Гітлерівці, заволодівши Кримом...

Не новина, що революційні події 1917–1920 років змінили дуже багато. В цьому полум’ї згоріла панівна верства всіх етнічних спільнот півострова разом із задумом скликати Установчі збори, на яких делегати від усіх народностей Криму разом визначили б долю свого краю... Надалі історія розгорталася за сценарієм, відомим і в України: пропагандистська гра в «коренізацію», коли Кримська АСРР набула виразних рис кримськотатарської національної автономії. Червоні небезпідставно вважали кримських татар найбільш пригнобленою царатом меншиною на півострові. Ставлення до інших народностей було стриманішим, адже переважна частина греків та вірменів потрапляли до класу «дрібної буржуазії», а німці були класичним прикладом «куркульства». Сміливим експериментом у «вивільненні» народів із «буржуазних пут» стало створення в Криму єврейських колгоспів, ба навіть цілого сільськогосподарського району для представників цієї національності. Кінець політики «коренізації» також був типовим: звинувачення «націонал-більшовиків» у «буржуазному націоналізмі» та розстріл. Гітлерівці, заволодівши Кримом, почали з того самого, що й більшовики: загравання з етнічними спільнотами, імітації створення органів національного самоврядування. Але були й відмінності, наприклад масові страти юдеїв, якими були майже винищені кримчаки. Нацистська довготермінова програма передбачала повне знелюднення Криму, заселення його тирольськими німцями та включення (на відміну від інших окупованих територій) до складу власне Німеччини. На щастя, цей задум реалізувати не встигли. Але після поразки Рейху розпочалася нова хвиля расових експериментів: натепер радянських. Читайте також: Кримський якір У травні 1944-го з півострова було цілком депортовано весь кримськотатарський народ, а кількома тижнями пізніше – й місцеві діаспори болгар, вірменів та греків (німців виселили ще до початку окупації, влітку 1941 року). Аналіз причин депортації є темою для окремих великих дискусій. Зазначимо лишень, що вона ґрунтувалася винятково на расових, а не політичних чи класових принципах. Адже від неї не рятували ні заслуги, ані лояльність: на заслання відправили і фронтовиків, і партійних функціонерів. Наприкінці 1950-х років до Криму було дозволено повернутися болгарам, вірменам та грекам. На десятиліття пізніше «вольную» отримали німці. Кримських татар ці послаблення не стосувалися. Апеляції комуністів – вихідців із цього народу до «принципів лєнінської національної політики» мали наслідком лише урядове скасування «огульних звинувачень у пособництві окупантам», але не дозвіл повернутися. Здійснивши давню мрію царату про очищення Криму від кримців, Москва не квапилася відмовлятися від досягнутого. Так народи, що ділили горе депортації, були знову поставлені в нерівне становище з «помилуванням» для одних і продовженням беззаконня супроти інших. Divide et impera Під час Перебудови Москві таки довелося погодитися на повернення кримських татар. Але вимоги репатріантів не вичерпувалися самим переїздом. Стикаючись на батьківщині зі штучними перепонами стосовно вибору місця проживання, працевлаштування тощо, кримці вимагали статусу не напівлегальних мігрантів, а корінного народу Криму (на що, зауважимо, мали цілковиті підстави як етнос, що склався виключно на території Криму й не є діаспорою жодного з тих, що живуть на материку).

Ці вимоги передбачали державні гарантії відновлення прав народу, його присутності в місцевій владі й захисту мовної та культурної спадщини. Найкращим форматом, у якому ці гарантії могли бути забезпечені, кримські татари вважали і вважають кримськотатарську національну автономію у складі України. Такі вимоги обурили пострадянську номенклатурно-кланову верхівку Криму, що після падіння СРСР вже почала була вибудовувати зручну для себе структуру місцевого політикуму. Типовим контраргументом на вимоги кримськотатарського національного руху стала відповідь: «Ви у Криму не самі». За цією логікою сама етнічна різноманітність кримського суспільства виключала можливість відновлення тут кримськотатарської національної автономії. Категоричне заперечення статусу кримських татар як корінного народу півострова стало аксіомою державної політики в царині міжнаціональних відносин як у Сімферополі, так і, на жаль, у Києві. На підтримку своєї позиції влада активно залучала інші етнічні спільноти краю, намагаючись штучно протиставити, з одного боку, кримських татар, а з другого – весь «кримських етносів букет», демагогічно наголошуючи, що жодна із сотні кримських народностей не є вищою за інші. Читайте також: Кримські хроніки Михайла Коцюбинського Неприйнятність поділу на «вищих» і «нижчих» не викликає сумніву (кримці ніколи й не ставили питання таким чином). Але ж і національна державність (зокрема, у формі автономії) є питанням не «расової вищості» й навіть не переваг за етнічним принципом, а лише політичного визнання того факту, що на будь-якій території існують корінні та некорінні народи. Ця природна даність жодним чином не обмежує прав і свобод громадян будь-яких національностей, але вимагає певних перемін у політичному устрої влади. Перемін, котрі стали б кінцем панування кримської «еліти». Треба визнати, що останній значною мірою вдалося досягти своєї мети. Вона зуміла переконати решту національних спільнот, що декларування кримськими татарами свого статусу корінного народу загрожує правам усіх інших етнічних груп. Поділові сприяло й те, що майже всі національно-культурні товариства Криму, залежні від державних фінансових субвенцій, із незмінною лояльністю підтримували регіональну владу. Кримськотатарський національний рух відрізнявся від них чисельністю й організованістю, незалежністю від держави, а головне – метою, що йшла набагато далі суто «етнографічних» зацікавлень. Постійно перебуваючи в опозиції до місцевої влади, рух кримських татар вважався провідником «українських інтересів» на півострові. Таким його визнають і досі, з усіма небезпечними наслідками, що випливають із цього в нових російських реаліях... Отже, метод, завдяки якому владі вдалося розвести етнічні спільноти Криму по різні боки ідеологічних барикад, є простим і старим як світ: поділяй і владарюй. І задіяно цей метод, як бачимо, вже дуже давно. Поставити підданих у виразно нерівні умови й штучно підживлювати конфлікт інтересів між ними – це найкращий спосіб запобігти виникненню єдиного фронту невдоволених, від об’єднаних зусиль котрого маніпуляторам довелося б утікати на смітник історії.