Дещо відносно Голодомору 1932-33 років

Д-р Юліян Мовчан

МЕДИЧНИЙ АСПЕКТ ГОЛОДОВОГО ГОЛОКОСТУ

Людоїдство в часи Великого Голоду

Заходами Світової Федерації Українських Жертв Російського Комуністичного Терору ДОБРУС) в Детройті 1955 р. під редакцією - головного редактора С. Підгайного та членів редакції В. І. Гришка й П. П. Павловича вийшла в світ велика документальна двотомова праця * «Тhе Вlасk Deeds of the Кгеmlin. А White Book. Тhe Great Famine in Ukraine in 1932-33». У цій великій книзі, яку можна вважати обвинувальним актом проти кремлівських головорізів за їх незабутні й непростимі злочини проти українського народу, подано також багато спогадів свідків людоїдства в Україні під час Великого Голоду. Наведу лише кілька з них.
Наталка Золотаревич з села Гальці Чорновухівського району оповідає, що сусіди помітили, що одна з дочок жінки, чоловік якої помер з голоду, чомусь більше ніде не появлялася. Коли запитали ту жінку, де її дочка, вона відповіла, що вона поїхала відвідати свою старшу сестру на Кавказі. Коли через деякий час не було видно також другої її дочки, виникла підозра, що правдоподібно дітей забила і поїла рідна мати. Покликали міліцію і страшна підозра підтвердилася: в хаті було знайдено рештки недоїденого тіла з другої дочки.
Про подібний випадок оповіла також Віра Полтавка з містечка Яготин. Проживала там пара людей на прізвище Крихно, яка мала двоє дітей. Дружина Крихна - Софія була не тільки з вигляду дуже вродливою жінкою, але також доброю господинею дому та матір'ю
своїх дітей, яких вона, як казали, дуже любила. Але трагедія почалася тоді, коли її чоловіка було заарештовано і заслано десь на Сибір за те, що він нібито свідомо не хотів здати державі вимаганого контингенту збіжжя та м'яса. Залишившись сама з малими дітьми, Софія настільки тяжко страждала від недоїдання та іншої нужди, що аж збожеволіла. А збожеволівши, вона забила й пожерла своїх ні в чому неповинних нещасних дітей. Довідавшись про це, НКВД негайно забрало ту «красуню-жінку» та «добру матір своїх дітей». Що з нею зробили - ніхто точно не знає, хоч правдоподібно, як то звичайно робили з іншими людоїдами, аби, видно, не залишити свідків, її також розстріляли.
М. Діденко оповідає, що одна жінка з містечка Ніжень забила аж шестеро дітей (правда, не своїх). Над тією жінкою було влаштовано показовий суд, на якому було виявлено, що та жінка за допомогою цукерків заманювала до себе дітей з різних околиць містечка, яких ще того самого дня чи вечора забивала і робила з їх трупів паштет, який потім продавала на базарі. Суд засудив її на розстріл, який загін НКВД виконав на одній з площ прилюдно.
Не обійшлося без людоїдства також у моєму рідному селі Зороків Черняхівського району на Житомирщині. Мій односельчанин Михайло Степаненко, який тепер проживає на Фльоріді і який, з доручення Гарвардського університету, написав спогади про голод в нашому селі, подає такі факти людоїдства в Зорокові. (Михайло під час голоду був рахівником та статистом сільради нашого села).
«Недалеко села в окремих хатках, - пише Степаненко, - жило двох братів - Герасим Мушинський, який пізніше став головою колгоспу, та його брат Макар, який мав восьмирічного синка з білою кучерявою чуприною. Він часто забігав до сільради. Але раптом кучерявого хлопчика не стало... Розпитували, що сталося з ним, де він подівся? І ось, одного разу одна жінка сказала, що бачила його останній раз на вулиці, де поблизу була хата Каленика. Старий Каленик помер з голоду, а жінка хоч ще не вмерла, але вже опухла і тому була при смерті. І лише їхня дочка Олена років 18-20, здається, не дуже відчувала голод, бо була досить рухливою і, до того ж, була записана до комсомолу.
Пішов тоді голова сільради Бухарський, - продовжує Степаненко, - до хати Калеників і почав там робити обшук. І він знайшов: у великому казані знайшов варене людське тіло, а в прибудівці біля хати, де впродовж зими зберігалася картопля, побачив свіжо викопану землю. Бухарський взяв заступа і викопав звідтам голову кучерявого хлопчика. Він повпихав зварене людське тіло та голову хлопчика до мішка і забрав з собою до сільради. Надвечір приїхав гепеушник і забрав Олену, а тіло хлопчика наказав закопати. Олена вже більше ніколи не повернулася назад до села» («Гомін України», 1 грудня, 1982 р.).
Ще інший випадок людоїдства, про який оповідає той же Степаненко.

«На віддалі трьох кілометрів від села Зороків, - пише він, - жила самотня жінка з двома малими дітьми – 4 і 6 років. Там я не був, але їздив відвідати їх вищезгаданий голова сільради Бухарський. Коли він повернувся, то розповів таке: «жінка ще живе, але вже опухла і дітей нема. Коли я запитав її - де діти? - вона відповіла: «вони померли і я їх закопала за хатою». Я взяв лопату (заступ), відгорнув нею землю і побачив скелет, тобто кістяк дитини, з якого було пообрізувано м'які частини тіла. Жінка призналася, що це вона зробила, але, мовляв, лише після того, коли діти вже були мертві. Через кілька днів і та жінка померла»... (Там же).
Але під час Великого Голоду не лише діти ставали жертвами людоїдства. Людожери пожирали трупів також інших людей незалежно від віку і статі. Той же Михайло Степаненко, згадуючи про третій випадок людоїдства в нашому селі, пише про такий факт:
«Мій сусід, - пише він, - Федір Портний, мав троє дітей: старша дочка Дунька, молодша - Олена та син Степан. Дунька вийшла заміж 1932 року за хлопця з сусіднього села, який жив тільки з матір'ю. Земля їхня межувала з землею нашого села. Влада створила радгосп («радянське господарство»), земля якого доходила до Дуньчиної хати. Директором радгоспу був партійний українець Дубенко, якого я знав, бо він в якійсь справі приїжджав до сільради, і який мав приблизно 50 років. І ось, пізніше виявилось, що Дубенка виключили з партії і засудили на багато років примусової праці. Чому?»
«Виявилося, - пише Степаненко, - що причиною покарання Дубенка була моя сусідка Дунька. її брат Степан розповів мені, що Дунька зарізала ножем свою свекруху, обрізала з неї тіло, а кістяк затягнула в колгоспне жито, яке вже підросло. Робітники колгоспу недалеко працюючи, ненароком знайшли кістяк, про що негайно повідомили директора радгоспу Дубенка. Тоді Дубенко з робітниками пішли до Дуньчиної хати. Викликавши Дуньку, яка в той час була вагітною, Дубенко не довго думаючи, застрілив її з пістоля, наказавши закопати її в одній ямі з кістяком її свекрухи. Хоч Дубенко казав, що він зробив добре діло, проте влада оцінила його вчинок, як звичайне вбивство, і тому він був покараний». (Може, для показу для людей, як, мовляв, совєтська влада дбає про незаконні вчинки своїх громадян, бо подібно до інших людоїдів, Дуньку і так чекала смерть).
Також у вищезгаданій книзі «Біла книга про чорні діла Кремля» оповідається, як один селянин з села Велика Семенівна на Харківщині, збожеволівши від голоду, зарубав свою жінку на смерть, повідрізував з неї м'язи, посолив їх і так смажив собі печеню. Коли після донесення сусідів Гребенюка було заарештовано, він признався, що одночасно з жінкою він зарубав також свою дочку, яку ще раніше з'їв, бо вона йому «смакувала ліпше». Коли з дочки вже не було чого їсти, він взявся за жінку. Божевільного Гребенюка тримали спочатку в місцевій в'язниці, а потім після допиту хотіли відіслати до обласної тюрми в Харкові. Але коли на другий день пішли по Гребенюка, його знайшли мертвим (а, може, забитим?).
Там же М. Квітко оповідає, як малолітній хлопець з села Сулимівка біля Яготина хвалився своїм сусідам, що, мовляв, ми не боїмося голоду. Коли його запитали - чому він так думає? - хлопець відповів: «ми маємо тепер вдосталь м'яса, бо мої старші брати недавно забили батька, і тому тепер ми маємо що їсти». Тим старшим братам було по 18 і 20 років (їхня мати ще раніше померла з голоду).
Можна було б навести багато більше прикладів людоїдства, але аби більше не обтяжувати настрою наших читачів описами тієї страшної людської трагедії, вважаємо, що і цього досить аби мати уявлення, що робилося на наших землях того страшного 1933 року...
Як довідуємося, десь в листопаді цього року, наші науковці при активній співучасті Українського Лікарського Товариства Північної Америки та його нового енергійного голови д-ра Мирослава Коленського відбудеться в Нью-Йорку спеціяльна наукова конференція, на якій має бути більш детально обговорено й проаналізовано медичний аспект Великого Голоду в Україні. Сподіваємося, що наша преса, зокрема, «Новий Шлях», подасть на своїх сторінках детальні інформації про праці та наукові висновки тієї конференції.
«Новий Шлях», Торонто, Канада 29 жовтня 1983 р.

* «Біла книга про чорні діла Кремля».

Витяг з книжки Лєни Онушко-Тиховської "Не забуваймо 1932 – 1933 р. р." Київ, 2007