Запорожье в 1941-43 годах

Авторами є відомі історики краю  В. М. Мороко,  В. В. Мороко, В. С. Орлянський, Ф. Г. Турченко, О. Ф. Штейнле та ін. У монографії на широкій базі недосліджених раніш архівних матеріалів, мемуарів, споминів, опитувань очевидців вперше у вітчизняній історіографії  дослідження події періоду Другої світової війни на території краю. Описані такі події як підрив Дніпрогесу, зрада, паніка та виснажливий «героїзм» 1941 р., гуманітарна, економічна та соціальна політика нацистів в 1941 – 1943 рр., візити Гітлера до Запоріжжя, причини катастрофічних втрат радянських військ в період боїв на лінії Вотана і багато інших «спірних» моментів історії війни.

Пропонуємо уривок із книги:

....З виходом ворога до Дніпра Запоріжжя охопила паніка, почався хаос. Робочі місця, місто спішно залишали партійні, радянські, господарські очільники, керівники заводів і заводських підрозділів. Це спровокувало потік біженців з числа робітників і службовців, які самочинно полишали роботу.

Масштаб втечі проілюструємо декількома прикладами. 18 серпня всупереч забороні в Краснодарський край виїхали 5 працівників Ленінського райкому партії. У їх числі ті, хто працював на «героїчних» напрямках – завідувач й інструктор військового відділу, штатний пропагандист. Залишили місто заступник голови міськради й секретар цієї ради.

Про ситуацію на заводах можна судити по поясненню, яке дав в евакуації директор «Дніпроспецсталі» О. Тригубенко. «У зв’язку з захопленням німецькими військами 18.08 правого берега Дніпра більшість працівників втекли з заводу і за межі Запоріжжя. Деяка частина була організовано вивезена в м. Сталіно». Але особливо на рівні заводів відзначилися працівники алюмінієвого. Група заводчан, яку очолив парторг ЦК ВКП(б) на ДАЗі, виїхала в Новомиколаївський район, звідки відмовлялася повертатися. Дії парторга стали предметом розгляду на рівні райкому КП(б)У. Відзначалося, що провину цього працівника ідеологічного фронту поглиблювало те, що підприємство він залишив знаючи про арешт директора заводу Е. Славського й головного інженера І. Пустильника і в ситуації, коли залишалися не відвантаженими до 300 т готового металу. Дезертирував заступник директора ДАЗу Л. Дашевський. Скориставшись машиною, яка була в його розпорядженні, він поїхав у Сталіно.

Не відставали й керманичі рангом нижче. Начальник охорони допустив пограбування заводу, розпустив підлеглих й теж подався до Сталіно. Зникли з підприємства начальник електролізного цеху і його заступник. Аж на станції Микитівка в Донбасі отямився начальник відділу рафінування цього цеху. Компанію йому склав начальник зміни водопостачання. «Творчо» підійшов до справи один з механіків електролізного цеху. Захопивши заводський мотоцикл він подолав на ньому виснажливу дорогу в Краснодарський край.

Краснодарський край обрала своїм маршрутом і група втікачів з електродного заводу. Ті, хто були посадою нижче й не мали відповідних можливостей, переховувалися десь у місті. Окремі керівники не просто полишали виробництво, а й будучи переконаними, що ворог з години на годину ввійде в Запоріжжя, віддавали наказ на знищення обладнання. Так, за розпорядженням директора заводу феросплавів підпалили трансформаторні камери печей «Міге». Військовий трибунал цю ініціативу оцінив розстрілом, який замінили штрафним підрозділом.

Панічні настрої відчувалися не лише у прифронтовому Запоріжжі. Директор 9-го інструментального заводу наркомату авіаційної промисловості (м. Осипенко) С. Бейлінсон 13 серпня виїхав до Москви для, як він згодом пояснював, доповіді керівництву треста про план евакуації й назад не поспішав. Сподівався, що німці «допоможуть» й повертатися вже не буде куди? 21 серпня з наркомату в трест надійшла вказівка терміново демонтувати обладнання заводу. У доповідній записці, яку С. Бейлінсон писав вже у 1942 р. в далекому сибірському Бердську, він вказував, що «негайно виїхав з Москви», але в Осипенко чомусь з’явився лише 26 серпня. Тож не дивно, що за відсутності керівника, яка, очевидно, на місці небезпідставно трактувалася як втеча, серед працівників заводу «поширювались різні чутки, аж до контрреволюційної агітації». У страху очі були такі великі, що навіть після війни головний енергетик заводу Д. Клюненко згадував: «Німці вже були у Мелітополі. А ми відправили лише три ешелони». Насправді евакуація заводу розпочалася 30 серпня й до втрати Мелітополя залишалося ще більше місяця.

Гасло «Рятуйся хто як може» запанувало і в прифронтових сільських районах. Можливості для порятунку були, звичайно, не у рядових працівників. Дезертирство й створення атмосфери паніки серед колгоспників інкримінували кільком головам колгоспів Василівського і Кам’янського на Дніпрі районів, управляючому пунктом по заготівлі зерна в останньому районі. В невідомому напрямку виїхали окремі працівники районної влади у Великій Лепетисі тощо.

Як слушно зауважив дослідник життя запорізької еліти О. Штейнле, залишається відкритим і питання про місцезнаходження в критичний момент обласного партійного керівництва. Здається, благородний порив обкому КП(б)У очолити евакуацію закінчився на прийнятті згаданого нами вище рішення 18 серпня. До того дня засідання обкому відбувалися щотижня від одного до трьох раз. Наступне ж після 18 серпня бюро датоване 1 вересня. У вересні – перші дні жовтня місцеві партійні вожді збиралися ще тричі, але питання евакуації їх вже не цікавило.

Пасивність ворога по той бік Дніпра поступово вселила спокій і 27 серпня члени Військової Ради Південного фронту змогли доповісти «нагору» про наведення в Запоріжжі порядку...».

Война (к выходу в свет монографии запорожских историков)

Ближайшими днями из печати выйдет коллективная монография историков Запорожья – «Запорожский счет Большой войны.

1935 – 1945».
Авторами являются известные историки края В. Г. Мороко, В. В. Мороко, В. С. Орлянский, Ф. Г. Турченко, О. Ф. Штейнле и др.
В монографии на широкой базе неисследованных раньше архивных материалов, мемуаров, воспоминаний, опросов очевидцев впервые в отечественной историографии исследованы события периода Второй мировой войны на территории края. Описаны такие события, как подрыв Днепрогеса, измена, паника и изнурительный «героизм» 1941 г., гуманитарная, экономическая и социальная политика нацистов в 1941 – 1943 гг., визиты Гитлера в Запорожье, причины катастрофических потерь советских войск в период боев на линии Вотан и много других «спорных моментов» истории войны.

Предлагаем отрывок из книги:

....С выходом врага к Днепру Запорожье охватила паника, начался хаос. Рабочие места, город спешно оставляли партийные, советские, хозяйственные руководители, руководители заводов и заводских подразделений. Это спровоцировало поток беженцев из числа рабочих и служащих, которые самочинный оставляли работу.
Масштаб побега проиллюстрируем несколькими примерами. 18 августа вопреки запрещению в Краснодарский край выехали 5 работников Ленинского райкома партии. В их числе те, кто работал на «героических направлениях» – заведующий и инструктор военного отдела, штатный пропагандист. Оставили город заместитель председателя горсовета и секретарь этого совета.
О ситуации на заводах можно судить по объяснению, которое дал в эвакуации директор «Днепроспецстали» А. Тригубенко. «В связи с захватом немецкими войсками 18.08 правого берега Днепра большинство работников убежало из завода и за пределы Запорожья. Некоторая часть была организованно вывезена в г. Сталино». Но особенно на уровне заводов отметились работники алюминиевого. Группа заводчан, которую возглавил парторг ЦК ВКП(б) на ДАЗе, выехала в Новониколаевский район, откуда отказывалась возвращаться. Действия парторга стали предметом рассмотрения на уровне райкома КП(б)У. Отмечалось, что вину этого работника идеологического фронта углубляло то, что предприятие он оставил, зная об аресте директора завода Е. Славского и главного инженера И. Пустельника и в ситуации, когда оставались не отгруженным до 300 т готового металла. Дезертировал и заместитель директора ДАЗа Л. Дашевский. Воспользовавшись машиной, которая была в его распоряжении, он поехал в Сталино.

Не отставали и кормчие рангом ниже. Начальник охраны допустил ограбление завода, распустил подчиненных и тоже направился в Сталино. Исчезли с предприятия начальник электролизного цеха и его заместитель. Аж на станции Никитовка в Донбассе опомнился начальник отдела рафинирования этого цеха. Компанию ему составил начальник смены водоснабжения. «Творчески» подошел к делу один из механиков электролизного цеха. Захватив заводской мотоцикл, он преодолел на нем изнурительную дорогу в Краснодарский край.
Краснодарский край избрала своим маршрутом и группа беглецов из электродного завода. Те, кто были должностью ниже и не имели соответствующих возможностей, скрывались где-то в городе. Отдельные руководители не просто оставляли производство, но и будучи убежденными, что враг с часа на час войдет в Запорожье, отдавали приказ на уничтожение оборудования. Так, по распоряжению директора завода ферросплавов подожгли трансформаторные камеры печей «Миге». Военный трибунал эту инициативу оценил расстрелом, который заменили штрафным подразделением.
Панические настроения чувствовались не только в прифронтовом Запорожье. Директор 9-го инструментального завода наркомата авиационной промышленности (г. Осипенко) С. Бейлинсон 13 августа выехал в Москву для, как он впоследствии объяснял, доклада руководству треста о плане эвакуации и назад не спешил. Надеялся, что немцы «помогут» и возвращаться уже будет некуда. 21 августа из наркомата в трест поступило указание срочно демонтировать оборудование завода. В докладной записке, которую С. Бейлинсон писал уже в 1942 г. в далеком сибирском Бердске, он указывал, что «немедленно выехал из Москвы», но в Осипенко почему-то появился лишь 26 августа. Поэтому не удивительно, что при отсутствии руководителя, которое, очевидно, на месте не без основания трактовалось как побег, среди работников завода «распространялись разные слухи, вплоть до контрреволюционной агитации». В страхе глаза были такие большие, что даже после войны главный энергетик завода Д. Клюненко вспоминал: «Немцы уже были в Мелитополе. А мы отправили лишь три эшелона». В действительности эвакуация завода началась 30 августа и до потери Мелитополя оставалось еще больше месяца.
Лозунг «Спасайся кто как может» возобладал и в прифронтовых сельских районах. Возможности для спасения были, конечно, не у рядовых работников. Дезертирство и создание атмосферы паники среди колхозников инкриминировали нескольким председателям колхозов Васильевского и Каменского на Днепре районов, управляющему пунктом по заготовке зерна в последнем районе. В неизвестном направлении выехали отдельные работники районной власти в Большой Лепетихе и других.

Как подходяще заметил исследователь жизни запорожской элиты О. Штейнле, остается открытым и вопрос о местонахождении в критический момент областного партийного руководства. Кажется, благородный порыв обкома КП(б)У возглавить эвакуацию закончился на принятии упомянутого нами выше решения 18 августа. До того дня заседания обкома происходили еженедельно от одного до трёх раз. Следующее же после 18 августа бюро датировано 1 сентября. В сентябре – первые дни октября местные партийные вожди собирались еще трижды, но вопрос эвакуации их уже не интересовал.

Пассивность врага по ту сторону Днепра постепенно вселила покой и 27 августа члены Военного Совета Южного фронта смогли доложить
«наверх» о наведении в Запорожье порядка...».

Перевод Юрия Кононенка, 11 августа 2013 г.