Правий сектор Майдану як правонаступник УНР Грушевського

27 січня 2014 року лідер «Правого сектору» Дмитро Ярош заявив, що «невиразність позиції лідерів парламентських опозиційних партій та їх боязнь провадити Революцію, зобов'язує мене взяти на себе відповідальність за революційний процес та перебіг подальших подій, зокрема за те, що відбувалося в Україні, що відбувається зараз, та головне, за майбутнє нашої Держави».

Співзасновник «Правого сектору» Микола Карпюк уточнив: «Треба відмовлятися від таких понять, як влада і опозиція. Опозиція – це теж влада, це частинка влади, є просто більшість і є меншість влади. І цей народний рух під назвою "Правий сектор", який стихійно розпочався і переріс зараз у масштабне загальнонаціональне явище – це вже є окрема сила. І ми ратуємо за те, аби в процесі встановлення миру і переформатування майбутнього життя суспільства, встановлення нової структури влади брав участь Дмитро Ярош як лідер і представник цього широкого руху».

Фактично, «Правий сектор» (ПС) проголосив себе політичною силою, що є альтернативою існуючій владі. Якщо раніше ця організація виступала в ролі радикального протестного руху проти існуючої системи, то тепер вона претендує на творення нової системи. ПС ще не має свого сайту, проте вже представлений в соціальних мережах Фейсбук та Вконтакте. Відкривши свої обличчя і назвавши свої справжні імена, лідери ПС «спалили мости» з існуючою системою і дали зрозуміти, що готові йти до кінця.

Логіка розгортання альтернативи

Спочатку «Правий сектор» заявив про себе тим, що ліквідував пам’ятник міжнародному терористу і кату українського народу Ульянову-Леніну-Бланку на київському бульварі Тараса Шевченка.

Ще гучнішою і яскравішою стала демонстрація рішучості на вулиці Грушевського у зіткненнях з «Беркутом» – після того, як влада 16 січня ухвалила пакет антидемократичних законів і узаконила кримінальну диктатуру.

Після успішного протистояння «Беркуту» і ефектних «коктейлів Грушевського» заговорили не лише наші ЗМІ, а й закордонні про наявність в Україні радикальної протестної сили. Парадоксально, але вагомий внесок у розкрутку бренду «Правий сектор» мимоволі здійснила промосковська пропаганда.

Наступним підготовчим кроком перетворення ПС на політичну силу стало відвідування іноземними послами Будинку профспілок у неділю 26 січня. Таким способом «Правий сектор» показав, що є розумною й доброзичливою силою та спростував істерику про «неконтрольованих екстремістів».

Цього ж дня – 26 січня – активісти «Спільної справи» Олександра Данилюка захоплюють будинок Міністерства юстиції. В інформаційному просторі вибухає потужна кампанія гострого засудження цих «нарваних екстремістів» – як з боку промосковської пропаганди, так і з боку самих революціонерів.

На тлі «шалено» радикальної «Спільної справи» «Правий сектор» виглядає як зразок миролюбності, стриманості та респектабельності. Саме те, що треба для перетворення ПС на центр антисистемної альтернативи.

Яким може бути наступний крок ПС до перехоплення стратегічної ініціативи? Бачення того, що буде, зазвичай визначається точним аналізом того, що вже є.

Поточна ситуація і суспільна потреба

1. Нинішня влада втратила легітимність як у юридичному сенсі, зруйнувавши цілісність правового поля (протизаконне скасування Конституції 2004 р., нелегітимне ухвалення антиконституційних законів 16.01.2014), так і в морально-психологічному, втративши довіру народу неприхованою корупцією, пограбуванням малого і середнього бізнесу, відвертою брехнею і розв’язанням терору проти населення (викрадення, катування, убивства, побиття, захоплення заручників).

2. «Народна рада», створена 22 січня 2014 р. опозиційними депутатами ВР під керівництвом тріумвірату Клично-Тягнибок-Яценюк, є частиною нелегітимної криміналізованої системи, адже депутати не склали своїх повноважень. Це недієве утворення з незрозумілим статусом обмежилось туманною заявою про необхідність формування народної влади. Імітація діяльності, здійснювана НР, створює ілюзію керівного центру і гальмує революційну активність.

3. Легітимація новостворених органів місцевого самоврядування  – народних рад – наштовхується на протидію з боку влади на підставі того, що вони суперечать чинному законодавству.  

4. Протестна активність українського народу, захоплення державних адміністрацій, формування органів самоврядування і територіальної самооборони привели до того, що місцеві революційні осередки почали називати себе частинами популярного «Правого сектора».

5. ВО «Свобода», що досі мала імідж головної націоналістичної сили,  втрачає авторитет і активістів, – через те, що є частиною нинішньої системи і, природно, співпрацює з нею.   

З цього випливає, що найголовнішим завданням зараз є легітимізація Майдану в особі свого політичного центру – «Правого сектора». Морально-психологічна легітимність ПС щодня зростає, на часі – отримання ним правової легітимності. Це дозволить узаконити всі новостворювані органи самоврядування і самооборони. Таким чином, для перетворення на центр державотворення «Правий сектор» має знайти переконливу форму своєї легітимізації. Як це зробити?

Відповідь лежить на поверхні. Ключове слово – вулиця Грушевського. Тож звернімось до загальновідомих історичних фактів часів Михайла Грушевського.

- Ви знаєте, де готують кращі коктейлі? 
- На Грушевського, в Києві.

Українська Народна Республіка

22 січня 1918 року Центральна Рада своїм Четвертим Універсалом проголосила Українську Народну Республіку самостійною, незалежною, вільною державою українського народу.

9 лютого 1918 р. у Бересті було укладено договір між УНР та союзом Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини і Болгарії. Цим договором було визнано УНР як незалежну державу.

Внаслідок поразки українських визвольних змагань, територія УНР за результатами Ризького договору 1921 року була анексована Польщею з одного боку, Радянською Росією і маріонетковою УСРР з другого.

Протягом 1920–1992 років Уряд УНР – Державний Центр Української Народної Республіки – перебував у вигнанні. Останнім Президентом УНР в екзилі був Микола Плав'юк – Голова ОУН з 1979 до 2012 року, Голова Правління Фундації ім. Ольжича, співорганізатор та віце-президент Світового Конгресу Українців (СКУ). Згідно з його словами, «Державний Центр Української Народньої Республіки в екзилі діяв безперервно від 1920 року за кордоном. Як легітимний речник і оборонець інтересів українського народу, ДЦ УНР в екзилі зберіг на довгі роки посольства і місії УНР в столицях прихильних до України держав, на форумі Ліги Націй, а пізніше майже в усіх важливих країнах світу діяли Представництва ДЦ УНР, які проробили величезну дипломатичну, політичну й інформаційну працю».

Голова ОУН Микола Плав’юк на тлі портретів лідерів ОУН Євгена Коновальця і Андрія Мельника

22 серпня 1992 року Державний Центр УНР добровільно припинив своє існування. Про це було урочисто заявлено на святковому засіданні Верховної Ради у присутності першого президента незалежної України Леоніда Кравчука, спікера парламенту Івана Плюща, членів уряду, численних гостей, в тому числі з української діаспори.

24 серпня Президент, Спікер та Прем’єр прийняли у Маріїнському палаці уповноважену делегацію ДЦ УНР, яка передала їм прапор Української Народної Республіки, державну печатку, клейноди гетьмана Івана Мазепи та інші символи державної влади. 

Українська Радянська Соціалістична Республіка

УРСР (до 1937 р. – УСРР) – це адміністративно-територіальна одиниця СРСР, «союзна республіка у складі СРСР», що у деякі періоди свого існування мала певні формальні ознаки державності у структурі органів управління.

Ця псевдодержава була проголошена 10 березня 1919 року на III Всеукраїнському з'їзді Рад у Харкові стосовно території, що перебувала під контролем Червоної армії РСФСР. На час створення УСРР керівною силою в УСРР була проголошена КП(б)У, що входила на правах обласної організації до РКП(б) і спиралася на збройні сили РСЧА РСФСР. Столицею УСРР до 1934 року було місто Харків, від 1934 – місто Київ.

УРСР припинила своє існування у 1991 році, з розпадом СРСР, фактично – із прийняттям Акту проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року.

12 вересня 1991 року Верховна Рада ухвалила закон «Про правонаступництво України», згідно з яким:  «Україна є правонаступником  прав  і  обов'язків  за міжнародними договорами Союзу РСР, які не  суперечать  Конституції» (Стаття 7).

Таким чином, нинішня держава де-юре і де-факто є продовжувачем маріонеткової УРСР, утвореної Росією після завоювання нею України у 1920 році. УРСР, принесена в Україну на московських штиках, починалася з терору і нині завершується тим самим – терором проти українського народу.

Принагідно зауважимо, що нинішня держава Україна в жодному разі не могла успадковувати державний суверенітет від УРСР, оскільки остання державним суверенітетом не володіла.

При цьому українська нація не втрачала права на національний суверенітет, і це право було реалізоване 24 серпня 1991 р. проголошенням незалежності України.

Правонаступництво: передача і отримання

Правонаступництво – це перехід прав і обов’язків від одного суб'єкта до іншого. Найпереконливіше правонаступництво відбувається тоді, коли один суб’єкт свідомо і добровільно передає іншому суб’єкту свої повноваження, а той так само свідомо і добровільно їх приймає. Якщо один суб’єкт передав свої права і обов’язки, а другий їх не прийняв, то процедура правонаступництва не є завершеною аж до появи суб’єкта-приймача.  

Заява, яку провідники УНР зробили 22 серпня 1992 року в Києві, містить лише одне, але промовисте речення: «Складаючи свої повноваження, ми заявляємо, що проголошена 24 серпня і утверджена 1 грудня 1991 року народом України Українська держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею Української Народної Республіки» (Микола Плав'юк. Україна – життя моє. – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 2002).

Із тексту заяви однозначно випливає:

1. Повноваження УНР передаються політичному утворенню під назвою «Українська держава».

2. Українська держава визнає себе правонаступником УНР.

Тут виникає запитання: То хто ж виступив у ролі правонаступника УНР? Відповідь: Ніхто. Тому що у цей момент:

1) держава називалася «Україна» (а не «Українська держава»);

2) держава «Україна» згідно із законом «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 року була оголошена правонаступником УРСР (цей закон чинний донині).

Очевидно, що відбулася тільки перша частина процедури передачі правонаступництва: один суб’єкт передав повноваження, а другий їх не отримав. Для отримання повноважень йому треба:

1) мати назву «Українська держава»;

2) ухвалити закон, згідно з яким Українська держава є правонаступником  прав  і  обов'язків УНР (подібно до Литви, Латвії та Естонії, які правові витоки сучасної державності визначили не з радянського періоду, а з часу проголошення незалежних держав у 1918 році). 

Поштівка 1917 р. 

21-річний перехідний період

А тепер найважливіше запитання: Навіщо Державний Центр УНР склав свої повноваження на користь неіснуючого політичного суб’єкта?

Переговори з надзвичайно обережним і «слизьким» Леонідом Кравчуком показали його повне несприйняття ідеї правонаступності від УНР, хоча прямо про це він, як завжди, не заявив. Так, після отримання клейнодів УНР він обмежився фразою: «Цей акт має нагадати всім, що Україна веде свій родовід, свою політичну, державницьку біографію від історичних часів, які надають силу і велич нашому народові, – від часів Київської Русі, Козацько-Гетьманської держави й Української Народної Республіки». Тобто згадали – і забули.

Кравчук засадничо не міг погодитися на правонаступність від УНР, адже опирався на посткомуністичну партноменклатуру, для якої спадкоємність від Петлюри і Коновальця була неприпустимою. Беручи участь у церемонії складання повноважень ДЦ УНР, Кравчук керувався мотивом зміцнення своєї влади, отримання потужної моральної, інформаційної, організаційної і фінансової підтримки з боку української діаспори. 

Для проникливого Миколи Плав’юка, судячи з його спогадів, усе це було очевидним. Переконавшись у неможливості в тодішніх умовах здійснити правонаступність держави від УНР, він сказав: «Ми не накидаємося з цією справою. Ми приїхали в Україну представницькою делегацією від Державного Центру УНР, відбудемо в Києві Сесію ДЦ УНР, проголосимо на ній про закінчення нашої діяльності, повідомимо про наше рішення українській світовій спільноті, як водночас повідомимо й про те, що ви не хочете перебирати на себе повноваження. І на тому скінчимо всі наші розмови та сумніви».

Сенс акту складання повноважень Державним центром УНР полягав у тому, щоб в обмін на формальну лояльність до посткомуністичної влади протягом перехідного періоду сформувати умови для виховання нового покоління українців і створення ним «Української держави».

Це була війна за майбутнє. ДЦ віддав свої повноваження майбутньому альтернативному політичному центру, який проголосить Українську державу правонаступником УНР. Це було оптимальне рішення, адже воно відкривало простір для вільного розгортання в Україні  діяльності ОУН та інших організацій української діаспори. Їхня просвітницька робота мала підготувати ґрунт для творення Української держави.

Так і сталося: розрахунок на системну багаторічну працю виявився вірним. Вагомий внесок націоналістичних організацій у розвиток українського суспільства не підлягає сумніву. Яскравим підтвердженням цього є Майдан-2014 з його відверто націоналістичним ядром.   

Знаменно, що перехідний період тривав 2013-1992=21 рік. З погляду арійської нумерології, число 21 означає завершення циклу, а число 22 – початок нового циклу. Реальним початком нової доби українського державотворення стало 22 січня 2014 року, коли Народне Віче на київському Майдані Незалежності підтримало створення паралельних структур влади. Це сталося рівно через 96 років після проголошення незалежності УНР.  

Оригінальний жовто-блакитний прапор ОУН з погруддям вождя ОУН Андрія Мельника (скульптор В. Луцак) у Дрогобицькому краєзнавчому музеї

Від Правого сектора до Центральної Ради

Досі Майдан був проявом громадянського опору. Після появи свого політичного представництва – Правого сектора – Майдан перетворюється на центр державотворення. Він уже володіє морально-психологічною легітимністю, адже його підтримує більшість активних українців з усієї України.

Для здобуття правової (процедурної) легітимності, Майдану треба виконати умови, зафіксовані в заяві  Державного Центру УНР від 22 серпня 1992 року, а саме проголосити відновлення УНР у формі Української держави, яка визнає себе законним правонаступником УНР. Цього досить для отримання Правим сектором правової легітимності, переданої народу України Державним Центром УНР.

Продовжуючи традицію УНР, перезаснування Української держави можна проголосити державно-правовим актом у формі Універсалу. Нагадаємо, що проголошення незалежності Української Народної Республіки від Росії було узаконено 22 січня 1918 року в Києві Четвертим Універсалом Української Центральної ради. Універсал проголосив УНР «самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу». Головний зміст IV Універсалу:

1) УНР проголошується незалежною, вільною суверенною державою українського народу;

2) З усіма сусідніми країнами УНР прагне жити у мирі та злагоді;

3) Влада в Україні належить народу України, від імені якого, допоки не зберуться українські Установчі збори, буде правити Центральна Рада (ЦР);

4) Піддано жорстокій критиці політику більшовиків, яка веде до громадянської війни;

5) ЦР зобов'язується вести боротьбу проти прибічників більшовиків в Україні.

Універсал Правого сектора Майдану може включати приблизно такі положення:

Універсал Центральної Ради Української держави

Ми, політичне представництво українського народу в особі Правого сектора Майдану, відповідно до норм міжнародного права і на підставі заяви Державного Центру УНР від 22 серпня 1992 року:

1. Проголошуємо відновлення української державності у формі Української держави – правонаступника Української Народної Республіки.  

Новий прапор – нова Україна

2. Символами Української держави є Сонячно-блакитний прапор УНР (вгорі сонце, внизу вода) і Трійця (Тризуб) – пікіруючий сокіл, що символізує силу і благодать Святого Духа.    

Атакуй першим! Сокіл – символ Святого Духа

3. Проголошуємо підготовку до Національних зборів, які до 25 березня 2014 року ухвалять Конституцію Української держави і сформують Уряд. Підготовка проектів нової Конституції здійснюється на умовах повної прозорості («Ісландський варіант») і чесної змагальності (мають бути представлені не менше трьох альтернативних проектів Конституції). Правила проведення Національних зборів будуть оголошені протягом лютого 2014 р.   

4. До ухвалення нової Конституції найвищим органом державної влади є Центральна Рада, персональний склад якої призначається лідером Правого сектора Майдану на основі пропозицій громадськості за критеріями професіоналізму, моральних якостей і суспільного авторитету.

5. Всі існуючі органи  державної  влади  і  управління підпорядковуються Центральній Раді. 

6. Посада Президента скасовується. Діяльність сучасної Верховної ради України, яка була законодавчим органом у перехідний період, проголошується закінченою, а сама  ВРУ – такою, що втратила свої повноваження.

7. Нинішнє законодавство України, включаючи всі міжнародні договори і зобов’язання, зберігає чинність, якщо воно не суперечить цьому Універсалу. Після ухвалення Національними зборами Конституції Української держави чинне законодавство буде поступово приведене у відповідність з новою Конституцією.  

8. Всі учасники Національних зборів – громадяни України та українці інших держав старші 18 років – автоматично стають громадянами Української держави. Всі інші громадяни України, що не взяли участі в Національних зборах, отримують статус підданих Української держави. 

9. Центральна Рада Української держави звертається до ООН з проханням визнати відновлення законної Української Народної Республіки у формі її правонаступника – Української держави.

Зрозуміло, що це вельми загальний ескіз Універсалу. Його остаточний варіант мають підготувати фахові правники, які є прихильниками відновлення державності через правонаступність від УНР XX століття до Української держави XXI століття.     

Хай Буде!

Ми – нова українська нація!

Продовження: Біогенетичний закон Української революції