий! Не дури! У меня своя квартира, зачем эти гостиницы?

-          Так будет спокойнее!

-          И так все будет хорошо. Не расстраивай меня хоть сегодня.

-          Тогда до вечера. Целую!

Ситуация поначалу складывалась нормально, но только на первый взгляд. Потому, что «нормальное» в понятии  для Ирины, для ее парня казалось чистым абсурдом. И это нашло свое подтверждение уже буквально через час после его приезда к своей девушке. Все сначала шло хорошо, до тех пор, пока в квартире не раздался телефонный звонок. Ирина подняла трубку и через секунду чуть не позеленела:

-          Отец! Дай мне хоть сегодня немного покоя!

-          Ира, не кипятись! Никто не собирается тебя доставать. Но если уж твой кавалер уже здесь и имеет на твой счет какие-то планы, то стоило бы нам встретиться и все обговорить…

-          Ну как же! Прямо сейчас он разбежался что-то с тобой обсуждать.

-          Придется! То что было раньше – уже в прошлом, сейчас ничего не случится. Мы взрослые люди…

-          Ага, взрослые! Особенно ты! Не помнишь, как ты такой взрослый один раз уже сломал мне жизнь? Хочешь еще раз это сделать? Даже не пытайся!

-          Ира! Успокойся! Просто скажи парню пусть зайдет ко мне. Завтра. Около десяти. Хорошо?

-          Сказать не проблема. Но вот подговорить Аркадия, чтобы он культурно себя вел с тобой, мне вряд ли удастся. Все. Извини, папочка! Спокойной ночи тебе!

Девушка опустила трубку  и на какой-то миг умолкла. Аркадий тоже молчал. Парень подождал еще чуток, потом подошел к девушке и обнял ее.

-          Все, все! Довольно! Не стоит так совсем горевать…

-          Легко тебе так говорить! Попробуй тут не плачься, если не выходит! Ты все слышал. Отец хотел бы с тобой встретиться. Завтра, в десять.

-          Господин Большой Начальник постановил уделить мне аудиенцию?

-          Ну, все! Я тебя поняла.

-          Хоть на этом спасибо! И ты уже теперь видишь сама, какая это жизнь здесь – с виду все такое замечательное, в сплошной роскоши, но, по сути,  все  как в золотой клетке, с крепким колпаком из под которого никак не выбраться бедной птичке. Не успеет эта птичка, как следует выставить на обзор свои прекрасные перышки, как то-то ей сразу звякает: «Не правильно делаешь, дорогая!»

-          Хорошо, Аркадий! Можем ехать в Киев. - Совсем неожиданно повернула Ирина разговор в иное русло - Но скажи, милый, своя квартира в этом Киеве у тебя есть?

-          Своей пока нет! Ты это хорошо знаешь. Я пока снимаю довольно приличную квартиру, но, когда придет время, куплю себе свою.

-          На зарплату ученого?

-          Не совсем. Я собираюсь немного обчистить один интересный банк. Такой ответ тебя устраивает?

-          Все равно я немного сомневаюсь…

-          Вот, вот! Старые добрые сомнения, что твой парень без твоего важного папки ничего не стоит.

-          Аркадий! Зачем ты так? Кто об этом говорит? Но ведь есть какие-то пределы, которые не может перепрыгнуть с первой попытки даже такой хваткий парень как ты, разве нет?

-          Это проблема?

-          А какие у тебя проблемы с тем, чтобы жить в Москве? Проблемы это, или нет?

-          Ну, нет! Свою попытку остаться в Москве, я в свое время уже сделал. Скажи спасибо своему папочке, что я здесь не остался.

-          Но сейчас все по-другому. Никаких проблем у тебя здесь не будет. Тебе нужно только встретиться с моим отцом, хоть немного ему понравиться и ты даже не представляешь, как у тебя здесь пойдут дела.

-          Когда-то я с ним уже встречался? Ты уже не помнишь?

-          Не стоит сейчас все вспоминать. Сейчас совершенно другая ситуация.

-          Встретиться с ним я, конечно, могу, но только затем, чтобы поблагодарить его за славную дочку, которую собираюсь увезти с собой в Киев. Всего лишь. А вот понравиться ему мне никак не хочется. Я уже давно, дорогая, исключительно самостоятельный парень, который не желает никому особо понравиться, кроме тебя. Надеюсь, это тебя не сильно расстраивает?

Неожиданно Ира почему-то отвернулась и замолчала. Возможно,  на «линии» их общения,  произошел капризный обрыв.  Или же, она просто не знала как ей быть в данный момент.

-          Ну, как это не расстраивает? Ты хоть представляешь, в какой я сейчас ситуации. Я сейчас стою на узком мостике, между двумя баранами, которые ни за что друг другу не уступят…

Вот сам скажи: Как тут быть?

-          Ирочка! О баранах, наверно, ты хорошо сказала.  Не поспоришь! Я действительно хороший баран. Но, чтобы ты знала: Тот баран, с которым ты разговариваешь сейчас, всегда готов уступить на узком переходе  человеку хорошему, женщине, или ребенку, а вот во многих других случаях все может быть наоборот. И вообще, мне кажется, на нашу проблему стоит смотреть не с позиции силы очередных сценариев. То что смотрится красиво сейчас, не обязательно может быть красиво с позиций перспективы.

-          Аркадий! Не смеши! Потому, что если сравнивать перспективы моего отца и твои, то это все равно будет не в твою пользу. Ты уж меня извини!

-          Совсем наоборот! Потому, что если для сравнений выбрать не тот метр, который называется «московским», тогда все будет совершенно иначе…

-          Совсем нет, миленький! Ты хитрый жук, с тобой тяжело спорить. Но знаешь, что? Возьми себе тот «метр» собственного покроя, и измерь им на свой манер свои возможности и в Киеве, и в Москве, не приплетая к этому моего отца, и ты сам поймешь, что сейчас ты не прав!

-          Уже измерил! И могу во всем с тобой согласиться. Только одного ты не учитываешь. Того, что сейчас я реально привязан к Киеву какими-то планами, которые нельзя так вот одним махом отправить на свалку. Возможно, когда-то будет лучше в Москве, но пока что нам нужно ехать в Киев.  

-          Хай тоби грець! – неожиданно совсем как ее дружок выругалась Ирина. – Едем в Киев! Может с этого что-то и получится. Но надеюсь, что со временем ты как-нибудь созреешь до правильного понимания ситуации. Ведь это тебе не сложно, правда?

Если посмотреть, как ты умеешь красиво писать о том, что человек должен учиться правильно, оценивать ситуацию, то мне так и хочется поверить, будто ты и сам в состоянии это проделать. Верно, я говорю?

-          Хорошо! Спасибо тебе солнышко! Я могу только пообещать со своей стороны, постепенно разобраться со своими проблемами, чтобы не доставлять своей любимой лишних печалей. А теперь можно меня еще раз крепко поцеловать за хорошее поведение?

-          А меня?..

И еще кое-что из финальной части:

                                                                                                                   Малі Манівці.
                                                                                                      Жовтень 2004 рік. Обідня пора

До  канцелярії  митарств  

А як воно коли все йде шкереберть? Коли давні біди видаються лише забавними прикрощами, бо нові вже значно «ліпші», настільки кращі що людина часом начинає хвалити ту пісню зі словами «піду нап’юся і втоплюсь…» А скільки іще хорошого і цікавого сталось за останні часи?  Та хіба це важливо? Важливо лише те, як з цієї порухи вибратись. І як було би добре, якби тій людині хтось хоч трохи підсобив…

-          Петро! Ти зайнятий?

-          Якби сам знав? Та заходь вже! Не стирчи у дверях.

-          То що в тебе за справи? Я бачу, ти тут писав щось…

-          Писав, куме. Тільки не знаю, який від цього толк буде. Тим панам, що не напиши – вони все одно відмахнуться…

-          Куди писав, якщо не секрет?

-          До канцелярії митарств…

-          А вона така взагалі десь є?

-          Чого про таке питати?  Канцелярія Президента – це вже одна, а там ще ціла купа таких канцелярій, трохи дрібніших. Ти чоловіче, куди в нас не напиши, одразу попадеш у ту поневірянську контору, де тобі усі печінки вивернуть і відправлять на доїдання в місцеву харчевню на закуску нашому брату чиновнику, який тебе пошле по новому кругу знущань

-          Тоді який сенс у всій тій писанині? Ти взагалі чув ту приказку «Не тратьте куме сили…»?

-          Так воно і виходить, - відповів спересердя наш старий знайомий Петро Макуха, і враз зім’яв докупи усе написане.

-          Всі ми, брате, живемо надією, але воно чогось ніяк це життя не наладиться. Ти сам знаєш, я не який-небудь ледачий мужик, але все одно це існування якесь безпросвітне. Та Чорт з ним! Сідай ближче до столу, зараз ми ці негаразди  хоч трохи потопимо…

Всі ми живемо надією. І сподіваннями. Всі ми вже давно знаходимось в очікуванні. Чекаємо, чекаємо і починаємо мучити себе запитаннями:  Коли врешті-решт наші сподівання стануть реальністю?

Хто і коли нас почує і хоч би відгукнеться до нас людською мовою?

Та попри всі сподівання, нічого особливого не відбувається. Державна машина працює, весь час додає нових обертів, поборює негаразди, вирішує все нові і нові глобальні проблеми, але якось так завжди  виходить, що здебільшого вся ця бурхлива діяльність усіх без винятку владних ланок чомусь спрямована на залагодження інтересів все тієї ж державної машини. До простих смертних «машині»  по-фіг!

 У вас під носом, у вашому столі, у всіх тих мегатонних томах переписки з грифом « Надіслано для розгляду за належністю»  наочні приклади нікчемної роботи цієї державної машини. Тисячі, сотні тисяч безглуздих відписок, роки чиновницьких знущань з долі людей. Збиткування з цієї болі, з висмоктаної у людей життєвої енергії,  і харчування на цій ниві армії чиновників, які це називають «роботою». І все, зауважте, відбувається відповідно до «встановлених правил, норм та положень» узаконеної право знущальної  лабурди.

Чиновники усіх рангів в усіх ланках держапарату мають багатий досвід принизливого для українців способу спілкування з народом через формальні відписки. Держапарат витворив і виплодив невблаганну круговерть  «ходіння по муках»  людей в службових лабіринтах - ненаситному і невгамовному  створінню  чиновницької винахідливості. Митарства людей по коридорах влади і масштаби цього явища вже давно виросли  до рангу національної руїни, але на диво – ніхто від цього  не «чешеться». Скажете: «Все це сумно…»? Так!  Скажете: «Та не все так погано в нашому домі…»?  Так! Не все!

Є багато на Україні всього гарного. Але людині властиве прагнення до кращого…

А зовсім скоро прийде надія на ці кращі дні. Цю надію принесуть нові вибори і нові гасла.

І ця надія скаже: Нас багато!  Нас не подолати!  Нам ПОТРІБНІ  ЗМІНИ!

І тоді, багато тих,  що ходять по муках чиновницьких лабіринтів з їхніми кусючими стінами, розпеченими стільцями, зверхнім бряжчанням невдоволених дівиць і самих ясновельможних начальників, повірять в чудо!

Повірять в те, що на Україні можна жити інакше, зовсім не так паскудно, як дотепер. І що в тому поганого, що всі ми час од часу живемо надією?

Але чомусь і цього разу пішла українцям «не та карта».

Вибори, довибори, перевибори – все прийшло з похмурою осінньою дниною, разом з темними хмарами, які накрили всеньку Україну. Колотнеча кольорів, нуртування настроїв і гіркота очманіння від розводів політтехнологів родимих і заморських, усе надовго збурило наш  край. 

На якусь мить до людей прийшла надія, а там враз десь поділась, наче її корова язиком злизала. Залишилось те, що залишилось. І здається знов надовго…

По тому, як минуться усі ці дні, приспіє  вкотре черга  наступу того ж-таки, добра потішного укупі зі злими вихватками, і час руйнації Надії.

Хтось зараз скаже: «А як це так?»

А як було до цього?..

Всего ок. 16 а.л.

P.S.

Уважаемые друзья!

Спасибо всем за внимание.

Вероятно, по поводу отдельных моментов будут какие-то комментарии, которые, как мне кажется, мне не стоит перекрывать своими замечаниями. Надеюсь, Вы меня извините.

Если будут вопросы личного характера, я смогу на них ответить позже, поскольку на данный момент у меня есть также временные трудности с Интернетом. Спасибо всем!

С уважением      Виталий Хоптынский