Полстолетия не в счёт...

Олег ЗОИН

Півсторіччя – наче тиждень у відрядженні

Полстолетия не в счёт...

В червні мені пощастило дістатися з Росії до Запоріжжя, в якому я не був два роки. Цього разу моєю метою було спершу відвідати Миргород, а вже на зворотному шляху погостити в Запоріжжі декілька днів. Справи на Південному вокзалі короткі – навідався до камери схову, став у чергу за квитком до Миргороду. Квиток дістався лише на пізній вечір, тому цілий день можна було присвятити вільній прогулянці вздовж головного проспекту.
Та насолоди великої я не отримав, бо, хто пам’ятає, 9 червня було майже +50, а на мені бовтався ще піджак, адже літні чоловіки використовуют кишені для розміщення в  них різноманітних речей – документів, грошей, окулярів, квитків тощо.
Одною з цілей моєї поїздки було завітати до ЗОУНБ та подарувати їй свої романи, що вийшли останнім часом.
І от я знову на шостому поверсі бібліотеки в кабінеті люб’язної Людмили Федорівни. За міцною кавою розмова повільно звертає на далеке минуле…

Спробую розповісти хоч трошки про літературне життя в Запоріжжі восени 1960 року. Тоді я раптом почав багато писати. Вірші, оповідання. Ще літом протоптав стежку до Обласного літературного об’єднання, частенько бував на його засіданнях.

Голова Літоб’єднання Василь Лісняк - кумедний вусатий козацюга. Йому далеко за шістьдесят. Хоча його підсумкову книжку віршів "Рілля" я не читав, але уявляю, про що там йшлося.
Із активних засіданців найбільш колоритними запам’яталися Володимир Войтенко, Володимир Захаров, Петро Ребро, Святослав Футурович, Іван (?) Маремпольський, Іван Кашпуров, Олекса Сердюк (?), ще якийсь самопальний письменник із працівників громадхарчу, нашинкувавший чималий роман "Ресторан".

З Войтенком я підтримував непогані відношення. Завжди напідпитку, Володя декілька років пише повість "Хлопці-молодці", та кінця не видно. Як людина богеми, він висить на шиї в кінец затурканой жінки, яка викладає математику в педінституті. Знову ж діти. Віковічні нестатки та  непереможний, мов таргани, оптимізм. Друзі эвертаються до нього поважно "метр".

З Захаровим товаришував. Володя приїхав до нас нещодавно, після розлучення з жінкою, із якогось Шебєкіна. Написав роман "Зелений капелюх" про гебістів. Вважав, що критика культа особи Сталіна дає йому право "зірвати маски" з "лицарів плаща та кинджала". Якось у нього провели обшук, вилучили рукопис роману, як антирадянський. Та найбільш смішно те, що прийшло троє саме в зеленых велюровых капелюхах. Розпочали Володьку таскати.
У грудні викликали й мене. Почали здалеку. Навіщо листуюся з батьком, що знайшовся в далекій Австралії, чи нема якихось проблем, або як відповісти на те чи інше хитро-мудре запитання батька. Все ж таки, не наша людина, понехтувала Батьківщиною. Якщо буде важко відповісти на батькові листи, то приходьте порадитися. Я відповів, що як-небудь сам розберусь, про що листуватися з батьком.
Або ж ось Захаров. Розумна людина, але зводе наклепи на органи. В історичний момент, коли всім треба ще тісніше згуртуватися навкруги комуністичної партії, написав хрін знає що. Доречно було б вам виступити в Литоб’єднанні з відвертою товариською критикою цієї низькопробної кололітературної  нісенітниці.
Я відповів, что "Зеленого капелюха" не читав, попрохав дати почитати, щоб з’ясувати свою позицію… Товариші довго сміялися.

Петро Ребро був важкуватим для розуміння україномовним поетом, але він методично декілька разів подавав заяву в партію і, нарешті, вступив двома ногами туди, куди так завзято прагнув. Сподівання збулися. Його почали активно друкувати, а незабаром він став першим у Запорожжі членом Спілки письменників України…

Іван Кашпуров приїхав недавно з Півдня, десь із Ставрополя, і писав невгамовно про сталеварів. Але руська мова, але беспартійність, але  самостійний характер склалися в його неперспективність у наших краях. В решті-решт він кудись зник…

Святослав Футорович має чудове урождене почуття мови, пише відважно та розгонисто, але незалежна вдача не дозволить і йому стати відомим поетом. На жаль, я пам’ятаю лише одну строфу з його вірша, що якось надрукувала "Комсомолка":
"Да здравствует восставшая трава!
И наших душ весенняя бессоница!
Я вижу, как, в ладони поплевав,
Апрель раскочегаривает солнце…".

Іван Маремпольський згадується смішним випадком під час обговорення його українських поезій. На кожному засіданні кого-небудь обговорювали. Розбирали до кісток. Було дуже корисно та кумедно. Так от Іван, що ніколи, як  і усі ми,  у Іспанії не бувший, проте написав патетичну поезу на захист лідера тамтешної компартії, начебто, Жюльєна Ляо.

Маремпольський створив дещо подібне "товарищ, пекеньо, наш друг, не сдавайся…".
Де Іван почув слівце "пекеньо", залишилося нез’ясованим. Але хтось із цікавих критиків згадав, що "пекеньо", по-нашому "куций (рос. коротышка)", це народне прізвисько фашистського диктатора Іспании Франко… Довго реготали, а  поет-іспанознавець журився, як йому тепер повернути вірші, розіслані уже в десяток газет.

Ще там на засіданнях декілька разів з’явився, а потім згинув майже хлопчик  Олександр Полєвіч. У мене в особистому архіві зберігся аркушик з каліграфично намальованими його рукою рядками, що він написав до мого майбутнього поетичного альбому. Альбом не відбувся, а той аркушик чимчикує зі мною по життю більше  ніж піввіку:
"Ты не думай, что я – пессимист.
Это только устал я немного.
Вот послушаю вздохи земли
И опять соберусь и – в дорогу!
Голова пусть не падает вниз
От различных заманчивых логик,
Знай, дружише, что я – оптимист
И люблю бесконечно дороги…                                                 январь, 1960".

Бувало, обговорювали і мої вірші. Я приніс півсотні руських віршів, хоча тоді  вже почав писати і на рідній мові. Багато перекладав на українську чудового Євтушенка. Мої поетичні спроби вразили Лісняка. Він сказав, що у мене практично готова перша вагома поетична збірка...
Колеги теж доброзичливо прийняли мои спроби, і я після першого обговорення раптом опинився молодим поетом міського значення… Але сам я знав, що ніколи не побачу своїх книжок на прилавках книгарень, бо, по-перше, мова не провідна, а по-друге, рівень, відверто кажучи, був ще як у кожного початківця...

Якось Захаров познайомив мене з московським поетом Олегом Богдановим, що саме гостював у Володимира. Я був вражений панотством та пихатістю столичної зірки, яка, начебто, написала роман у віршах не гірше “Онєгіна”, але  сволоцюги головреди не пускають твір, адже у них ні смаку, ні такту…

Коли я вже збирався знову повернутися до головної вулиці, з м’яким, наче тісто, асфальтом та маревом гарячого повітря, на прощання байдуже спитав, що сталося з Олесем Сердюком. Мені відповіли, що такого в Запоріжжі ніколи не було. Та як же так, адже я навіть пам’ятаю декілька рядків того справного молодика про батька:
…На короткім, старім кожусі
Біографія вся твоя…
Людмила Федорівна усміхнулася:
– З цього треба було і почати. Спробуємо пошукати…
Вона провела мене до бібліографів. І сталося неймовірне. Швидко знайшлися дві тоненькі збірочки поезій, а в одній з них той самий лагідний вірш про батька:
“Це про тебе, мій сивовусий,
Це про тебе співаю я.
На короткім, старім кожусі
Біографія вся твоя…”
Маленька таємниця перестала існувати. Але Сердюк виявився не Лесь або Олесь, а Юрій. Юрій Олександрович Сердюк родом з Лозової…Тепер і в Інтернеті можна про нього дещо пізнати…

Сам я поетом так і не став, бо життя випало цікаве, мандрівне, клопітне – ніколи було нудьгувати та віршувати. Проте, в решті решт я почав займатися прозою. Вживаю руську мову, бо більш 40 років живу в Росії. Але в своїх романах та оповіданнях частенько згадую та змальовую рідне Запоріжжя.

Отакі були ми тоді, в 1960-61 роках, коли літературне Запоріжжя лише народжувалося.
А зараз… А зараз знову пірну в пекельну червневу спеку 2012-го шукати нові сюжети та нових цікавих людей…


           Олег Зоїн (Леонід Онушко)                              02 серпня 2012 року              Москва – Казань


           Запрошую на мою сторінку в Саміздаті  http://samlib.ru/z/zoin_o/

Книжки можно придбати у всесвітній торгівельній мережі www.amazon.com

==================================================================