Справочник "Имена выдающихся людей ..."

В 2001 году львовским издательством "Українські технології" была выпущена моя книга "Імена видатних людей у вулицях Львова". Оформлена была она по типу справочника, с колонтитулами словарного типа, и предназначена для ознакомления читателя с людьми, чьими именами были названы проспекты, улицы и площади Львова.
Находясь в то время на службе в ВС Украины, не был обойден вниманием газеты Западного оперативного командования (бывшего ПриКВО) "Армія України"

Минуло с той поры двенадцать лет. Тираж давно продан. Но, поскольку "нет предела совершенству" и "первый шар" достиг цели, захотелось дополнить первое издание информацией и, по-возможности, портретами людей, описанных в книге.
Пока идут поиска инвестора (не спонсора!) для второго, дополненного, значительно расширенного издания и,естественно, более дорогого по себестоимости, думаю, что стоит поделиться информацией из книги - зачем рукописи зря пылиться "на полке" винчестера?
Сегодня начинаю  п о л н у ю   п у б л и к а ц и ю  окончательного варианта книги в оригинальном виде, то есть, без перевода. Прошу высказывать замечания, пожелания и мнение о целесообразности дальнейшей публикации.

П р и м е ч а н и е: под названиями улиц приведены их предыдущие названия с указанием года наименования. Звездочки возле года означают:
  * - не ранее
 ** - не позднее
*** - не установлено 

------------------------------------------------------

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

 Здійснення мрій багатьох поколінь українських патріотів – здобуття Україною в 1991 році державної незалежності надало змогу повернути із забуття чимало імен політиків, діячів культури, освіти, науки, літератури й мистецтва, що були затавровані радянською владою, як українські буржуазні націоналісти.
На початку 90-х років минулого століття містами України та, зокрема, Львова прокотилася хвиля перейменувань вулиць, площ, бульварів і проспектів. Це уможливило увічнити пам`ять людей, які довели самобутність українського народу, зробили неоціненний внесок у розвиток його культури, науки та освіти. Стало можливим згадати імена людей, що поклали життя на вівтар свободи й незалежності: Д. Вітовського, Є. Коновальця, А. Мельника, С. Бандеру, О. Телігу, О. Ольжича та багатьох інших.
На жаль, ми були майже не знайомі з більшістю імен, які з`явилися на будинках і схемах. Причиною цього є зумисне замовчування радянською історіографією та літературою будь-яких відомостей про них.
Мета цієї книжки полягає в ознайомленні широкої громадськості з політичними діячами, митцями, літераторами, публіцистами, музикантами й науковцями, що вписали яскраві сторінки в історію України, Галичини та Львова.
Щоправда, деякі перейменування викликають у багатьох львів’ян подив і сумнів щодо їхньої доцільності й логічності. Візьмімо, приміром, перейменування вул. О. Пушкіна у вулицю Генерала Т. Чупринки. Не применшуючи в жодному разі ролі Романа Шухевича (генерала Т. Чупринки) у новітній історії України, його ім’я можна було б увічнити в назві досить відомої у Львові, великої та широкої вулиці, яка носить нині ім’я «видатного борця за волю України» Джорджа Вашингтона. А поета, що стоїть у світовій літературі на одному щаблі поряд із Дж. Байроном, Ф. Петраркою, А. Міцкевичем тощо, не слід було викреслювати з мапи міста. Тим, хто йшов на цей крок, варто було б уважніше вивчати творчість багатьох українських поетів, іменами яких вони перейменовували вулиці – адже більшість із них перекладали твори Пушкіна українською мовою. Серед них: Левко Боровиковський, Чайка Дніпрова, Михайло Драй-Хмара, Павло Тичина та багато інших. Серед них і український неокласик Микола Зеров, який, перебуваючи за колючим дротом на Соловках, продовжував непокоїтися про долю свого перекладу пушкінського «Бориса Годунова».
Та й сам О. Пушкін у поемі «Полтава» вклав у вуста Мазепи слова, що відбивали помисли та прагнення гетьмана (див. статтю про вул. І. Мазепи).
Навіть при побіжному ознайомленні подібні зауваження виникають і до нових назв вулиць, які не носять чийогось імені. Наприклад, вулиця Жовківська. В радянський час вона мала назву «Декабристів». По-перше, ніхто з декабристів не стояв на імперських позиціях. По-друге, Південне товариство декабристів, очолюване П. Пестелем, яке діяло в Україні, виступало за скасування кріпосництва й установлення республіки. По-третє (і це, поза сумнівом, розумно) одній зі львівських вулиць було залишене ім’я страченого декабриста К. Рилєєва. А Жовківською колись називалася вулиця, яка вела на Жовкву – нинішня вул. Б. Хмельницького. Аналогічно тому, як Стрийська вела на Стрий, Городоцька – на Городок, Замарстинівська – на Замарстинів і т. п.
Проте, як би ми до цього не ставилися, факт невідворотно відбувся.
Декого з читачів, особливо мешканців згаданих вулиць, можуть зацікавити назви радянського й дорадянського періодів.
У кінці книжки читач знайде також деякі документи, пояснення до статей і коротку інформацію про політичні події, громадські, військові, мистецькі організації та спілки (у статтях помічені курсивом).

*       *       *

АГАБЕК-ЗАДЕ (початок: Бакинська, 22)
БАКИНСЬКА БІЧНА - 1955
   Агабек-Заде (Агабеков) Мохаммед Садик-бей (1865, м.

Геокчай Бакинської губернії - 1944) відомий український сходознавець азербайджанського походження. Викладав у Львівському університеті та колишній Вищій торговій школі (тепер Комерційна академія) арабську, перську та турецьку мови, мусульманську палеографію та епіграфіку, класичну та сучасну перську й турецьку літератури та ще низку сходознавчих дисциплін.
Мохаммед Садик-бей народився у маєтку свого батька Ісмаїла Садик-бея, азербайджанського аристократа. Дідусь майбутнього філолога був муфтієм – вищою духовною особою Закавказзя, а вдома у них, наслідуючи манери російського дворянства, розмовляли французькою.
Першим навчальним закладом майбутнього вченого було Бакинське реальне училище, а після нього батьки, які мріяли про військову кар'єру для свого сина, віддали Мохаммеда до Костянтинівського піхотного училища. Закінчивши його, юнак переходить одразу на третій курс Михайлівського піхотного училища у Петербурзі.
Відслуживши 10 років, Мохаммед Садик-бей склав іспити для навчання на «Курсах східних мов для панів офіцерів» при азійському департаменті міністерства іноземних справ у Санкт-Петербурзі. Після закінчення курсів із відзнакою 1899 року його відрядили до Туркестанського краю, де він прослужив до 1913-го року і вийшов у відставку у званні генерала.
Однак служба не завадила його захопленню філологією. 1904 року Садик-бей видав російською мовою в Асхабаді, як тоді називали Ашгабат, свою першу працю – «Учебник туркменского наречия (ахалтекинский диалект) с приложением сборника пословиц и поговорок». Цей підручник високо оцінив бухарський емір Сеїд Алім-хан, нагородивши вченого орденом і медаллю.
Перша світова війна відірвала вченого від мирного життя. Його було мобілізовано до війська на Закавказькому фронті, але воєнні дії там закінчилися порівняно швидко, і Мохаммед Садик-бей повернувся до наукової діяльності.
Після розпаду Російської імперії Садик-беєві пропонують посісти пост міністра внутрішніх справ у мусаватистському уряді Азербайджану. Щоправда, до боротьби зі злочинністю ця посада жодного стосунку не мала – так тоді називали там міністерство освіти. Але уряд протримався недовго, і, рятуючись від більшовицьких військ, Садик-бей з родиною емігрував до Стамбула, де й оселився у свого родича Алі-бека Гусейн-заде.
Проживши рік у Стамбулі, учений переїжджає до Парижа, де починає викладати перську та турецьку мови в університеті. Але там він зазнає важкої втрати – помирає кохана дружина Гюлі.
У лютому 1927 року, на запрошення польського колеги-сходознавця Зиґмунда Смоґожевського, Садик-бей приїжджає до Львова, де починає викладати в Університеті Яна-Казимира на філософському факультеті у так званому Інституті сходознавства, а згодом – і у Вищій торговій школі. 1931-го року він публікує польською підручник турецької мови, 1932-го – перської, а в 1934 році виходить у світ його «Граматика арабської мови».
За роки перебування у Львові Агабеков вивчив не тільки польську, а й українську мову, тому після вересня 1939-го він зміг продовжити викладацьку діяльність в університеті. Однак тривало це недовго, бо після того, як Львів зайняли гітлерівські війська, університет закрили. Самого професора німці виселили з його помешкання до вогкої, погано опалюваної квартири. Восени 1943-го 78-літній професор захворів і після тривалої хвороби помер 9 жовтня (листопада?) 1944 року. Поховали його на Личаківському цвинтарі

*       *       *

АЙВАЗОВСЬКОГО - 1957(початок: вул. Я. Музики, 34)
ВУЛЕЦЬКА ДОРОГА - поч. ХХ ст.

  Іван (Ованес) Айвазовський (1817, Феодосія - 1900) – російський живописець, мариніст.
Мистецьку освіту здобув у Петербурзькій Академії мистецтв (1833-1837). У 1844 році отримав звання академіка, в 1847 році – професора, а з 1887 року – почесний член Академії. Член багатьох закордонних художніх академій.
Написав близько шести тисяч робіт, найвідомішими з яких, є: «Ялта» (1838), «Місячна ніч у Гурзуфі» (1839), «Чесменський бій» (1848), «Дев’ятий вал» (1850), «Чорне море» (1881), «Серед хвиль» (1898).
Частина картин І. Айвазовського зображує життя українського народу: «Чумацька валка» (1855), «Український пейзаж» (1868), «Весілля на Україні» (1891).
Айвазовський не стояв осторонь громадського життя – він виступив ініціатором будівництва у Феодосії залізниці, торгового порту й водогону. Заснував у 1880 році Феодосійську картинну галерею та першу в Криму художню школу-майстерню.
У Львівській картинній галереї творчість Айвазовського представлена двома роботами: «Бурхливе море» (1857) і «Кримський берег біля Ялти» (1886). 

*       *       *

31

1436

21