Зустріч із диктатором

Іван Писаренко

ЗУСТРІЧ ІЗ ДИКТАТОРОМ

Роки 1932-34 я з родиною перебував у селі Софіївці Апостолівського району на Дніпропетровщині, близько Кривого-Рогу. Рік 1932-33 в цих околицях був врожайний. Хліба нового врожаю вистачило б повністю людям, худобі, на весняну сівбу і ще частину вивезти в рахунок податку в державу.
Так думали колгоспники, збираючи врожай, а інакше вирішили червоні можновладці в Кремлі. Найбільший тиран світу, за всі часи існування людського суспільства - Джуґашвілі-Сталін вирішив винищити український нарід голодом. Було надано колгоспам хлібоздачі, що земля не давала і не могла дати такого врожаю за рік. Хліб з-під молотарок вивозили в рахунок хлібоздач на елеватори. Колгоспникам видавали авансом по 300 грамів на трудодень зерном, а також: дозволили засипати посівні фонди для весняного засіву. Все останнє зерно було до зернини вивезено. Колгоспникам за їхню працю не залишилося нічогісінько. Ввесь фураж теж вивезли в рахунок пляну. Для худоби залишили полову та солому. Дарма що вивезли увесь врожай, але пляну хлібоздачі не виконали й на половину.
На цьому московські большевики не заспокоїлися. Вони настирливо вимагали знову хліба, мотивуючи це тим, що хліб колгоспники розкрали і сховали. Божевільна влада кинула божевільне гасло: «плян хлібоздачі мусить бути, не дивлячись ні на які наслідки, виконаний».
Низи приступили до його виконання. З району до колгоспів надіслано комуністів, які мусили контролювати і форсувати цю чорну роботу. На селі це дістало назву «викачка хліба». На допомогу комуністам з району, в кожному колгоспі були утворені «буксирні бриґади» з сільської голоти, неробів, п'яниць та злодіїв. Цим «людям» тратити було нічого, вони ніколи нічого власного не мали. Отже, самі придатні виконавці! Ця бриґада ходила від двору до двору, відбирала лишки того хліба, що колгоспники авансом отримали під час молотьби і не встигли з'їсти. Відбирали й те, що колгоспники придбали з власних городів. Не тільки зернові культури, але квасолю, горох, чечевицю, соняшникове насіння відбирали до зернини.
У селі Софіївці до складу такої бриґади входили: Федір Стовба - «колишній червоний партизан», інвалід на одній нозі. Одну ногу йому «відкрутили» за злодійство, а він розповідав, що втратив ногу під Варшавою, перебуваючи в кінноті Буденного, під час війни з поляками в 1920 році. Людина зовсім неписьменна, темна, а жорстокий, як звірюка. Другий член бриґади це - Сашко Ярема - комсомолець, активіст, який у 1930 році під час розкуркулювання, викидав дітей на сніг. Батьки його були ледацюги. Болобан - комсомолка активістка аморально-розбещена дівка понад 25 років. Це сміття, покидьки суспільства, були жорстоко немилосердні, не тільки для дорослих, але й для дітей. Забираючи все до зернини, ці яничари засуджували людей на голодну смерть.
І коли це діялося? Не в часах Джинґіс-Хана або Батия, а в 20 сторіччі, в країні «робітничо-селянської влади». Виходить що самі селяни виносили собі засуд смерти.
Рік 1932 був на викінченні. Всяка робота мусить давати свої наслідки. Дала наслідки і ця «Каїнова робота»: в місяці грудні можна було бачити опухлих від голоду людей.
Прийшов чорний рік 1933. Люди намагалися рятуватися, але було надзвичайно тяжко. В околиці хліба не можна було дістати. Деякі родини стали таємно виїздити на Кавказ, в Донбас, не знайшовши порятунку, стали пухнути і вмирати. Були випадки канібалізму (людоїдства). На станціях і базарах валялися померлі люди. Ось що зготовив був українському народові некоронований «червоний цар» сатрап Сталін.
Робітники і службовці отримували свою мізерну пайку, яка їх зберігала від смерти. Як же жили в цьому часі вбивники? Себто, всі помічники головного кремлівського ката № І. Тут мова йде про партійних бонз, НКВД, прокурорів, суддів і про усю вишу олігархію цієї варварської системи. Жаден з них та їх родин не опух і не згинув з голоду. До їхньої диспозиції були спеціальні розподільники-крамниці, в яких отримували: білий хліб, м'ясо, консерви, шинку, ковбаси, сир, цукор, какао, чоколяду, риж, цукерки та різні печива. Все відпускалося по неймовірно низьких цінах. В тому часі, коли навколо снували тіні виснажених голодом людей, можна було побачити червонопиких, виживлених із спеціяльних розподільників. Ці сталінські держиморди не звертали ніякої уваги на тих пухлих матерів з висохлими, як щепочки, немовлятами. Матері благали спасти їхніх, ні в чому невинних дітей. Ці відгодовані, звироднілі червоні посіпаки наче не розуміли мови бідних селян.
Я був свідком одної сцени в тому часі. На початку квітня, коло 7 години ранку, я прибув в райцентр Апостолове, і напрямився на пошту. Прохожу біля будинку райвиконкому. На ґанку лежало двоє померлих людей, яких міліція ще не встигла забрати. Я зупинився на певній віддалі в парку і став стежити, що буде далі. В 8 годині до будинку райвиконкому стали сходитися службовці. Вони переступали через голови померлих і заходили до середини. За якоїсь півгодини крокував з течкою під рукою сам голова райвиконкому, випещений, червонопикий партієць. Підійшов до ґанку, кинув мундштук від викуреної папіроси, теж переступив через голови померлих і пішов до середини «урядувати». Чути було як задзвенів телефон в кабінеті голови району. Негайно з'явилася підвода і два міліціонери. Трупи, як дрова, вкинули до підводи і повезли до раніш заготовлених ям.
Копали ями для померлих наперед. За кожну викопану яму платили 2 або 3 кг хлібом. Цю яму двом людям треба було копати цілий день.
Як же реаґував районний бонза - голова райвиконкому на це? Аж ніяк. Сталін сказав: «секір башка» і ніяких мідних. Червона влада мовчала. У пресі жодним словом не писали про голод в Україні, людоїдство, про зовсім вимерлі села. Через радіо можна було почути заклик виконати гасло «вождя»: «виконати п'ятирічку за 4 роки», «наздогнати і випередити капіталістичну Америку».
* * *
Лютий 1933 року. Голова Софіївської сільської ради - комуніст Дрок отримав з области термінову телеграму такого змісту:
«Все зерно посіяних фондів у колгоспах негайно вивезти на елеватори в рахунок невиконаного пляну хлібоздачі. Всіх тих, хто буде ставити спротив цьому розпорядженню, негайно арештовувати і віддавати до суду. Голова облвиконкому Гаврилов. Секретар обкому партії Хатаєвич».
Це було один місяць до весняної сівби. Але директива з центру мусить бути виконана. Ніхто не хотів ставити спротиву і їхати до білих ведмедів на північ. Тут погано, але там в сотні разів гірше. Автомашин колгоспи не мали і все зерно треба було перевезти виснаженими кіньми, половиною того поголів'я, яке лишилося на весну 1933 року.
Ті з селян, які покладали надію на весну, на майбутній врожай, з отриманням цієї вбивчої телеграми зовсім втратили надію. Був посівний матеріял, залишилася частина тяглової сили, частина ослаблених, але ще живих людей... Сподівалися хоч і не увесь масив, але якусь частину поля засіяти. А тепер, що робити? На що покладати надію?
В тому часі я мав добрі взаємовідносини з головою колгоспу «Згода», Софіївської сільської ради. Це був Михайленко, дуже симпатична людина. Він тихенько запитав мене: «Хто там керує в Москві? Коли б це справді була влада робітників і селян, то не виморювали б селян голодною смертю». Я відповів йому, що для мене це теж не ясне.
Другого дня стали вивозити посівне зерно на елеватор. Два тижні возили і врешті-решт вивезли, пляну хлібоздачі не виконали. Частина коней сконала від цієї операції. Але директива червоної Москви була виконана. За два дні після вивозу хліба, голови колгоспів отримали нову телеграму, але не з области, а з району. Зміст цієї телеграми був такий: «Головам колгоспів негайно виїхати до Райзаготзерно і укласти умову на отримання насінної позички, для весняної посівної кампанії».
Голови колгоспів виїхали і підписали умову. Умова була така: за 100 кілограмів «позиченого» зерна по врожаю колгоспи мусять повернути 150 кілограмів. Це є державна позичка - 50 % зиску за декілька місяців. Який же хліб отримали колгоспи в позичку? Це той хліб, який вони два тижні возили на елеватор. Отже, подвійний грабунок. Забрали власний хліб колгоспів, потім його віддають у позику і ще беруть 50 % зиску. Це був грабунок державних розбишак, прикритий законами аморальної влади. Але умова була підписана і те зерно, яке возили на елеватор, мусили возити з елеватора до колгоспів.
Голови колгоспів просили керівників району дати хлібну позичку для людей і фураж для худоби. їм було відмовлено, бо не було цього в директиві. В тому часі, коли люди пухли і вмирали з голоду, на елеваторах і в других хлібосховищах було повно хліба.
Надійшла весна. Люди ослаблені йшли в поле. Працездатність цих людей була дуже низька, але люди працювали і мріяли про майбутній врожай. Більша половина землі була під озиминою, засіяною восени 1932 року. Тяжко і гірко, але рештки землі були засіяні весною. З великим трудом, ті з колгоспників, які вижили, засіяли свої городи і на початку літа стали підживлятися молодою городиною.
Врожай 1933-34 року був чудовий. Всі культури давали рекордний збір. Озима пшениця давала 30-40 центнерів з гектара. Тяжко було збирати цього року такий великий урожай. Людей було набагато менше, бракувало тяглової робочої сили. Але на збір врожаю було піднято усе живе. Ті корови, які лишилися в колгоспників, були мобілізовані на косовицю, скиртування та молотьбу хліба. Цього року плян хлібоздачі було на половину зменшено.
Реальний плян хлібоздачі цього року колгоспи Софіївської сільської ради виконали повністю і достроково. Скиртування і молотьба хліба затяглися до пізньої осені. Лише було обмолочено половину врожаю. Друга половина була заскиртована і залишилася на весну. По Софіївській сільській раді колгоспники одержали по 10 кілограмів зерна на трудодень. Колгоспникам було дозволено вільно продавати лишки свого хліба на базарах. Робітники, які отримували хліб по картках, могли купити за 8 карбованців пуд високоякісної пшениці.
У цьому році колгоспи Дніпропетровської области достроково виконали пляни хлібоздачі. Не тільки виконали пляни хлібозаготівлі, а й віддали позичку з 50 % відсотками.
* * *
«Ясне сонечко» Сталін, який вимордував близько 7 мільйонів українського селянства, захотів у себе в Москві бачити делеґатів від колгоспів областей з рапортом, про дострокове виконання пляну хлібопоставок.

Дніпропетровську область цього часу утворювало 50 районів. З кожного району мусив один чоловік увійти до складу делеґації. Від Апостолівського району було визначено колгоспника Орленка з села Михайло-Заводське, Софіївської сільради. Орленко мав посаду комірника в колгоспі. Всі зернові ресурси в колгоспі були під його опікою. Районове НКВД, впродовж місяця, перевіряло родовід Орленка до трьох поколінь і визначили його можливим бути на прийомі «вождя».
В половині місяця лютого, 1934 року, делеґати від районів стали перед очі секретаря обласного партійного комітету товариша Хатаєвича.
Хатаєвич подрібно повчав про те, як члени делеґації мусять вести себе перед «генієм людства». Ніхто не смів «отця усіх народів» ні про що питати, але мусив лише відповідати, коли його запитає «великий». Був визначений один із делеґатів, який мусив вітати «продовжувача справ Маркса - Енґельса - Леніна» і вручити йому рапорта. Сам Хатаєвич склав коротенький конспект - привітання «корифею науки» і зобов'язав цього делеґата «визубрити» цей текст на пам'ять.
Делеґація складалася з 3 жінок і 47 мужчин, та одного провідника, якого визначив сам Хатаєвич.
Ввечорі того самого дня делеґація сальон-вагоном з рестораном виїхала до Москви. Спали в «м'яких» купе, на розкішних постелях, харчувалися в сальон-ресторані вагона. їсти й пити було досить. За 36 годин прибули до Москви, на Курський двірець. Делеґатів не приділили до готелю, а ввесь час побуту в Москві тримали у вагон-сальоні, на Курському двірці. НКВД не хотіло допустити, щоб делеґати розповіли правду про морд в Україні. У сальон-вагоні делеґати були підпорядковані «Опікунові» з Дніпропетровського Обкому партії. Без його наочної контролі ні один з делеґатів не міг сам відлучитися особисто.
Другого дня делеґати оглядали московські видовища. Новенькими автомашинами повезли делеґатів до Третьяківської ґалерії, біля Серпухівської площі.
В цій мистецькій ґалерії були зібрані картини багатьох російських мистців, були картини деяких і західньо-европейських мистців, були твори і українських малярів і різьбарів. Делеґатів привабила чудова картина маляра Репіна: «Запорожці пишуть листа до турецького султана». При картині міститься і копія самого тексту письма, написаного українською мовою. В ґалерії знаходяться декілька малюнків і Т. Шевченка. Хто бував у цій ґалерії, напевно звернув увагу на картину: «Іван Лютий - московський цар убиває свого рідного сина». Делеґати приділили оглядові цієї картини трохи більше як півгодини часу. Ця картина нагадувала українським делеґатам, що Москва не змінила своєї поведінки впродовж всього своєго існування. Кров лилася за Івана Лютого і кров лилась, тільки в мільйони разів більше при диктатурі Сталіна.
Огляд ґалерії зайняв половину дня. Обідали делеґати в розкішному московському готелі «Метрополь». По виставнім обіді, делеґатів повезли оглянути московський завод шарикопідшипників. Цей завод займає велику площу і модерно устаткований. Чому комуністи звернули 100 % увагу на його обладнання, на абсолютну чистоту і порядок? Вони спроваджують на огляд цього заводу закордонні делеґації, на яких він викликував позитивне враження. На решті заводів Москви і провінції панувала повна «безалаберщина», був бруд, допотопне устаткування і вживано первісних методів праці.
По вечері делеґати були присутні у «Великому театрі» на опері: «Євгеній Онєґін». Цей театр збудували не большевики, а перейняли вони його в спадщину від царату. Для звичайного московського робітника до цього театру не можна було дістатися. Він був доступний тільки найвищій совєтській аристократії. До цього театру були стягнули найкращих артистів і музиків із комуністичної імперії.
Другого дня делеґати відвідали мавзолей, де бачили забальзамованого Леніна, основоположника цієї розбійницької системи комуно-большевизму.
Третього дня делеґати мусили стати з рапортом перед самим «батьком, учителем і другом». По обіді, в другій годині, повезли делеґатів на авдієнцію. Але повезли не до Кремля, а до будинку ЦКВКПб, яий містився на одній з вулиць за межами Кремля. Будинок був чотириповерховий, масивний, дуже простої архітектури. На нижньому поверсі заводили делеґатів групами до ліфту і підіймали на четвертий поверх.
Вийшовши з ліфту, делеґати опинилися в просторій кімнаті, просто прибраній, без усякого комфорту. Стояв стіл, накритий зеленим сукном, декілька крісел, на стінах розвішені портрети сталінських достойників: Калініна, Воропіилова, Буденного, Каґановича і других. Портрета Сталіна не було. Делеґати вирішили, що це і є кабінет «вождя».
З кабінету вело двоє дерей. Через одні двері ввійшли делеґати, а з других дверей мусив з'явитися Сталін. Всі спрямували погляди на ці двері. За пару хвилин увійшов Сталін у супроводі Каґановича, але не з тих дверей, з яких його чекали, а через ті двері, якими до кабінету заходили делеґати. Сталін був у військового покрою убранні, в чоботях, плащ був накинений на плечі. На голові був військовий кашкет. В руках курилася люлька. Лице було землисто-бліде, рябе, аж покопане, одне око було прижмурене, теж пошкодженне віспою. Ось чому в його кабінеті не було його портрета! Дійсність і портрет утворювали б надзвичайно великий контраст.
При вході диктатора, всі делеґати піднялися з крісел. Вийшов наперед делеґат з рапортом у руці і став виголошувати привітання. Він почав говорити шаблонове привітання: «Великому, дорогому вождеві»... і на Цьому став, закашлявся, зашарівся і не міг далі вимовити слова. Останні делеґати мовчали, бо їм не доручено було говорити. Сталін сам заговорив:
- Давайте говорити просто, без вождів, а скажіть чому ви сюди з'явилися і з чим? Можете говорити своєю рідною мовою (українською), а товариш Каґанович буде мені перекладати.
Далі Сталін продовжував:
- Я хочу знати, які ви маєте цього року досягнення в колгоспах, який зібрали врожай, скільки колгоспники отримали на трудодень в натурі та грішми.
Виступали делеґати і рапортували. Там в деяких колгоспах колгоспники отримали на трудодень по 8 кілограмів в зерні і по 2 карбованці грішми. Там знову отримали на трудодень по 10 кілограмів зерна і по 2 крб, 50 копійок грішми. В інших колгоспах отримали на трудодень по 12—15 кілограмів натурою і по три карбованці грішми. До речі, все це були передові, так би мовити, показові колгоспи. Це не вдоволило Сталіна. Нарешті, виступив делеґат з Високопільського німецького району і заявив, що в його колгоспі отримали на трудодень по 20 кілограмів зерна і 5 крб. грішми.
Сталін сказав:
- Це добре. До такого стану треба довести усі колгоспи.
Далі Сталін, звернувся до делеґатів:
- Як у ваших колгоспах поводяться з жінками? Чи ви не відбираєте в них їхніх прав?
Виступив делеґат Ново-Празького району Панас Вороний, який заявив, що в їхньому колгоспі є свинарка Палажка Острокінь, ударниця, яка виробили за рік 625 трудоднів. Вона своєю роботою побила рекорди найкращих у роботі мужчин. Каґанович перекладав диктаторові зміст російською мовою. Диктатор поволі витягнув хустку, провів нею по усах, потягнув люльку і саркастично запитав:
- Добре мати таких жінок у колгоспах, але чому її я не бачу серед складу делеґатів?
Делеґат почервонів і не радий був, що й виступив. Авдієнція доходила до кінця. Кінцеве і заключне слово було за диктатором, який закликав виконувати державні зобов'язання. Він ні одним словом не обмовився, не запитав про 1933 рік, про голод, канібалізм, про немовлят, які загинули, і що їх убивником він був. Вся авдієнція була присвячена рекордному врожаю 1933-34 року.
Трьом жінкам-делеґаткам, по розпорядженні диктатора були подаровані ручні годинники. Делеґатам мужчинам дозволялося купити за власні кошти любу річ, для власного вжитку, для себе за половину ціни. На останку делегація запросила диктатора на бенкет, який улаштовано на кошти Дніпропетровської области. Сталін вибачився, що не може бути присутним за браком часу. Він пояснив, що готується до якогось З'їзду. На цьому делеґати залишили Сталіна.
Четвертий день був останнім днем перебування делеґації в Москві. Ввечорі Дніпропетровська делеґація давала бенкет. Крім делеґатів на бенкеті були присутні такі большевицькі вельможі: Ворошилов, Каґанович, Калінін, Буденний, Мікоян та інші. Пити та їсти було що хочеш і скільки хочеш. Почали з тостів. Пили за Сталіна, за Калініна, за Ворошилова, за Буденного. Пили за виконання п'ятирічного пляну, за колгоспи. Це було спочатку. Далі пили без тостів. Делеґати так понапивалися, що путали Ворошилова з Буденним, а Каґановича з Мікояном. Жадним словом ніхто з цих сталінських достойників не запитав делеґатів про 1933 рік, про морд селянства. Наче б того не було.
Пізно вночі бенкет скінчився. Делеґати були п'яні до непритомности, не краще було і з «сталінськими вельможами». Жаден із них не міг дістатися до свого авта власними ногами: присутні НКВД провадили під руки достойників до їх авт. Буденний так перебрав, що його винесли як колоду.
Вдосвіта вагон із делеґатами вирушив із Москви до Дніпропетровська. По повороті до колгоспів, делеґати мусили об'їздити колгоспи усього району і робити відпити про подорож до Москви і про зустріч з тим, хто дав «заможне і щасливе життя».

* * *
Наступив 1934-35 рік. Пляни хлібоздачі підвищено. МТС (машино-тракторні-станції) за роботу тракторів, молотарок, комбайнів забирали за свою роботу половину врожаю.
У 1934-35 році колгоспники Дніпропетровської области не поїхали до диктатора з рапортом, бо отримали на трудодень по 1/2 (пів) кілограма зерна. На базарях не можна було купити хліба і за 100 карбованців. Але цього року не було «буксирних бригад», не відбирали того, що колгоспники зібрали з городів. Жили злиденно, але з голоду не вмирали.
Тактику Сталін змінив лише на один рік, а політику продовжував попередню.

Витяг з книги Лєни Онушко-Тиховської "Не забуваймо 1932 – 1933 р. р." Київ, 2007

Фото з цієї ж книжки...