Асканiя-Нова

Так називається біосферний заповідник на півдні України, у херсонському степу. Вперше про Асканію-Нову я взнав ще в шкільні роки. Гортаючи якось підручник зоології, бачив малюнки, а під ними — підписи: “Дрофа. Заповідник Асканія-Нова”, або: “Антилопа. Заповідник Асканія-Нова”.

Вже після служби в Армії, подорожували ми з товаришем на мотоциклах по Україні та бачили дороговкази: “Асканія-Нова, стільки то кілометрів”. Я вже знав, що то — заповідник, але що його можна було відвідати, навіть не думав, тому що в ті часи відвідувачів у заповідники пускали вельми неохоче.

Після дев’яносто першого року, коли країна розсипалась на п’ятнадцять клаптиків-держав, і кожна стала проводити свою, суверенну політику, було вже не до поїздок.

Та ось влітку, 2005 року, трапилась нагода — побувати в Україні, в Криму. Якось, накупавшись до нестями, крутив я ручку приймача, намагаючись впіймати яку-небудь радіостанцію, щоб говорила на українській мові, і таки знайшов. На радіо розповідали про Каховське водосховище, про те, що раніше в херсонському степу була пустеля — найбільша в Європі! — аж ось побудували водосховище, і вона відступила. Тепер там родючі землі.

Якось непомітно розмова перейшла на Асканію-Нову, і місце біля мікрофону зайняв директор заповідника. Він розповідав — до речі, на чудовій українській мові! — про заповідник, про те, яка робота проводиться в заповідникові, як утримуються тварини, як проводиться боротьба з браконьєрами (виявляється, приїздить багато браконьєрів!). В заповідник можна приїхати і відвідати звіринець, пташник, де зібрані майже усі степові птахи, а також побувати в дендропаркові. Для тих, хто бажає побачити тварин в умовах, максимально наближених до природних, адміністрація організовує поїздки по степу на “Газелі”. Це було цікаво, і ми вирішили на зворотному шляху із Криму заїхати в Асканію-Нову.

І ось ми вже їдемо по безкрайньому херсонському степу, серед густої зеленої кукурудзи та схожих на маленькі сонця соняшників. Степ цей, то вже не та пустеля, про яку говорили на радіо. Вздовж і поперек прокладені канали, і прохолодна дніпровська вода щедро напуває широкі поля та густі, тінисті сади. І все ж таки, ми знемагаємо від спеки. Температура повітря в ті дні сягала майже сорока градусів у затінку.

В’їжджаємо в селище Чаплинка, один із районних центрів Херсонської області, затишне та зелене. Селище молоде, йому, мабуть, не більше п’ятдесяти років, можливо, з’явилося це селище на карті Херсонської області після того, як побудували Каховське водосховище. Я ще пам’ятаю, коли їздив в Україну за часів Радянської влади, бачив у багатьох містах оголошення, в яких пропонувалося переїздити до Херсонської області. Тим, хто переїжджав, давали садибу, чималий шмат землі, худобу, та ще й немало грошей. І все це — безоплатно! Мабуть, саме тоді і виникли багато херсонських селищ, і серед них — Чаплинка. Селище Чаплинка, достатньо затишне та доглядане. З такою любов’ю побудовані садиби, вулиці, площа в центрі селища. Повсюди густі дерева, переважно — горіхи, та мальовничі квіти. Вулиці укриті асфальтом, а площа в центрі — великими кам’яними плитами. На жаль, нові економічні відносини видно і тут: невеличкий канал, що постачав воду із Північно-Кримського каналу, давно пересох і заріс бур’яном, бо воду закрили за борги місцевої адміністрації. Як то буде далі, що чекає Чаплинку?

Тут дорога повертає на Асканію-Нову. По дороговказу, до заповідника не більше тридцяти кілометрів, але ми їдемо надто довго. Мабуть, це тому, що стоїть пекельна спека, а на дорозі — ні крихітки затінку. Дерева, звичайно, вздовж дороги ростуть, але вони відділені від проїзної частини вельми широкою канавою, та й дерева ті — не такі вже й великі, щоб давати затінок. Дорога — не можу сказати, що погана, але стабільно через кожні триста-чотириста метрів асфальт спучений, начебто його зруйнувало коріння дерев, і через кожні триста-чотириста метрів машину так підкидає, що головою можна стелю пробити. Дерева далеко від дороги, їх коріння не може протягтися так далеко, отже, причина такого явища в чімсь другім, а от в чім — не зрозуміло.

Довга та нестерпна дорога, врешті, закінчилась, і ми в’їхали в селище Асканія-Нова. Селище велике, і хоча були дороговкази, ми все ж таки заблукали, прийшлось питати дорогу у аборигенів.

Та ось, врешті, заповідник. Перед воротами автомашин — яблуку впасти ніде! І легкові, і автобуси, і вантажні, навіть, декілька тракторів з причепами. Намагаємось знайти місце у затінку, та дарма: всі місця під деревами вже зайняті. Що подіяти, ставимо машину на пекельному сонці і йдемо в заповідник. І перша прикра несподіванка: здійснити подорож по степу на “Газелі” ми не зможемо. Таку екскурсію треба заказувати заздалегідь, по телефону, причому, треба знайти дванадцять чоловік, бо інакше, не вигідно ганяти “Газель” заради двох чоловік. Нас було двоє, ми знайшли ще десять, та — дарма. Все ж таки, необхідно заказувати таку екскурсію заздалегідь, а зараз усі “Газелі” у роз’їздах. Ми поцікавились, а чи не можна нам проїхати по степу на своїм авто (у нас був “Соболь”), взявши з собою екскурсовода. Виявилось, що і це — неможливо. Дивно! Сьогодні всі так завзято базікають про важке економічне становище, та скаржаться, що бракує коштів. А тут приїхали туристи, привезли гроші, і готові ці гроші заплатити. На, візьми!.. Не беруть!

Мимоволі згадав, як у Криму подорожували на конях на гору Демерджі. Гора — як гора, нічого особливого, славнозвісна вона тим, що на її схилах знімали фільм “Кавказька полонянка”, і там росте дерево, з якого артист Нікулін кидався горіхами. Кінна подорож коштувала нам по вісімдесят гривень, в цю суму включався й обід. А за вхід на гору брали одну гривню. Не великі гроші — одна гривня, а все ж — гроші! Особливо, коли багато туристів. Там беруть гроші за можливість любуватися на скелю та на дерево, а тут — є що показати, є бажаючі подивитися та заплатити за це гроші — не беруть!

Шкода, що неможливо проїхати по степу на “Газелі”. Тільки уявити собі, що можна побачити тварин в природнім середовищі їх проживання, в степу, який ніколи не знав плуга! Цей степ залишився в первісному становищі, таким, яким був тисячі, мільйони років тому назад! Шкода!

Що подієш!.. Дещо збентежені, пішли ми на екскурсію в зоопарк. Екскурсовод, вельми приємна дівчина Аня, розповіла про історію створення заповідника, провела нас по зоопарку, показала пташник, і наприкінці повела нас в дендропарк.

Історія витворення заповідника бере свій початок в часи панування в Російській імперії Катерини Великої, яка активно колонізувала засушливий херсонський степ. Та ніхто із російських магнатів не виявив бажання придбати землю в степу, не дивлячись на те, що продавалась земля зовсім дешево. Тому Катерина запропонувала ці землі іноземцям. Якийсь Фальц, німецький землевласник, придбав собі декілька сотень десятин степової землі, на якій розраховував побудувати тваринницьку ферму та й розводити там овець-мериносів. Але щось у нього не вийшло, вівці виздихали, і Фальц майже збанкрутив. Він змушений був продати ферму своєму родичеві Фейну, який задумав заснувати на цих землях природний заповідник, де хотів зібрати степових тварин з усього світу, відродити зникаючі види тварин, а також проводити селекційну роботу. Фейн звернувся за підтримкою до тодішнього царя Росії Олександра, і з допомогою царя створив заповідник. А ім’я заповіднику дали “Асканія”, так звався маєток Фейнів у Альпах. А потім приєднали приставку “Нова”. За внесок значного вкладу до розвитку російської науки, найвищим указом Фейну пожалували титул барона — барон Фальц-Фейн! Ось, коротко, історія виникнення заповідника. 

Наш маршрут починається з пташника. Перший, кого ми зустріли на алеях того пташника, був павич з чудовим довгим хвостом. Він спокійно дзьобав щось на доріжці і зовсім не звертав на нас уваги. Павичі тут живуть в великій кількості, і живуть — де хочуть. Їх можна зустріти і в вольєрі з іншими птахами, з якими вони співіснують доволі миролюбно, і в парку на деревах, і на алеях. Павич — напрочуд чудовий птах, але це — поки він не розкриває свого дзьоба та мовчить. Звук його голосу — жахливий! Про павича кажуть так: “У нього вигляд аристократа, хода злодія та голос диявола.” 

В пташнику виставлені птахи з усіх, самих далеких куточків планети: кури, гуси, фазани, сови. Ми бачили таких курей — вам такі і не снилися! Велетенські, вагою, мабуть, кілограмів п’ятнадцять, оце-то кури! Є усі види страусів: африканські, австралійські, південноамериканські. Дуже чудовий африканський страус, такий гордий, весь у пишному білому пір’ї. Якось дивився телепередачу “У світі тварин”, там ведучий розказував про страусів. Мовляв, страуси дурні та боягузливі, і для підтвердження своїх слів підіймав на рівень страусової голови руку з долонею, складеною як страусовій дзьоб. Дурний страус кидався навтіки. Я попробував зробити те ж саме, але пихатий страус дивився на мене зверху вниз з таким презирством, що, якби не сітка, що відділяла вольєр від нас, відвідувачів — хто зна! Чи не одержав би я здоровенного стусана страусовою лапою. А лапа у нього — будь здоров! Ударом такої лапи запросто можна переламати ребра. Кажуть, удар такої лапи вбиває навіть лева.

Живуть страуси в природі сім’ями: самець і дві-три самиці. Самець ретельно оберігає своє угіддя, яке може сягати декількох гектарів, і всякого чужака, який забреде на його територію, виганяє без зайвих церемоній.

До речі, те, що страуси з переляку ховають голову в пісок, — абсолютна нісенітниця: вони таким чином звільняються від паразитів. Та ось є одна кумедна особливість, властива цим птахам. Якщо маленького страуса, який залишився без батьків, виховують люди, він так прив’язується до них, що вважає їх своїми, і коли наступає шлюбний період, навіть намагається залицятися до людини. Уявляєте картину: величезний африканський страус, розпустивши пір’я, кружиться и виробляє піруети навколо якої-небудь тітки?

Частина птахів утримується в умовах їх природного проживання, тобто, вони вільно гуляють в парку, мешкають в ставках, як, наприклад, лебеді-шипуни и різноманітні види качок. Багато хвилястих папуг, хоч вони, звісно, не степові птахи. Птахи в заповіднику хоч і в неволі, та розмножуються. Тих, які не потрібні для наукової діяльності, надлишки, заповідник продає другим заповідникам, або міняє, або ж їх відпускають на волю. Та багато які повертаються назад: в заповідникові їх годують, а на волі, попробуй, знайди споживок!

Не просто утримувати птахів з других материків, тому що вони звикли до інших біоритмів, ніж наші.

Ось, наприклад, чорний австралійський лебідь. В нього час виводу потомства випадає на зиму (у них, в Австралії, якраз — літо!). А зими в Асканії-Нові досить суворі, буває, мороз сягає десяти градусів нижче нуля, та ще й пронизливий вітер! Для того, щоб зсунути період виводу пташенят ближче до літа, вчені йдуть на хитрість, яка основується на особливості поведінки птахів. Справа в тому, що самка чорного лебедя починає відкладати яйця тільки тоді, коли буде збудоване гніздо з певної кількості прутиків, і сяде на кладку, коли в ній буде певна кількість яєць. Тому спочатку поволі руйнують гніздо, виймаючи з нього декілька прутиків кожен день. А птахи настирливо його будують, докладаючи недостатні прутики. Потім, коли цей ресурс вичерпано, птахам дають добудувати гніздо. Ось воно вже готове, і птахи починають нести яйця, а робітники заповідника потихеньку витягують по одному. Птаха не здогадується і продовжує нести нові. Таким чином, можна виграти місяць-другий, а там вже й весна наступить.

Із хижих птахів ми бачили тільки пугачів та степових орлів. Красень-орел сидів у дальньому кінці вольєру, насупившись, і повернувшись до нас спиною, хоч ми і всіляко намагалися привернути його увагу, щоб сфотографувати. Та дарма!

Мені дуже подобаються чорногузи, я волів би їх побачити якомога ближче, тому що в природі вони дуже обережні і не дозволяють підходити до себе надто близько, та в заповіднику чомусь їх не було. Були там лелеки — вінценосні та стерхи, були чаплі, був навіть африканський птах-секретар, а чорногузів — не було! Мабуть, не може цей птах жити в неволі. Хоча, уявлення неволі в заповіднику вельми умовне. Птахів годують, в них, якщо можна так висловитись, є дах над головою, їм не загрожують хижаки. Мабуть саме тому, як вже було сказано, відпущені на волю птахи часто повертаються в заповідник.

На території зоопарку є великий мальовничий ставок, де мешкають лебелі-шипуни та численні колонії качок. Вода в цьому ставку густа, темно-зелена, вкрита ряскою, і на перший погляд здається сильно забрудненою. Але, виявляється, саме така вода й потрібна для водопливаючих птахів: в ній повно для них корму. А ось струмок, який живить став, несе прозору воду із артезіанської свердловини, з глибини вісімдесят метрів. Ставок цей чистили всього один раз: це було після Великої Вітчизняної війни, бо загарбники кидали в ставок мертвих тварин та розстріляних людей. Які повороти робить історія! Одні німці створювали заповідник, щоб зберегти для людей рідкісних степових тварин, другі — винищували і тих тварин, і тих людей, для яких було створено заповідник!

Дуже хотілося нагодувати птахів, та на жаль, адміністрація заповідника настирливо просить цього не робити! Якось туристи нагодували лебедів-шипунів, так що ті захворіли, і багато з них — загинули. Тому, годувати птахів — суворо заборонено! В них досить їжі!

Із пташника через затишний парк проходимо до вольєрів, в яких утримуються степові тварини, також з усіх континентів. Немає тут лишень хижаків. Вольєри великі, буває, сягають декілька гектарів, в яких утримуються надто вже лякливі та обережні тварини.

Ми зібралися біля вольєру з південноамериканською ламою. Лама, вкрита темно-рудою брудною вовною, подекуди зваляною, дивилась на нас звисока, гордо піднявши голову. Хтось пробував її погладити, просовуючи руку повз сітку вольєру, та коли Аня сказала, що лами інколи плюють змістом свого шлунку, який, до того ж має різкий, неприємний запах та нелегко відмивається, бажаючих спілкуватися з ламою не знайшлося, і ми, про всякий випадок, відійшли від сітки вольєру якомога далі.

Бачили ми і знаменитих українських степових волів. В великому загоні, на сітці якого висіла дощечка з надписом “Українська худоба” (всі надписи в заповідникові — на українській мові!), далеко, біля протилежної стіни стояла оця сама “худоба”— величезний бугай, а біля нього така ж величезна (язик не повернеться назвати таке здоровило коровою!) самка, та ліниво жували сіно. Величезний — це сказано вельми слабо, то була справжня гора! Ця худоба сягає декілька тон і достатньо агресивна, і для того, щоб такого здорованя зробити покірним волом, який дозволив би одягти на себе ярмо, його необхідно — пробачте! — каструвати. Після цього, він стає покірливим і слухняним. На таких волах чумаки їздили по сіль. Уявляєте, скільки можна навантажити на віз, який тягне такий віл? Мені здається, він зміг би легко, грайливо, потягнути залізничний вагон, а можливо і два — такий здоровань! На жаль, “Українська худоба” — вимираючий вид, в заповідникові їх залишилося остання пара. 

Біля вольєру з ослами пожвавлення. Симпатичні довговухі тваринки зібрались біля сітки, і знову хтось намагається їх погладити. Але ослик також може цапнути зубами, звичайно незлобливо, та мітку залишить непогану. Кажуть, що під час війни англійці висадили десант на якийсь італійський острів, де був чималий італійський гарнізон, але ніхто вже не хотів воювати, тому опір італійці не чинили. Англійські війська загубили усього одного солдата: він загинув від... укусу осла. Що ж до знаменитої ослиної впертості, яка вже увійшла в легенди, то це теж вигадки. Звичайний інстинкт самозбереження: осел відчуває, що на нього навантажили вельми багато і ні за що не зрушиться з місця, поки не знімуть частину вантажу. 

Поруч з вольєром ослів, у сусіднім вольєрі, несамовито ганяють сайгаки. Вони — чудові спринтери, і їм життєво необхідно постійно бігати. Треба тільки, щоб степ, де вони мешкають, був рівний, без горбів та ям, тому що бігати по перерізаній місцевості вони не можуть і досить швидко гинуть.

На другім вольєрі надпис: “Худоба Ватуссі”. Тут мешкають африканські антилопи з великими, прямими, розташованими паралельно землі рогами. Ці роги пусті, і один такий ріг містить до п’яти літрів рідини. От вже, скільки разів дивився на телеекрані “У світі тварин” — жодного разу не бачив антилоп “Ватуссі”!

На бізонів, зубрів та інших представників парнокопитних, які раніше казалися нам великими, дивимося дещо поблажливо: після “Української худоби” їх розмір вже не справляє враження.

Пихатий верблюд дивиться на нас згорда: підходимо до вольєру обережно — що, як він плюне? Але те, що верблюди плюють, теж нісенітниця, придумка. Взагалі, я помітив, що майже всі тварини горді, зарозумілі, дивляться на вас зверху вниз. Ось хоч би верблюд чи лама. І лише воли якісь сутулі та покірні, начебто самою природою призначені, щоб на них одягали ярмо. В російському лексиконі слово “віл” (або “бик”) не випадково має негативний відтінок. Так атестують тупих та покірливих людей.

А ось загорода з гвинторогим козлом. Самого козла не видно, він сховався за груддям каміння в кутку загону, видно тільки його закручені роги. Аж ось, начебто почувши, що ним зацікавились, козел вийшов із свого укриття, видряпався на каміння і завмер, поважний та прекрасний, як статуя. Відразу ж почали клацати затвори фотоапаратів, цокати язиками вражені відвідувачі. Красень! Стоїть собі, як монумент, гордий та неприступний, і видно, як пишається козел своєю козлиною величністю.

Полохливі олені ховаються десь далеко, на протилежному кінці великого, в декілька гектарів, вольєру.

Ще одна екзотична тварина — африканська антилопа “кана”. У цієї антилопи вельми цілюще молоко, колись ним достатньо ефективно лікували таку страшну хворобу, як туберкульоз. Трудність полягає в тім, що спроба підійти до антилопи розцінюється останньою як замах на її суверенітет, і в той же час назустріч виставляються значної величини роги. На жаль, після розвалу Союзу попит на молоко кан впав до нуля, і тепер, для того, щоб здобути те молоко, кан треба довго роздоювати.

Від зоопарку наш маршрут лежить через дорогу в дендрологічний парк. На шляху декілька палаток з сувенірами. Майже в усіх продають пір’я павича. Ми теж купили одне таке пір’я, гадаючи, що його вищипано з тих павичів, яких так багато блукає на алеях пташника, проте Аня нас розчарувала. Виявляється, те пір’я, як і всі сувеніри, із Туреччини, і можливо — синтетичне. По приїзді додому пір’я викинули.

Дендрологічний парк Асканія-Нова — це гімн людині, перетворившій мертву пустелю, випалений сонцем мертвий степ в родючі поля та тінисті діброви! Розумію, що все це збудовано та перетворено кріпаками, тобто рабами, і що вся та пишність в своїй підставі має кріпацтво, заснована на кістках кріпаків-українців. Але перед величчям створеного руками людини про це якось не думається.

На вході в парк невелика площа, в дальнім кінці якої водонагнітна вежа, так повита плющем, що не видно жодної цеглини. Цю вежу збудовано ще при Фейні. До речі, цеглу, з якої збудована та вежа, робили із місцевої глини. Із цієї вежі до сих пір здійснюється полив парку. Воду здобувають із артезіанської свердловини, з глибини вісімдесят метрів. А полив парка здійснюється так званим ариковим способом. По всьому паркові прокопані канавки-арики, по ним до дерев та кущів надходить вода. Один день вода надходить по правій стороні від центральної алеї, на другий — по лівій. Біля вежі, за кутом, знову відлуння далекої війни: пам’ятник місцевим комсомольцям та партизанам, які загинули від рук загарбників. І знову мимоволі задумаєшся про величність людини, яка не тільки відвоювала житловий простір у суворої природи, а й змогла цей простір захистити в жорстокій боротьбі з тими, хто намагався позбавити її того простору і самого життя!

У парку цікава центральна алея, яка виходить на широку галявину. С одного боку тієї галявини ростуть пірамідальні дуби. Бачили ви де-небудь такі дуби? Пірамідальну тополю бачив, а от таких дубів — бачити не довелось. Ця алея витяглась з півночі на південь, якраз в тому напрямку, де проходив знаменитий “Чумацький шлях”, по якому чумаки їздили по сіль.

Тут багато галявин, від яких в усі сторони розбігаються алеї. Це для того, щоб повітря під покровом дерев не застоювалось та було прохолодним. І справді, в парку прохолодно навіть у саму люту спеку.

В середині парку великий став, на якому є невеличкий острів з штучними печерами. Кажуть, тут знімали фільм “Серця чотирьох”. Вода у ставі густа й зелена, така ж, як і в ставі зоопарку, але ми вже знаємо, що саме така вода й потрібна для водоплаваючих птахів.

Тут зібрано багато дерев та чагарників з усіх кліматичних зон, проводиться велика дослідницька , а також і селекційна робота.

В нинішні часи, коли відкрилися кордони і стало можливим поїхати в будь-який куточок світу, ми якось позабули, що в пошуках прекрасного зовсім не обов’язково їхати на край світу. Прекрасне — воно ось тут, поруч. І один із таких прекрасних, чарівних куточків природи — це Асканія-Нова.