Юрій Горліс-Горський, "Холодний Яр"

Багато років тому була написана страшна книга, яка документувала історию боротьби України проти більшовиків. Це власні спогади автора - Юрія Горліс-Горського. За радянскої влади самe лише використання им'я автора було достатьно для уголовної статті. Надрукована вона лише нещодавно. Кількисть примірників не дуже велика и мало хто має книгу. Але можна читати її електронну версiю. Тут, наприклад: http://royallib.ru/read/gorlіs_gorskiy_yurіy/holodniy_yar.html
Читайте, бо кожен українець має це знати. Тим більш, що це дуже актуально сьогодні, коли донецька сволота заграбастала нашу землю та продає її Путіну...

=====================================================

...

   Третьої чи четвертої ночі після того, коли на дворі вже тріскотів мотор авта, до моєї камери зайшов голова чека з кількома чекістами.
   — Ну, будеш признаватися чи ні?
   — Не маю чого.
   — Ну — то досить з тобою цяцькатися. Зв'яжіть його!
   Чекісти підскочили і скрутили руки. Виходимо із камери і йдемо темними коридорами, якимись заулками.
   Якесь дивне почуття стискає холодом серце і розбігається дріжжю по плечах. Чи то був страх перед смертю? Інакше того чуття не можна назвати. Всі атоми тіла обгорнув тваринний страх перед тією таємничою зміною, що мала зараз статися. Мозок безпорадно чіплявся за якесь павутиння надії, що я ще буду жити, буду бачити сонце, Галю, дихати вільним повітрям. Підійшли до дверей, коло яких стояли два стійкових червоноармійці, і голова тричі стукнув в них револьвером.
   Двері відчинилися і відкрили ясно освітлений великий льох. В приміщенні був зойк. Чекісти з заляпаними кров'ю ногами, одежою, обличчями роздягали до гола коло десятка мужчин і жінок, знову зв'язуючи їм після того руки. Якась жінка, з розпущеним волоссям, у розірваній сорочці, впавши на землю з благанням не вбивати її, цілувала, під сміх і глузування, чоботи одного із катів. Під стіною лежало купою коло двох десятків голих трупів. В льоху стояв важкий сопух гнилої крови і виділень людських тіл. Переступаю поріг і організм обгортає різка зміна. Павутиння надії обірвалося. Царство життя лишилося за тим порогом. Тут — царство смерти. Межа переступлена. Повороту нема. Бунтівничі атоми живого тіла покірно погодилися з цим, і замість страху — в душі запанувала байдужість.
   Приглядаюся до товаришів по долі. Роздягнені стояли в черзі під стіною. Голий вже старий священик, з розкуйовдженим сивим волоссям, знісши голову до стелі, голосно читає псалом «Помилуй мя Боже». Якийсь молодий хлопець з розгубленим обличчям дріжачим голосом звертався до не звертаючих на нього уваги чекістів, щоби його вислухали, що він нічого не винен.
   Роздягали якраз другого священика, сильної будови, не старого ще брунета. Він дивився на чекістів палаючими чорними очима і лаяв їх антихристами, звірями, людожерами. Грозив, що Господь тяжко покарає їх.
   Один із чекістів пхнув його кольбою до черги.
   — Іди - іди — не лякай! Твій бог у Москві в Чека, арештований вже сидить!
   Останньою переді мною роздягали молоду гарну дівчину. Очі чекіста маслилися, оглядаючи її стрункий стан. Вона щось тихо заговорила до голови чека, але той грубо пхнув її до черги.
   — Досить тобі контрреволюційні пісеньки по театрах виспівувати!
   Артистка, яку розстрілювали за співання «контреволюційних» пісень, стала в чергу.
   Роздягнувши і знову скрутивши мені шнурком руки, мене поставили за нею.
   Тіло її торкнулося мого. Обернулася до мене з божевільним поглядом глибоких чорних очей.
   — Я не хочу вмирати... Хочу жити... Чуєте — хочу жити! — почувся її болісний півшепіт.
   Що я міг їй сказати?! Що від її дотику десь з глибини душі виринув образ Галі і на хвилинку невдержно потягнув до життя? Один погляд на трупи під стіною вернув до дійсності і знову занурив душу в глибоку апатію. Почався розстріл. По одному брали із черги і підводили до місця під стіною, де камінна обкладка льоху була розвалена, відкриваючи глинисту землю.
   Жертву ставили лицем до стіни і горбатий, заслинений жидок стріляв їй в потилицю з короткого карабіна. Деякі черепи злітали, бризкаючи на стіну мозком.
   Черга переді мною все скорочується... Серце млосно стискається... Хоч би скоріше скінчилося це очікування!
   Нарешті один із чекістів взяв за руку дівчину, що стояла поперед мене.

Пішла послушно як дитина. Коли, після пострілу, впала, простягнувшися під стіною, не чекаючи більше, наближаюся і стаю над нею. Одно око її вибите кулею наверх. Брова над ним скоренько рухається, неначе підморгуючи. Одна нога похапцем потирає другу, неначе та їй свербіла. Дивлюся на неї і чомусь стає смішно. Чому? — Хтож може відповісти на це питання! Може то була скалка божевілля, якій щось не дало розгорітися...
   Голова чека повернув до себе за ухо мою голову.
   — Будеш признаватися?
   Усміхаюся до нього, певно страшно ідіотською посмішкою і повертаю голову назад до стіни.
   — Бий!
   Голову мені обпалив горячий подих пострілу. Мозок наївно працює над «проблемою» — чому я не падаю, як я вже вбитий?.. Голова знову повернув мене до себе.
   — Скажеш все, що знаєш?!
   Мовчки дивлюся на нього. Який він наївний, той чекіст. Невже тепер, вже мертвий, я буду йому видавати на смерть товаришів!
   Взяв мене за карк і відвівши набік посадовив на купу трупів.
   Маєш годину часу надумуватися.
   Поворушую головою і здогадуюся, що стріляли «сліпим» набоєм. Привели другу партію смертників. Знову крики, молитви, плач, лайка. Знову глухі вибухи пострілів.
   Молодий поставний хлопець, з якого стягли старшинське убрання без відзнак, перед пострілом обернувся і плюнув в лице горбатому жидові.

Коли цей кат втомився, його змінив китаєць, що приносив мені їсти.
   Привели третю, четверту партію... Переважали селяни. Трупи перешкоджали чекістам, і вони стали складати їх попід стіни у високі стоси. «Робота» йшла скоро, не перериваючися. Приглядаюся до рухів чекістів. Вони не вбивали. Вони... працювали...
   Після шостої чи сьомої партії голова знову наблизився.
   — Ну — надумався? Видаш — кого знаєш? Чую його голос, як би я був добре п'яний. Як би він говорив десь за стіною.
   — Я не знаю нікого.
   — Ставай! Досить! Знову пекучий вдар у потилицю...
   За хвилину голова зайшовши від стіни вп'явся мені в очі своїми налитими кров'ю баньками.
   — Видаш?!
   Хочу сказати: не знаю нікого, та замість того випалюю: Ні!
   Розмахнувшися, вдарив мене ногою в живіт.
   Послизнувшися на кривавому болоті заточуюся, та по дорозі зустрічає мене кольба котрогось із чекістів і відкидає у протилежний бік, на купу теплих, заляпаних трупів.
   Як у тумані бачу, що голова витягнув із за пояса п'ятихвостку і свиснув нею в повітрі.
   Олов'яні кульки до крови впиваються в голе тіло, але біль відчуваю до смішного малий.
   Після того, як перед очима забігали зелені круги, на якийсь час все зникає із свідомости.
   Одягнувши, завели мене назад до камери.
   В дірку під стелею пробивався вже світанок.
   Перша думка — покінчити з собою. Визволити себе від дальших страждань.
   Постановляю розбити собі голову, скочивши з розгону на камінну стіну льоху. Та перед самим ударом стримуюся, переконуючи себе, що, окрім ще одного гудза на голові, нічого з цього не вийде. Падаю на прічі і засипаю кошмарним сном. Прокинувшися, відчуваю нестерпний біль у посічених «п'ятихвосткою» місцях. Ні на однім боці не можна спокійно лежати. Воші, залазячи в свіжі рани, остаточно уривали терпець. Досить!..
   Скидаю одежу й, сидячи голий на прічах, ломаю голову — як відібрати собі життя? Повішатися на чомусь із одежі — так на голих стінах льоху нізащо зачепити. Кинутися на китайця, як принесе їсти — так він заходить без зброї, тай справиться зо мною тепер однією рукою. Вночі постановляю задушити себе.
   Відірвавши смугу підшивки від сака, скручую її шнурком і закручую на своїй шиї. Нема ні ложки ні патичка якого. Стискаю, скручую пальцями. Та ослаблений організм раніше тратив притомність, як життя. Через якийсь час, після того, як пальці випускали шнур, свідомість поверталася. Спробувавши декілька разів і побачивши, що нічого з того не вийде, плюнув на це заняття.
   Пробую заморити себе голодом, бо й так до їжі зовсім не тягнуло. Та через три дні — хотілося вже їсти і... жити...