Напис на солдатській могилі

Тут лежу у землі, мені двадцять було,

Я – сержант, з Ірпеня, звали Вася.

Ми стріляли крізь дим, все ревло і гуло,

Ну, а потім я вмер. На Донбасі.

Пам’ятаю рибалку, в саду солов’ї,

І як мама будила уранці.

Тільки маму пригадую, очі її,

І ще хлопця одного в Слов’янську.

Був той хлопець високим, білявим, худим.

І навіщо він вибіг з підвалу?

Тільки влучив снаряд, був старим його дім,

І ні дому, ні хлопця не стало.

Я впізнав той будинок без даху й стіни,

Як у місто зайшла наша рота.

І хлопчина той мертвий лежав на спині,

Трошки крові текло в нього з рота.

Черевики, як в мене, один впав з ноги.

На цю стрижку і в нас була мода.

І хоч нам говорили, що скрізь вороги,

Того хлопця було мені шкода.

Потім вибух, і ще. Рідна ж мати моя!

Затремтіла невидима сила.

І той дім, що як привид без даху стояв,

Раптом впав. І мене задавило.

Так лежали ми вдвох, розділивши біду,

На землі, що звалась Україна.

Було важко мені, тільки…бачу в саду

Божу Матір і Божого Сина.

Матір Божа молилась до Сина Свого,

Землю нашу позбавити муки.

Вбитий хлопець був поруч, і крові його

Мені впало три краплі на руки.

І Господь подивився з любов’ю Отця,

Не суддею суворим, не катом.

І розвіявсь туман. Я збагнув до кінця:

Значить, брата я вбив, значить, брата…

Я лежу під землею і бачу свій край –

Річка, поле, просте і кохане.

Люба мамо, простіть, загубив я свій рай,

Мов отрути хтось дав чи дурману.

Мамо, рідна, благаю, ідіть та знайдіть,

Де тепер мого брата могила,

І моліть кожен день, кожен час, кожну мить

Його матір, щоб мене простила.

Бо коли запече кров із братових ран,

То не бачу я Божого Сина.

І моліться, щоб зник той пекельний туман,

Що на землю упав України.

                                                    Ян Таксюр