Захопивши Кримське ханство у 1783-му, Росія...

Захопивши Кримське ханство у 1783-му, Росія прийняла під свій прапор фактично моноетнічну країну, населену майже суцільно кримськими татарами. Однонаціональність є незвичним і протиприродним станом для Криму, і до її виникнення спричинилася та ж таки Росія. Бо ще до захоплення краю, в 1778–1779 роках (тобто не встигнувши його анексувати, але вже окупувавши), російське командування в «добровільно-примусовому порядку» виселило звідти до приазовських степів усіх християн: понад 30 тис. греків та вірменів. Мета цієї акції – це досі загадка для істориків. Вона бачилася тим дивовижнішою, що захоплення Криму було лише частиною ширшого російського прожекту «відновлення Візантії». Згадками про цю фантазію лишилися назви перейменованих на псевдокласичний кшталт кримських міст (Севастополь, Сімферополь, Євпаторія, Феодосія), тоді як реальні, живі носії візантійської культури потягнулися з рідних гір до пустельних степів, умираючи в дорозі тисячами. Інколи доходило навіть до віровідступництва, аби лише записатися вже не «греками», а «татарами» й не покидати домівок. Вичистивши півострів від християн (крок, на який не наважувався жоден правитель майже за півтисячі років мусульманської влади в Криму), колоніальна адміністрація взялася за кримських татар. Кримців, що не залишили регіону під час російського вторгнення та супутньої громадянської війни, вичавлювали, позбавляючи їх землі. До 1793 року Крим утратив до половини свого колишнього населення. На межі XVIII й XIX століть на «освоєння» краю радо рушили багацько представників російської верхівки – тим паче імператриця заохочувала це щедрою роздачею ласих земель. Витіснення кримських татар виправдовували твердженням, нібито вони нездатні належним чином розпоряджатися власною землею. Типовий для тих часів погляд висловлює суддя Павєл Сумароков (до речі, автор одного з найкращих ранніх російських описів Криму): «Главнейшим бы благом было для Тавриды, когда бы татары совсем оную оставили… Освобожденная через сие от ига татарского счастливая полоса представит тогда разные приманчивости обитающим в Анатолии армянам и рассеянным по островам грекам». Думка про те, що місце кримських татар мусять зайняти «вдатніші» й «працелюбніші» народи, стала загальноприйнятою. І її втілення на практиці не забарилося. Виселивши кримських греків та вірменів, Росія почала заселяти Крим знову-таки греками, але іншими. Попереднє «грецьке» населення півострова мало характер не стільки еллінської діаспори, скільки об’єднаного грецьким православ’ям конгломерату нащадків давніх народів Криму різних часів: таврів, скіфів, готів, аланів, кипчаків та ін. У цьому сенсі «кримські греки» були єдинокровними братами кримських татар, значна частина яких походила від тих самих предків. На зміну цим невойовничим автохтонам Криму, що пам’ятали ханську терпимість щодо них, Росія запросила на півострів греків з островів Егейського архіпелагу – «арнаутів». На відміну від своїх кримських одноплемінців ті були загартовані в повстаннях проти османів і росіяни використовували їх як воєнних поселенців, що мусили наглядати за «підозрілим» кримськотатарським населенням.

Слідом за греками-архіпелажцями Росія відкрила ворота до Криму багатотисячним хвилям нових переселенців: росіян та українців, болгар, сербів, німців, чехів, естонців. Ці люди мали перетворити Крим на джерело доходу й центр торгівлі – те, чим його, на думку Петербурга, нездатні були зробити кримці. Російський уряд заохочував іноземців до переселення різними привілеями, а головне – щедрими земельними наділами. Вільної землі на півострові було багато: адже одночасно з напливом приїжджих тривало витіснення кримських татар. Особливого масштабу воно набуло після Кримської війни 1853–1856 років, коли перебування в регіоні військ антиросійської коаліції дало Петербургові зручний (але безпідставний) привід звинуватити кримців у масовому пособництві ворогові. Наслідком цього стала еміграція ще до півтораста тисяч кримських татар – так цей етнос вперше став національною меншиною на півострові. Для описання взаємин переважної частини поселенців зі старожилами найбільш вдалим буде, певно, термін «сегрегація». Прибульці, відірвані від батьківщини, жили відокремленими й доволі замкненими громадами. Класу поміщиків-латифундистів вони не сформували: одні залишалися заможними селянами (німці), другі (як усі серби та певна частина болгар), не призвичаївшись до нового краю, поверталися до рідних країв. Утім, попри невелику дистанцію на соціальних щаблях, різниця в становищі новопоселенців та кримців була разючою: перші були бажаними гостями в Криму, тоді як других уряд примушував до еміграції. Серед кримських старожилів, що пам’ятали ханські часи, слід згадати ще дві малі народності: кримчаків та караїмів. Перші, будучи нащадками середньовічних євреїв Криму, зазнали типових обмежень, що їх російські закони накладали на юдеїв. Водночас караїмське духовенство наполягало, що їхній народ походить від тих юдеїв, які нібито переселились у Крим іще до Різдва Христового, а отже, не відповідають за розп’яття Спасителя. Бозна, чи повірив їм цар, але караїми таки дістали низку нечуваних для російського юдейства привілеїв. Незмінно проявляючи до російського уряду підкреслену лояльність, вони зуміли зберегти свою традиційну суспільну нішу фінансистів-кредиторів та великих торгівців. Тактику беззастережної лояльності використовували й представники кримськотатарського дворянства, точніше тих його залишків, що врятували свій статус, співпрацюючи з колоніальною владою. Російські маніфести про приєднання Криму містили гарантії збереження всіх «природних прав» нових підданих – і, треба сказати, стосовно верхівки, що скорилася, цих гарантій було дотримано. Кримськотатарські дворяни легко влилися до нобілітету Росії (котра здавна мала великий досвід інтеграції «тубільних князьків») і через це опинилися на протилежному боці тієї етносоціальної прірви, що відділила їх від співвітчизників.

20
373
3